Марина закрила валізу, віднесла її до передпокою і, перш ніж одягнутися та вийти, вирішила пройтись і перевірити, чи нічого не забула.
Пройшовши по кімнатах і оглянувши свою, а точніше вже не свою, квартиру, вона зайшла на кухню.
Притулившись до одвірка, вона раптом чітко згадала, як вони вперше вечеряли за цим столом. Того вечора Олексій уперше привів її до себе додому, щоб познайомити з мамою. Марина йшла, а всередині неї вирував ураган страху, бажання та кохання до Льоші.
Страх у неї був через те, що вона боялася не сподобатися його мамі, а ще було бажання, щоб цього не сталося.
І, як виявилося, страх був марним: у Олексія виявилася дуже навіть хороша мама. Вона прийняла Марину як рідну, а потім, коли вони з Льошею одружилися, завжди намагалася її похвалити, навіть тоді, коли у неї все не виходило.
А спочатку у Маринки нічого не виходило. Олександра Іванівна, так звали маму Олексія, навчила її готувати страви, які любив Олексій, бо Маринка вміла готувати лише ті страви, що не вимагали особливих зусиль.
І все тому, що в дитячому будинку цьому не вчили. Так, так — Марина була вихованкою дитячого будинку, але не з народження, а за волею випадку.
Її батьки були лікарями й працювали в одній лікарні, обидва — хірургами. А одного разу їм зателефонував їхній друг, який працював у районній лікарні, і там у них з’явився такий пацієнт, якого не можна було транспортувати в іншу лікарню — потрібно було робити операцію на місці, а власного хірурга у них не було.
І вони обоє вирушили на допомогу другові. Операція пройшла успішно, і батьки Марини, задоволені результатом, поверталися додому. Під час виїзду на трасу в них врізався «КамАЗ», за кермом якого сидів нетверезий водій.
Маринка залишилася з бабусею. Тоді їй було п’ять років.
Ще п’ять років Марина прожила з бабусею, яка з кожним роком почувалася дедалі гірше — втрата сина та невістки дуже сильно позначилася на її здоров’ї. І одного ранку вона просто не прокинулася.
А оскільки в Марини не було інших родичів, її віддали до дитячого будинку.
Вона потрапила в не дуже хороший дитячий будинок, але все ж виросла там доброю дівчинкою, не зійшла на хибний шлях, як багато хто з дівчат із цього дитячого будинку.
Після випуску вона хотіла повернутися в квартиру, яка дісталася їй після батьків, але виявилося, що ця квартира вже давно належить чужим людям.
Марина хотіла домогтися, щоб квартиру їй повернули, але… Чи то їй не вистачило розуму, чи то там все було так хитро заплутано, що розібратися не вдалося, і вона залишилася, можна сказати, на вулиці. І саме тоді вона й познайомилася з Олексієм.
Він допоміг їй влаштуватися на роботу, допоміг орендувати кімнатку в однієї бабусі. А потім почав до неї залицятися. І через три місяці вони одружилися.
Жити стали у нього, на щастя, квартира була трикімнатна. Правда, з ними жила й його мама, але вона дуже полюбила Марину, і Марина відповідала їй тим самим.
Тож у них склалася гарна сім’я.
А рік тому Олександра Іванівна пішла з життя: у неї виявили неоперабельну хворобу, і вона згасла буквально за рік.
І відтоді Олексія ніби підмінили. Він почав вживати, іноді не приходив додому на ніч. А вчора Марина побачила, як він стояв, обіймав і ледь не цілував якусь дівчину.
Вона не стала відразу підходити до них, вирішила, що ввечері з ним поговорить, але він не прийшов додому на ніч. І ось сьогодні вранці, після безсонної ночі, Марина зібрала всі свої речі й вирішила піти від нього, тим більше що ділити було нічого, та й дітей у них не було. Як виявилося, Марина не може їх мати.
Вона, можливо, ще б і далі стояла й згадувала своє з Олексієм життя, але тут із коридору пролунала лайка. Марина здригнулася й важко зітхнула: не встигла піти, поки чоловік не повернувся, тепер сварки не уникнути.
Вийшовши в коридор, Марина побачила Олексія, який ледь тримався на ногах, і поруч із ним — ту саму дівчину, яку він учора обіймав і цілував. На диво, майже тверезу.
Побачивши дружину, Олексій лише гримнув на неї:
— Що витріщаєшся? Збирай свої речі. І забирайся звідси! Тепер зі мною буде жити Вірка, вона мені сина народить, не так, як ти — пустоцвіт.
У Марини щось сильно стиснулося в грудях, так, що навіть дихати стало важко, вона похитнулася й думала, що впаде, але, зібравши всю силу волі, сперлася рукою на стіну й…
— Не переживай, я вже йду, навіть речі зібрала.
— Зібрала, молодець. П’ять хвилин — і щоб тебе тут не було.
Марині хотілося закричати: «Що ж ти робиш із собою, дурню? Мама, напевно,перевернулася від твоїх витівок!» Але вона промовчала, взяла в одну руку валізу, в іншу — свою сумочку й пішла до виходу — до виходу з цієї квартири, яка за ці роки стала для неї такою рідною, з цього життя — яке спочатку так добре складалося, і якби не відхід свекрухи, може…
Та що тут думати, хто знає, що б тоді було.
Обійшовши Олексія з його подружкою, оскільки передпокій це дозволяв, Марина вийшла на майданчик перед квартирою й тихо прикрила за собою двері.
І коли двері майже зачинилися, вона почула голос чоловіка:
— Ходімо, Вірко, будемо дітей робити.
Почувши це, вона заплющила очі, намагаючись стримати сльози. Поставивши валізу на підлогу, вона постояла хвилин п’ять, борючись зі сльозами, що навернулися на очі.
Потім, взявши валізу, пішла до ліфта. Вийшовши з під’їзду, озирнулася навколо, вишукуючи таксі, яке викликала, спускаючись у ліфті, адже їй сказали, що машина зараз буде.
А ось і таксі, заїжджає у двір.
Сівши в машину, Марина почула запитання водія:
— Куди їдемо?
А справді, куди? Куди вона поїде? Адже вона навіть не подумала про те, куди їй іти! І тут їй згадалася та бабуся, у якої вона орендувала кімнату, адже бабуся була ще не старою, може, ще жива? Адже минуло всього вісім років!
І вона назвала адресу цієї бабусі, і поки їхали, намагалася стримати сльози, але вони самі котилися й котилися по щоках. І лише коли машина зупинилася, їй якось вдалося їх зупинити, і, витерши щоки хустинкою, вона розрахувалася з водієм.
Вийшовши з таксі біля будинку, де раніше, до одруження, жила Марина, вона пішла до під’їзду, не озираючись. Але біля самих дверей її зупинив чийсь голос:
— Марино?
Марина здригнулася, зупинилася й озирнулася — на лавочці біля під’їзду сиділа та сама бабуся, у якої вона колись орендувала кімнату.
— Марино, це ти? — ще раз запитала Дар’я Микитівна, але, побачивши заплакане обличчя Марини, підвелася з лавочки.
— Що сталося, дівчинко? — підійшовши до неї, тихо запитала.
Не витримавши такого співчутливого голосу, Марина розплакалася.
— Та що ти, мила, що ти! Заспокойся, ходімо, ходімо.
Дар’я Микитівна підштовхнула Марину до дверей і сама зайшла слідом. Поки піднімалися сходами, Марина намагалася зупинити потік сліз, але вони ніяк не хотіли зупинятися: текли й текли.
Дар’я Микитівна відчинила двері квартири, взяла в одну руку валізу Марини, а другою — її за руку, і зайшла.
— Роздягайся, йди вмийся, а потім заходь на кухню, вип’ємо чаю.
Через п’ять хвилин, коли на столі все було готове до чаювання, зайшла Марина. Дар’я Микитівна налила їм обом чаю:
— Пий!
Минуло ще п’ять хвилин.
— Ну, а тепер розповідай!
Марина хотіла знову розплакатися, але, опанувавши себе, розповіла все тітці Дарині— так вона її називала тоді, коли жила тут, у неї.
— Ну і що думаєш робити?
— А що робити? Подам на розлучення і нехай живе, як хоче.
— Значить, більше його не кохаєш?
— Чому? Люблю! Але…
— Ніяких «але»! Якщо любиш, борися за нього. Тим більше він не завжди був таким, а це означає…
— Так, це нічого не означає! Він сам захотів так жити!
— Ти так думаєш?
— Але ж якби він не хотів…
-А може, він і не хотів…
-Якби не хотів, то…
-Марино, давай поміркуємо, з чого це раптом він став таким?
-Та я не знаю, тітонько Дарино.
-А ти згадай, з чого все почалося.
-З чого почалося? Та з відходу мами.
-Мами?
-Ну, так, його мами. Після її похорону він почав вживати, спочатку по чарці перед обідом, потім по дві, ну і так далі. Поки не зв’язався з місцевими друзяками. Там вже все пішло шкереберть.
А потім у нього з’явилася подружка, як виявилося, її звати Віра, і ось сьогодні він привів її додому. А вчора я бачила, як він її обіймав у нас під вікнами. Я, побачивши це, вирішила ввечері з ним поговорити, але він на ніч додому не прийшов. Виходить, що він ночував десь з нею.
Зрозумівши, що він мені зрадив, я зібрала речі й пішла від нього. Точніше, тільки-но зібралася йти, як він із цією Віркою прийшов і прямо при ній почав мене виганяти. Ну, я й пішла.
— Зрозуміло. А тепер, дівчинко, знаєш, що ми зробимо?
— Що?
— А ми підемо до однієї моєї доброї знайомої, вона нам усе розтлумачить: що, чого і як! Збирайся, ходімо. Не можна втрачати час, ти й так його багато згаяла. Треба було відразу, як тільки він почав бавитися, одразу до мене прийти. Адже я Льошу з дитинства знаю.
— Справді знаєте?…
— Давай все потім, а зараз ходімо.
Йти було недалеко, всього-то пару зупинок, і через двадцять хвилин вони вже дзвонили у двері квартири на другому поверсі двоповерхового будинку.
Двері їм відчинила жінка років сімдесяти.
— Прийшли, заходьте. Я вас чекаю, — сказала вона й пішла попереду них.
Марина з подивом подивилася на жінку, а та, не озираючись, додала:
— Двері зачиніть.
Вона привела їх до кімнати, на вигляд нічим не примітної, хіба що круглим столом, що стояв рівно посередині цієї кімнати.
— Микитівна, ти сідай на диван, а ти, дівчинко, сідай за стіл.
Сама вона сіла навпроти Марини.
— Мене звати Марія Єгорівна, якщо щось не зрозуміло, питай, але потім. А поки що дай мені свої руки, долонями вгору.
Марина трохи злякалася, але все-таки простягнула руки. Марія обхопила її руки своїми, заплющила очі й завмерла. Так вона просиділа пару хвилин, а потім…
А потім почало відбуватися щось таке, чого Марина не змогла б пояснити ні зараз, ні згодом.
У кімнаті ніби потемніло, і навколо з’явилися якісь тіні. Марині стало страшно, і вона хотіла встати та втекти звідси, але все її тіло не слухалося. Вона сиділа, наче паралізована, і лише дивилася на Марію.
Так тривало дві хвилини, потім усе зникло, у кімнаті знову стало світло. І тут заговорила Марія Єгорівна:
— Так, дівчинко, у тебе нещаслива доля. Ну, що ж, те, що було, не виправити, а от твоє майбутнє буде щасливим, якщо ти зробиш так, як я тобі скажу.
— Правда? А що я маю зробити?
— По-перше, ти маєш повернутися додому й…
— Ні! Я додому не повернуся! Там тепер…
— Не хвилюйся. Послухай мене, і якщо хочеш, щоб твій чоловік, якого ти дуже кохаєш, та й він тебе теж, залишився з тобою, то ти маєш зробити те, що я тобі скажу.
-Гаразд, але він…
-Він тобі не зраджував!
-Так, але я сама бачила…
-Що ти бачила? Як він обіймав ту дівчину?
-Так! А звідки ви знаєте?
-Знаю, і все! Для тебе це не важливо! Головне, ти повинна піти додому й знайти там підклад.
-А що це таке?
-Що це таке, я тобі потім поясню, а зараз ти повинна це знайти.
-А як він виглядає?
-Я не знаю, як він виглядає, але ти відразу відчуєш, що це те, що потрібно. Як знайдеш, принеси мені. І я зроблю так, що у вас усе буде добре. Ви знову будете разом.
-Але як я повернуся, адже він мене вигнав?! Та й та дівка там.
-Та дівка скоро піде, а він буде спати, і ти в цей час повинна будеш знайти цей підклад. А зараз іди додому, і як побачиш, що вона пішла, відразу заходь і починай шукати, а коли знайдеш, голими руками не бери. Загорни в щось.
Марина послухалася й вирушила додому. Тільки-но вона присіла на лавочку біля сусіднього під’їзду, як із їхнього під’їзду вийшла та сама дівчина. І щойно та пішла з двору, Марина кинулася додому.
До квартири вона заходила з побоюванням, але даремно — Олексій спав. Подивившись на чоловіка з любов’ю і водночас із жалем, вона почала шукати той самий підклад.
Цілу годину вона методично обшукувала всі куточки, але нічого не знайшла. Залишилося лише їхнє ліжко, але на ньому спав Олексій.
Постоявши в роздумах над ним, вона все ж наважилася і потихеньку почала піднімати матрац. З того боку, де завжди спала вона, нічого не було. А ось з боку чоловіка вона не могла зазирнути — саме там він зараз лежав.
Марина стояла й дивилася на нього, не знаючи, що робити. І тут він сам, ніби щось відчувши, пересунувся на її половину.
Марина одразу ж почала перевіряти й там. І знайшла! Побачивши це, вона відразу зрозуміла, що це саме те, що вона шукала. Виглядало це як маленький букетик засохлої трави, змішаної з пір’ям.
Вона ледь не схопила його голими руками, але вчасно згадала наказ Марії. Схопивши з підлоги шкарпетку чоловіка, що валялася поруч, вона підняла її й взяла цей букетик. Замотавши його в шкарпетку, взяла на кухні пакет і разом із шкарпеткою поклала в пакет.
І одразу ж вирушила до Марії.
Та зустріла її прямо біля дверей, їй навіть не довелося натискати на дзвінок.
— Принесла, бачу. Заходь.
Правда, далі коридору вона її не пустила.
— Ооо! Ти навіть річ чоловіка прихопила! Молодець! А тепер йди додому й приходь завтра.
— Додому? До чоловіка?
— Звісно, краще до чоловіка, але можеш і в Дарини переночувати. Вирішуй сама. Але до чоловіка краще.
— Добре! Піду до чоловіка. А ви точно допоможете?
— Іди! Приходь завтра до обіду.
Наступного дня Марина, як їй і сказали, прийшла до Марії, і та, впустивши її, одразу провела до кімнати, посадила за стіл і почала говорити:
— У тебе з’явилася…
— Суперниця?
— Ні, мовчи й слухай! У тебе з’явилася нібито суперниця, але твій чоловік їй не потрібен. Їй потрібна ваша квартира, і якщо ви розлучитеся, вона вийде за нього заміж, а потім зробить усе, щоб його не стало. Вона б давно все це зробила, але твій чоловік дуже сильно тебе кохає, і тому вона довго не могла з ним впоратися.
Але поступово міцне затуманювало його розум, і він почав забувати про свою любов до тебе.
— І вона зробила б усе, щоб він не жив, так?
Марія суворо подивилася на Марину й продовжила:
— І якщо ти від нього підеш, то буде так, як я сказала. Але ти його кохаєш і, думаю, не захочеш йому такої долі, і тому…
— Що треба робити?
— Ось тобі дві пляшечки: ось ця ,— і вона простягнула Марині невелику пляшечку з малиновою рідиною, — ти будеш підливати йому в рідку їжу: у суп, чай, компот, по п’ять крапель три дні поспіль. Ось цей флакончик — і вона подала їй більший флакончик із прозорою рідиною, — ти сьогодні ввечері виллєш його у ванну, яку сама приготуєш чоловікові, і змусиш його вимитися в цій воді. І вже сьогодні ж він стане самим собою, а краплі в їжі просто усунуть усі наслідки пристріту.
— Дякую! — Марина підхопилася зі стільця й уже хотіла кинутися до виходу, але Марія її зупинила:
— Так, зачекай! Дослухай мене!
Марина знову опустилася на стілець і втупилася поглядом у Марію.
— Вдома, поки твій чоловік відсутній…
— А звідки ви дізналися, що він уже втік з дому?
-Просто дізналася, і все! Слухай далі: вдома розпакуй свою валізу, розклади всі речі так, як було, і взагалі наведи в домі порядок. Застели чисте ліжко. Коли чоловік повернеться, зроби так, як я наказала, зрозуміла?
— Зрозуміла.
— І ще одне: ніколи, за жодних обставин не нагадуй йому про те, що з ним сталося, доки він сам не захоче поговорити з тобою про це. — Зрозуміла?
— Так! Зрозуміла!
-Ну, а тепер іди. І пам’ятай: ніколи сама не нагадуй йому про те, що з ним було!
Вдома Марина зробила все, як їй наказала Марія. І вже через три дні ніщо не нагадувало про того злого Олексія. А ще через два дні він сам покликав Марину на розмову про те, як він поводився останній рік.
Після розмови Олексій щиро попросив у Марини вибачення й пообіцяв, що більше ніколи, нізащо…
-Льошо, нічого не обіцяй, просто кохай мене, і все у нас буде добре. Адже я тебе дуже сильно кохаю!
Минув рік.
Сьогодні Марину виписують із пологового будинку. Тепер у них із чоловіком є продовження роду: син і донька.
Марина, всупереч поставленому діагнозу — після всіх тих перипетій, що з ними трапилися, все-таки змогла мати дітей.
