Коли в Ігоря сталася трагедія і він залишився без дружини з п’ятирічною донькою Оленкою, Петро одразу прийшов братові на допомогу: допоміг із похороном, підставив плече і запропонував допомогу. Ігор подивився на брата червоними від сліз, недосипання, очима і, схлипнувши, подякував.
Пропозицією зайти Ігор скористався: вже наступного дня він зателефонував у двері брата. За спиною в Ігоря височив величезний рюкзак, в руку вчепилася Оленка. Іра подумки вилаяла себе за нетактовність: «У людей таке горе, а я з незадоволеним обличчям!».
Однак розмір рюкзака її бентежив… Ігор пропустив вперед Оленку, потім сам протиснувся зі своєю ношею і поцікавився, де вони житимуть. «Що значить жити?» – здивувалася Іра, але вирішила до слів не чіплятися. Їм виділили окрему кімнату. В Ігоря було таке трагічне обличчя, що йому не могли відмовити
Звичайно, як і передбачала Іра, оцінивши розмір рюкзака, справа не обмежилася декількома днями… Щоранку Ігор виходив на кухню і сідав за стіл із відчуженим обличчям. Іра, щиро співчуючи його втраті, метушилася довкола. Їй треба було на роботу, а Ігор все намагався на неї спихнути доньку.
Ірині ставало соромно. «Бог із нею, із цією роботою. Ну, запізнюсь хвилин на 15, не розстріляють мене за це!» – думала вона і погоджувалася відвести Олену, адже в людини така трагедія. Коли ця ситуація повторилася вдесяте, Іра не витримала. Вона намагалася з ним поговорити і чоловіка просила.
Час минав, але нічого не змінювався. Додому Ігор не збирався, на роботу не влаштовувався, доньку остаточно зіпхнув на родичів. Через три місяці Іра зірвалася вперше, коли Ігор, вкотре опустивши очі, попросив у Петра грошей
Ігор здригнувся губами і підпустив вологий погляд на підлогу. «Шматком дорікаєш?! Що ж… Ми підемо, якщо так вам завадили!» – сказав він сумно, ледь не крізь сльози. Через деякий час Іра почула його голос: «Ходімо, Олено, набридли ми господарям!»
Петро, що мовчазно спостерігав за цією виставою, спробував підвестися з-за столу, але Іра показала йому жестом: сиди! «Ну, куди він піде в такому стані? Та ще й з Оленкою?» – прошепотів Петро. Але ж йому було куди йти, в нього була свою квартира.
Петро заглянув на кухню: «Прощайте…». Мабуть, він до останнього сподівався, що його зупинять. Іри запропонувала залишити на якийсь час Оленку в них, якось серце було не на місті, не хотіла вона її з батьком залишати, поки він не стане на ноги.
Ігор повернувся за два дні, бо скучив за донькою, ну так він сказав. Його ж запросили за стіл. Після вечері Ігор пішов, як він сказав, погратися з Оленою. За годину Ірина, зазирнувши до кімнати, застала його на дивані. Він спокійно спав, а Олена тихенько дивилася мультики.
З ранку Ігор справді кудись пішов. Іра зраділа, але… рано. Увечері знову з’явився на порозі квартири, тримаючи в руках велику сумку. Виявляється в нього зламалася пральна машинка, то він вирішив попрати в брата. Іра вилаялася про себе, але сумку прийняла. Тут у коридор вибігла Олена.
Дівчинка зляканим голосом запитала, чи не хоче тато їсти, і благаюче подивилася на Ірину. Та рипнула зубами, але запросила Ігоря увійти. Вчорашній вечір повторився. Тепер Ігор взяв за правило зникати на день чи два, а потім з’являтися на вечерю. Потім Ігор раптово зник.
Його не було тиждень. Олена питала, де тато, та Ірина, зрештою, зателефонувала йому. На задньому плані Іра почула жіночий сміх. Вона скинула дзвінок. За два дні Ігор з’явився. Він був зібраний і до неможливості діловитий. З порога заявив, що забирає дочку.
Розповів, що його життя налагодилося. В цей раз Оленка вже їхати не хотіла. Вона все хникала і просила, щоб тато переїхав до них. Іра подумки закотила очі: «Упаси боже…». В голос сказала, що тато може жити з нею в їхній квартирі, а дівчинку запросила в гості, після чого вона взяла батька за руку і вони пішли.
Начебто все було гаразд, але на душі в Іри було тривожно. Зрештою, вона попросила Петра зателефонувати до брата. Петро набрав номер, трубку довго ніхто не брав, але згодом він все ж таки відповів невдоволеним голосом, який був на межі роздратування та крику.
Ірина спостерігала, як Петро змінюється в обличчі, притиснувши телефон до вуха. Слухав він довго, а потім сказав: «Ти ось що, мученик, не дури! Привозь Олену завтра до нас». Виявляється, Ігор залишившись один, познайомився з жінкою: приємною, симпатичною, жалісливою.
Людмила так перейнялася історією Ігоря, про те, як він залишився один із маленькою донькою, що буквально за кілька днів переїхала до нього. Ігор не був проти, тим більше, що у Люди була дуже непогана робота. «Чим чорт не жартує, — думав Ігор. – Може, це сама доля!»
«Доля» тим часом господарювала в квартирі і втішала самотнього вдівця. Щасливий Ігор поїхав за Оленою, в повній впевненості, що ось тепер у них все буде добре, але вийшло інакше… Коли він, тримаючи Олену за руку, увійшов до квартири, то виявив, що з дому зникло все цінне.
Не було прикрас покійної дружини, зник телевізор та ноутбук. Пропала навіть кавоварка! Ігор кинувся дзвонити Людмилі, та її телефон не відповідав. Тоді Ігор зрозумів, що нова знайома його банально обчистила, а він повірив їй, як останній лопух! Кілька днів Ігор лише спав.
Іноді прокидався, годував Олену, а потім знову провалювався у забуття… Приходив до тями Ігор важко: йому було соромно перед донькою, він ненавидів себе, не хотів ні з ким розмовляти… І тут подзвонив Петро. Іра слухала чоловіка зі змішаним почуттям жалю та ненависті.
Наступного дня Ігор привіз Олену, але все продовжував грати “бідного родича”. Брат з дружиною вже не витримали і заявили, що він має припинити цей театр одного актора. Ігор опустив очі, потім чмокнув дочку в маківку і, знітившись, почав спускатися сходами.
Минув рік. Ігор то влаштовувався на роботу, то звільнявся. Іноді він приходив відвідати дочку, але Іру не залишало відчуття, що він плекає надію знову сісти на шию братові. Зрештою Ігор підписав згоду на удочеріння Оленки родичами, а через деякий час він поїхав із міста і більше не дзвонив.