Коли мені було п’ять років, доля забрала в мене маму, тому виховували мене бабуся та дідусь. Дуже їх люблю, буду їм все життя вдячна, люблять мене вони теж безмірно, але ми перенесли всі стрес.
Я пам’ятаю всі моменти з мамою, і коли все трапилося і мені сказали, що мама пішла у засвіти, я закрилася в собі і навіть не плакала, у мене порушився обмін речовин, і я почала стрімко набирати вагу.
Тільки через півроку бабуся дивилася зі мною мамині фото та змусила виплакатися. Цю істерику маленької дитини не передати словами, мені здається, що у свої 5 років я стала дорослою людиною.
До 12 років я нікого до себе не підпускала окрім бабусі та діда, комплексувала, на спілкування не йшла. Батькові я ніколи не потрібна була, коли мами не стало, він сказав, що у неї «бабця та дід багаті виховують».
Дід мій після трагедії кинув бізнес, дуже любив її. Так ось, я в 12 років вирішила худнути, в результаті опинилася в лікарні. Бабуся і дідусь переживали дуже.
Після лікарні я вже підтримувала себе у вазі та тримала в нормі, перейшла на спортивне харчування, а зараз вага стрімко знову приходить. Не знаю від чого, у мене починається депресія, мені жити не хочеться, хоча я завжди була розсудливою людиною.
Хочеться все кинути, постійні істерики, сльози на всіх зриваюся. Ненавиджу цей світ, я сама по собі сильна, я намагалася завжди допомагати бабусі та дідусеві, з останніх сил радувала їх, школа з медаллю, бюджет в інституті, підвищена стипендія.
Насправді просто зараз хочеться все кинути, сісти біля мами, як у дитинстві, і щоб вона мене обіймала. Я не знаю що зі мною. Просто я так довго виборювала свою вагу і зараз не зрозуміло, що відбувається.
Просто руки опускаються. Їжа це маленька утіха життя, у мене вже якийсь культ їжі. Я дуже нервую через це. Я не розумію, як так взагалі сталося та що робити далі…
