– Мамо, привіт, ми до тебе зараз заїдемо з Толиком, — зателефонувала Наталці Олеся, її дочка.
– Так, так, звичайно, доню. Приїжджайте. Буду рада! Давно вже не бачились. Я сьогодні якраз раніше з роботи прийшла. Шеф привітав із наступаючим та додому відпустив. В якісь повіки! Бо все до ночі сидимо. Я зараз щось до столу зроблю швиденько.
– Та, не треба, матусю.
Наталя зраділа. У душі одразу стало тепло та затишно, як раніше
Після того, як чоловік пішов з життя ,вона жила одна. А донька із зятем не балували її своїми візитами. І онуків не часто привозили.
Наталя ж весь час на роботі, так і повелося, що друга бабуся з ними частіше сиділа. Мати Толика була вже на пенсії — їй і з онуками поратися зручно.
Наталя не ображалася на них. Розуміла, що робота для неї дуже важлива. Вона її рятувала від самотності. Та й платили добре, поважали, що ще потрібно в такому віці?
Наталя відчинила холодильник.
“Тепер, що-небудь все-таки зроблю. Якось це незручно. Діти приїдуть, а мені їх навіть почастувати нема чим, — подумала вона. — От самотність — так швидко звикаєш до того, що нікому нічого не винен. І в холодильнику від цього пусто.”
Вона дістала сир, яйця, пачку масла з морозилки. Вирішила королівську ватрушку швиденько збагнути. Ох, і любила вона колись пекти всілякі ласощі! І Олеся дуже любила мамину випічку. Та й чоловік як хлопчик завжди радів її пирогам і плюшкам.
Руки звично робили знайому роботу, думки були далеко. Наталя згадувала, як весело було в цьому будинку колись. Як чекали Нового року, метушилися, накривали стіл, прикрашали ялинку, під яку ховали подарунки для маленької Олесі та один для одного — Наталя для чоловіка, а чоловік для неї…
Чоловіка більше немає, Олеся давно виросла, а Наталя тепер одна. І свято це ,давно вже втратило для неї всі колишні фарби та почуття.
Пролунав дзвінок, Наталя з усмішкою, поспішно знімаючи на ходу фартух, побігла до дверей.
– От і добре, ватрушка майже готова, і діти приїхали, — подумала вона.
– Мамо, привіт, як ти? — ковзнула по щоці швидкоплинним поцілунком дочка.
– Вітаю, Наталю Вадимівно! — за дочкою увійшов зять.
– Як я рада вас бачити! Не балуєте ви мене своїми приїздами, — обійнявши по черзі дочку та зятя, образливо сказала Наталя.
– Та коли, мамо, про що ти? Робота, діти весь час хворіють, то Микола, то Василь, — невдоволено відповіла дочка, ніби відмахнулась від настирливої мухи.
– Ну, а що ж сьогодні моїх онуків не захопили з собою? Я їм подарунки новорічні купила — от і віддала б одразу.
– У свекрухи вони, мамо. Що їх смикати. Поки одягнеш їх, поки роздягнеш — вимокнеш уся. Нехай сидять на місці.
– А, зрозуміло… Просто я дуже скучила за ними. Востаннє коли їх бачила? Восени, здається.
Наталі чомусь стало зараз прикро. Вона так чекала на онуків, подарунки їм вибирала — машинки з радіокеруванням. Уявляла, як хлопчики зрадіють її подарункам, їхні задоволені мордочки.
– Ну, гаразд, що ж. Може, на новорічних святах виберетеся до мене. Я чекатиму. А зараз ходімо пити чай. Я пиріг спекла. Твою улюблену ватрушку, Олесю.
– Мам, я ж сказала – ми ситі. Що ти все нас нагодувати намагаєшся! Як не заїдемо — завжди одне й те саме! — дочка була сьогодні не в настрої.
Наталя ледве стримала себе, сльози підступили зовсім близько, у горлі з’явилася грудка. Зрадливо затремтів голос.
– Ну, що ж. Добре, що ситі — не голодні. Ну раскажіть як ви,як онуки?
– Все нормально, мамо. Ми ось заїхали до тебе поговорити.
Дочка замовкла, багатозначно глянула на чоловіка. Толик упіймав погляд Олесі і продовжив.
– Наталю Вадимівно, ми вирішили, що новорічні свята проведемо в Буковелі. Вирішили на лижах покататися.
Наталя спершу навіть не зрозуміла, про що він. Який Буковель? Які лижі?
– І що ви придумали? Чи з дітьми поїдете? Вони ж зовсім маленькі. Які їм лижі? — розгублено спитала вона.
– Я думала, що ви приїдете до мене. Посидимо, свято відзначимо… Я ж не бачу вас зовсім!
– Мамо, ну що ти все – посидимо, посидимо! Давно вже ніхто за столами не сидить і не набиває пузо. Це вже минуле століття! Рух, драйв – ось як треба відпочивати. Ми з друзями їдемо. Ще влітку домовилися, тоді ж передоплату за путівки внесли.
– Так… Он воно як. Мати для вас тепер минулим століттям стала…
– Так вистачить сентиментів. Мамо, ми до тебе у справі. Сама розумієш, відпочинок у Буковелі – справа недешева… Ти ж премію отримала річну? Чи тринадцяту зарплатню, як у вас там це називається? — сміливо спитала Олеся.
– Отримала… А чого ти питаєш? – Наталя розгубилася.
Так, сума цього року була непоганою. Навіть більше, ніж торік. Наталя одразу ж її розподілила – на подарунки рідним, борг закрити за кредитом. Вона допомогла дочці з першим внеском на покупку квартири, сума там залишалася невелика, Наталя вирішила закрити кредит.
Ті гроші, що залишалися, вона хотіла пустити на ремонт своєї старенької машини.
– А до того, мамо. Путівки дорогі. Ми розраховували на твої гроші. Ти ж знаєш, що ми платимо іпотеку. У Толика батьки на пенсії. На кого ще сподіватися? Скажи?
– А може, не треба купувати дорогі путівки, якщо ви не знаєте, чим оплачуватимете їх? І сподіваєтесь тільки на чужі гроші, — сумно промовила Наталя.
Ні, їй не було шкода цих грошей. Зовсім не шкода. Вона давно вже зрозуміла, що саме треба цінувати у цьому житті. Чим дорожити та про що переживати.
Просто було прикро, що дочку із зятем все вирішили за неї. Не спитали, не порадилися, жодного разу не обмовилися про це з самого літа, коли й вирішили скористатися її премією.
– Ну то що? Дасте ви нам гроші на відпочинок чи ні? — офіційно спитав зять Анатолій. — Чи нам у чужих людей брати в борг?
Він навмисно наголосив на слові “чужих”, бажаючи образити тещу. Мовляв, рідній людині для них такої дрібниці шкода.
Наталя зараз думала про те, як віддалилася від неї дочка, найрідніша її людина. З того часу, як вийшла заміж і коли з’явилися діти, вона жодного разу не поговорила з матір’ю до душі.
Ніколи не спитала її про те, що в неї на душі, про що вона переживає та засмучується. Про що мріє. Все спілкування полягало лише в тому, що дочка просила у Наталі на щось гроші. На покупку квартири, меблів, одяг та взуття.
Наталя ніколи не відмовляла. Але це було боляче. Дочка розглядала її лише як грошовий мішок.
Якось Наталя не витримала. Самотність так притиснула її, що часом хоч вовком вий. Саме тоді вона й висловила дочці свою образу.
– А що ж ти, Олесю, навіть жодного разу після того як батько пішов засвіти не запитала, як я, що відбувається в моєму житті. Чи справляюся я, чи не хворію?
– Ну, ти ж ходиш на роботу, значить, здорова, мамо. А решта… У мене самої стільки проблем, двоє маленьких дітей, я про себе не завжди пам’ятаю, — була відповідь доньки.
Більше Наталя цю тему не порушувала.
– Я дам вам гроші на подорож. Звісно, у мене були інші плани. Але, мабуть, вам потрібніше, — сказала вона дочці та зятю.
– Ну гаразд, мамо. Дякую! — зітхнувши полегшено, видала Олеся.
– Дякую вам, Наталю Вадимівно! – сказав зять, посміхаючись. — Я в вас не сумнівався.
– Тільки маю одну умову, — твердо сказала Наталя.
– І яку? — дочка неприємно скривилася.
– Онуків до мене привезіть. Нехай той тиждень, що вас не буде, вони побудуть зі мною. Інакше я їх ніколи так і не дочекаюсь від вас.
– Ну гаразд. Привеземо. Що вже… Ти ж їм теж бабуся.
Наталя з онуками Миколою та Василем чудово провела новорічні вихідні. Вони щодня ходили на гірку та просто гуляли. Дивилися мультики та старі казки, готували разом вареники та печиво, читали книжки, малювали та ліпили.
Наталі було тепло на душі. Життя продовжується. І нехай все йде своєю чергою. Аби всі були здорові та щасливі.
А щастя кожен розуміє по-своєму. Ось і Олеся колись подорослішає і все зрозуміє. Наталя на це дуже сподівається.
