Мені не хотілося нікуди йти, не хотілося ні про що думати. Все довкола здавалося безглуздим, як і саме життя. Я йшов вечірнім парком, допомагаючи легкому вітру гнати алеєю листя. Осінні сутінки настають рано, і парк майже спорожнів. Дерева шумлять, горять неяскраві ліхтарі вздовж алеї, прохолодна вологість робить повітря свіжим.
А над всім цим висить темне набрякле небо, яке ось-ось вибухне дощем. Десь там, за огорожею парку, чути шум міста. Люди поспішають додому, боячись потрапити під дощ, а я навпаки чекаю його з нетерпінням, передчуваючи, як потоки води змиють втому, очистять душу і додадуть сил. Я хотів якогось переродження, мріяв, щоб дощ змив усе погане, що мучило мене.
Я крокував алеєю, вздовж якої шеренгою вишикувалися лави. Вони ніби вросли чавунними лапами в землю. Колись на одній з них ми сиділи з Діною. Вона йшла через парк, я за нею. Око не могло відвести від її легкої ходи, тоненьких підборів, блискучого волосся та гнучкої талії. Я її наздогнав і просто спитав, чи не поспішає вона. Так і розпочалося наше знайомство.
Тоді здавалося, що найголовніше сказано, залишилося лише додати деталей, уточнити деякі моменти. Цим ми й займалися цілий вечір. Спочатку на одній із цих лав, а потім дорогою до її будинку. Як давно це було! Цілих три роки тому. І тоді мені здалося, що я знайшов свою зірку, вона впала з небосхилу прямо мені до рук. Через рік після знайомства я зробив їй пропозицію.
Вона вважала за краще залишитися близькими друзями, а різниця між «близькими» та просто друзями – це серйозність стосунків, а вони тоді зайшли досить далеко, щоб робити наступний крок., але вона була готова. Я чекав, терпляче, але вперто. Надії не втрачав, тим більше що між нами нічого не змінилося. Вона була так само ласкава і ніжна.
І ще через рік я повторив свою спробу, вона якраз закінчила навчання та отримала диплом. І знову невизначене мовчання, відмовки «поговоримо пізніше», «треба подумати», а я прочитав у її словах «отримати схвалення тата». Мені здавалося, що Олег Вікторович, її батько, мене недолюблює: безперспективний інженер, однокімнатна квартира, машини немає як і сім’ї.
Ну, який я чоловік для його доньки? Потрібний хтось солідніший, багатший. Хоча проти нашої дружби та відлучок Діни у вихідні він, начебто, не заперечував. З п’ятниці до неділі вона завжди залишалась у мене. Після повернення з Кіпру її візити стали рідшими. Вона змінилася. Стала більш замкненою, іноді у вихідні ми взагалі не бачилися.
І це не могло мене не турбувати. Сама вона на запитання відповідала однозначно. І до питання про пропозицію руки та серця я поки що не повертався. Завісу над зміною її настрою підняла мені її подруга Іра. Зустрілися ми з нею випадково у торговому центрі, вирішили каву попити та побалакати. Ось вона і видала всі секрети.
Виявилося, що під час поїздки з татом на Кіро моя Діна познайомилася з якимсь угорцем. Повернулася сама не своя. Олег Вікторович її ні на крок не відпускав від себе. Я тоді задумався: а чи потрібний я їй? Якщо вона так легко знайомиться з іншими, тужить, напевно передзвонюється з ним. А мені вона потрібна? “Так, потрібна”, – відповів я сам собі.
Я любив цю жінку і відмовлятися від неї не збирався. Всупереч усьому: і її настрою, і настрою її батька, який проти мене, як я вважав, і всяким там угорцям та іншим претендентам. Я маю в цій сутичці перемогти! Довелося мені тоді докласти немало сил. Закінчив курси підвищення кваліфікації, вивчив все, що необхідно, щоб отримати підвищення.
Мене перевели до відділу якості старшим інженером. Зарплата суттєво збільшилася. Тоді я почав подумувати про іпотеку, щоб розширити житло, а дядько продав мені свій старенький Фіат, але цілком надійний та справний. Діна весь цей час була поряд, знову стала ближче. Вона стежила за моїми успіхами, підтримувала, допомагала морально.
Сама ж працювала PR-консультантом у невеликій фірмі. Тоді вона вперше сказала, що пишається мною. І я відчув себе впевненим, як ніколи, нарешті вирішивши розставити всі крапки над «І». Була п’ятниця. Вона сказала, що не приїде до мене, батькові нездужає. Чи це чергова відмовка? Я поклав у кишеню піджака обручку, купив букет троянд та коробку цукерок.
І рушив прямо до неї додому, адже батько не хворий, він лише нездужає. Хоча двері він відчинив мені сам і запросив до квартири. І ось я бачу її, очі стривожено-здивовані, вона підійшла до мене, машинально взяла з рук квіти і запитала, у чому річ? Я ж попросив келихи для шампанського, до нас приєднався її тато, і тут я попросив її руки.
Настала така тиша, що аж у вухах задзвеніло. Діна і далі мовчала, а її батько відповів через деякий час лише сказав, що вирішувати їй. Вона відвела вбік мою руку з відкритою коробочкою і обручкою, багатозначно глянула на батька і сказала, що не можу ось так одразу, але замовкла на половині фрази. Її батько хотів щось сказати, але я його вже не слухав.
Швидко попрощався і вийшов із квартири. Я біг майже бігом і опинився у парку. Гуляв алеєю навмання, і раптом величезний блискучий клинок розсік небо, з якого ринув цілий водоспад. Злива! Він заважав дихати, я буквально захлинався у ньому. Моє серце тремтіло від свідомості своєї нікчемності перед стихією і перед незаперечним авторитетом батька коханої!
Це він заважав моєму щастю, у цьому я був певен. Ні, вона ніколи не говорила про це, але що ще могло її зупиняти? Адже вона любила мене, зізнавалася в цьому. І про угорця цього розповіла сама, що це було дрібне знайомство від нудьги і на зло татові, який зітхнути їй вільно не давав. Ось і весь розклад – тато! Але чому він тоді не гнав мене?
Завжди вітав у домі і проти наших зустрічей і ночівель у мене не заперечував? Я зупинився і підняв голову вгору, підставивши обличчя потужним водяним струменем. Простір і час зникли, їх ніби змило, або вони розчинилися в цій потужній, всепереможній стихії, а я, навпаки, відчув повне єднання з нею.
Я поступово приходив до тями, стоячи посеред алеї в самоті, вдихав на повні груди. Я загубився в цьому мороці, в цьому житті, яке без коханої людини здавалося безглуздим. І тут хтось торкнувся мого плеча. Я здригнувся і обернувся. У світлі ліхтаря, що ледь теплився, крізь дощовий потік я бачу… Олега Вікторовича.
Він покликав мене у альтанку на розмову. Він розповів, що мама моєї коханої відмовляла йому чотири рази, але при цьому не хотіла ні розлучатися, ні припиняти стосунки. І те саме передалося Діні. Все дуже просто, моя кохана, як і її мама, просто бояться заміжжя, але він проходить з часом, і все стає на свої місця. Так було і з мамою Діни.
Я мовчав, намагаючись збагнути, що мені намагався роз’яснити чоловік, який сидів навпроти. Він пообіцяв, що знайде психолога та вирішить це питання. Як же я вдячний цій мудрій людині! Як потім мені розповіла Діна, батько переконував її, умовляв не робити дурниць і не втрачати мене. Вона все розуміла, плакала, але стояла на своєму: заміж не готова!
Терапія пішла на користь. Діна стала більш відкритою, спокійнішою. Мене часто запрошував у гості її батько, з яким ми довго розмовляли про справи насущні, мої плани. Багато в чому допомагав порадою, підтримував. За що я йому дуже вдячний. З черговою пропозицією я не поспішав. Діна зробила його сама. Якось рано-вранці я прокинувся, а її поруч немає.
Я схопився і побачив її на лоджії. Сходило сонце, вона тягла до нього руки, при цьому очі були заплющені, на обличчі посмішка. Я підійшов, обійняв її і тут почув питання, від якого ошалів – вона хотіла знати, чи візьму я її за дружину. Ми засміялися, не просто весело, а як сміються щасливі люди. Цього ж вечора прийшли до її батька, і заручини відбулися. Ми щасливі й досі.
