Накрило її пізніше, коли син з невісткою ганебно бігли, бурчачи про свої величезні витрати на невдячну маму…

Заміж Валентина вийшла, як усі – трохи більше двадцяти було їй. Незвичайним було те, що чоловік Євген був на п’ятнадцять років старшим. Хоча це теж не бозна-яке диво, буває, і вдалі шлюби подібного роду теж трапляються. Євген на момент їхнього одруження був провідним інженером, і перспективи його були гарні.

Він мав незвичайну сім’ю – кілька поколінь заслужених і титулованих інженерів і конструкторів. З таким прізвищем і такою спадковістю Євген робив кар’єру легко, тим більше, що був справжнім сином свого роду, людиною здатною і діяльною, і досягнутим висотам цілком відповідав. Валя прийшла до вже готової великої квартири, на гарне забезпечення.

І треба сказати, що імените інженерне сімейство її прийняло, не вважало нерівною собі невістку з села. Євгенові сподобалося на її батьківщині, після смерті її батьків він переробив будинок у чудову дачу і дуже любив там бувати. Бурхливої ​​пристрасті між Валентиною та Євгеном не було, але вона завжди вважала своє сімейне життя вдалим.

У них знайшлося чимало спільних інтересів, вони щиро поважали один одного, вміли поступатися та пристосовуватися. Валентина зробила все, що могла, щоб чоловік її був і відчував себе справжнім главою сім’ї. Вона охоче і вміло господарювала і виховувала доньку Настю, а потім і сина Рому. Та й матеріальних особливих проблем ніколи не було, швидше навпаки.

Ось тільки різниця років підступна, а інфаркт – ще підступніший. Не стало Євгена через два місяці після урочистого святкування його 60-річчя… То була біда, трагедія, але не така, якою смерть чоловіка могла б стати для жінки, що пристрасно любить. Валентина й сама працювала – у плановому відділі великого заводу, директором якого був Євген.

Підприємство процвітало, зарплата була непогана, накопичення деякі залишилися, машину продали, від заводу навіть допомогу сім’ї покійного директора, який врятував підприємство в 90-ті, призначили. Бідувати не доводилося, а Валентина вирішила думати про дітей – сама теж не дівчинка. Нове заміжжя вона навіть не розглядала, проте життя видавалося вдалим.

У неї були діти, отже, і сенс існування. Настя закінчила університет, вийшла заміж і поїхала до іншого міста, де продовжувала навчатися. Молода сім’я була самостійною – з матір’ю зв’язку не втрачали, зрідка навідувалися, але жили своїм розумом та своїм гаманцем. Іпотеку взяли, двох онуків народили. Валентина Федорівна була рада за дочку. А ось Рома…

Вона зізнавалася собі, що трохи забавила сина, а все тому, що Ромі було лише 15, коли батька не стало, і Валентині здавалося, що хлопчик втратив більше за інших – підтримку батька у непростий підлітковий період, але надмірних пустощів начебто не було. Так, Ромі регулярно видавалися кишенькові гроші, робилися недешеві подарунки, але хлопчик добре вчився, умів себе поводити.

Рома продовжив сімейну традицію, набув спеціальності інженера-будівельника, знайшов непогану роботу, але Валентина Федорівна дуже турбувалася через його особисту невлаштованість – ровесники сина вже по другому колу коляски катали, а у Роми якось і дівчини постійної не було видно. Все вирішилося блискавично.

Одного разу чудовим весняним днем ​​Рома з’явився додому і оголосив, що одружується. За кілька днів привів наречену, знайомитися. Ще за два місяці зіграли весілля. Валентина Федорівна не втомлювалася повторювати собі: «Ти ж хотіла, щоб у хлопчика особисте життя налагодилося, воно налагодилося, ось сиди і не базікай!»

А повторювати доводилося тому, що невістка викликала в неї дивне почуття – незатишне. Хоча об’єктивно пред’явити Поліні було нічого. По-сучасному вродлива молода жінка. Без форм, але підтягнута, довгонога, з гарною стрижкою. Ввічлива, освічена. І дуже процвітаюча – у свої роки володіє двома ательє і магазином недешевого одягу.

Квартира у Поліни теж була своя, але маленька зовсім, ще на зорі кар’єри куплена. Тому після весілля молодята влаштувалися у Валентини Федорівни – тут чотирикімнатна, хоч у танковий біатлон катайся! А Полінину квартирку здали. Можливо, незатишне почуття до невістки виникло саме через її поведінку вдома.

Ні, Поліна не розводила безлад і не намагалася командувати на кухні – скоріше навпаки. Просто щодо буквально будь-якого предмета у неї були критичні зауваження – застаріла форма, не підходить за стилем, просто не потрібна… І планування їй якось не подобалося, і газова плита… Валентині було неприємно.

Їй подобалася квартира, де було прожито багато щасливих років: і старі, але вірні та зручні меблі, і книги на полицях, і вишиті нею особисто доріжки та скатертини, але з іншого боку – життя змінюється. Молодь все одно житиме по-своєму. Коли помер Євген, Валентина з дітьми так зробили, що на неї записуються машина, і по половині в квартирі та будинку.

Дітям дістається кожному частка: Насті половина будинку, Ромі половина квартири, а накопичення порівну, а сама Валентина планувала так і свої частини відписати. Тоді діти погодилися. І тепер Валентина думала: чого чекати? Насті будинок у селі зараз не потрібен, а от гроші знадобляться, а тут уже й матері термін прийде, ось спадок і стане в нагоді.

Чималий, до речі – там уже не село по суті, а селище дачне, дорога хороша, газ, нерухомість цінна. А Рома нині одружений і жити з мамою молодим якось не дуже. І вона сама запропонувала подарувати їм свою частину квартири, а самій переїхати в село. Слід сказати, молоді погодилися охоче. У сільському будинку Валентина влаштувалася чудово.

Тут усе було, як у щасливі дні з Євгеном, так, як їй подобалося: дерев’яні полиці з книгами, стара гойдалка, килими та вишиті скатертини, спиці та п’яльці, люстра з висюльками, квіти під вікнами. З сусідами вона теж була знайома, принаймні з більшістю. І добре ладнала. Пенсія в неї була пристойна, дорогі ліки не були потрібні – не життя, а малина.

У квартиру вона навідувалася кілька разів, а потім уже не тягнуло, бо нічого там від її сімейного гнізда не лишилося, навіть стін. Тепер це була квартира Поліни – кухня-вітальня, незрозуміла якась крихітна плиточка, схожа на обробну дошку, білі меблі, замість люстр – щось схоже на світильники в цехах. Не схожі ні на що вазочки, порожні міні-полочки.

Про неї молодь теж не часто заглядала, і тут уже з подачі Валентини, бо Поліні, як і раніше, все не подобалося: чому квіти, а не газон і корисна зелень, чому доріжки-пилозбірники, чому фіранки, а не рулонні штори, але Валентина стояла до смерті: моє! І ось привалило їй щастя – син Рома подарував поїздку до санаторію.

Звісно, ​​ключі від дому синові залишила – на три тижні їде, нехай навідається, догляне. І покотила. У санаторії було добре та спокійно. І надзвичайно несподіваний дзвінок Степана Петровича, бойового виконроба на пенсії та доброго сусіда по селищу, Валентину не насторожив. Він щось говорив про якихось робітників, які хазяйнують на її ділянці.

Валентина впала на ліжко, схопившись за серце. Їй дуже хотілося, щоб цей дзвінок був симптомом маразма, що раптово вразив Петровича – шкода, але все там будемо, а то інакше виходило взагалі казна-що. Розповідь Петровича разом звела нанівець всі зусилля санаторію з поправки здоров’я Валентини, бо картина вимальовувалась дика.

Одразу після її від’їзду на ділянці біля будинку з’явилася Поліна та якісь люди, а потім всі ознаки капітального ремонту. Завантажили цемент та інші будівельні суміші, викинули меблі, посуд, плиту, скатертини, килими. Петрович запевняв, що й перепланування робили, а він розбирався у таких речах. Квітник розкотили.

Валентина слухала мовчки, намагаючись перевести дух, і сама здивувалася, наскільки швидко їй це вдалося. У Валентини прокинулася раптово генетична пам’ять сотень і тисяч поколінь жінок, які працею та любов’ю створювали свій затишний, неповторний будинок, і захищали його до останнього подиху, якщо доведеться.

Вона добиралася електричками з двома пересадками на півстанках і навіть автостопом, незважаючи на повну відсутність досвіду щодо такого засобу пересування. Не спала ніч і навіть не помітила цього. Широким кроком вона летіла в атаку селищною вулицею, і сусідки кидали ​​грядки, і йшли за нею, збиваючись у невелику, але досить могутню купку.

Вивернув з двору пильний Петрович, тримаючи перед собою обома руками пам’ятну ювілейну папку, де завжди зберігалися грамоти Євгена. Тут Поліна і здивовано запитала, чому Валентина приїхали так рано, сюрприз ще не готовий. Під розгубленими поглядами групи робітників вона пройшла до свого зруйнованого будинку.

Замість затишної кухоньки та маленького кабінету поряд тепер була велика кімната незрозумілого призначення. Морені стародавні стіни з колод приховав гіпсокартон, пофарбований мерзенною білою фарбою. Штори блякло-сірого кольору звисали з вузької щілини в стелі – не зрозуміти, як їх туди і засунули. Скатертини та доріжки зникли.

Замість улюбленої гойдалки стояло незрозуміло що, схоже на напівпорожній мішок. «Як ти посмів?», – холодно запитала Валентина сина, але відповіла Поліна, та з обуренням. Вона заявила, що їм соромно, що Валентина живе у злиднях. У Валентину наче три десятки чортів вселилося.

Ударом ліктя вона запросто проломила гіпсокартон, одним рухом зірвала потворні штори, а горе-крісло метнула так, що воно, вилетіло у двері і опинилося посеред вулиці. Накрило її пізніше, коли син з невісткою ганебно бігли, бурчачи про свої величезні витрати на невдячну маму, кинувши ключі та новий білий диван, який стояв на місті квітника.

Вона зателефонувала дочці, спробувала розповісти про те, що сталося – і її накрило. Її оточував той самий розгром, але напад розпачу минув. Так, нічого кивати на невістку, невістка сиділа б тихо, не потурай їй син. І не потурай вона синові. Настя ніколи нічого не просила, а Ромка просив, не соромився – і отримував.

Ось тепер вона, Валентина, отримала від нього – віддячив мамі за турботу. Але що толку сидіти? Роботи по горло! Треба пройтися сусідами, зібрати врятоване ними майно. Треба прикинути, у кого можна вициганити якусь квіткову розсаду. Треба перекопати заново покалічену колесами ділянку. І про гроші подумати теж, негоже з Насті тягти.

Отже, доведеться роботу знайти, щоб копійка до пенсії була. Хоч сторожкою якою. І штори нові шити, скатертини вишивати, доріжки на меблі в’язати. Але це її дім. Хто ж його захистить та зробить затишним та теплим, якщо не вона? Не без допомоги добрих людей, звичайно. А от сина з невісткою на поріг більше не пускала.

You cannot copy content of this page