— Досить! — закричала Лариса так, що задзвеніли шибки.
— Ти як розмовляєш із матір’ю?! — здивувалася Юлія Семенівна. — Та як же… Та я тебе…
Лариса побачила, як мати знепритомніла. Вона опустилася дуже акуратно на диван, головою прямо на подушку.
— Звичний обморок, — тихо пробурмотіла Лариса й пішла на кухню, щоб дістати нашатирний спирт. Вона згадала, як її подруга-медик якось розповідала їй, що існує поняття «звичний вивих». Це часто повторювана травма суглоба — ліктьового, плечового або нижньої щелепи…
А ось у матері зараз стався звичний непритомний стан. І повторювався він теж дуже часто.
Вдихнувши нашатир, Юлія Семенівна прийшла до тями. Сидячи на дивані й спираючись на подушки, вона обмахувалася рекламним проспектом, який сьогодні приніс додому старший син Лариси, діставши його з поштової скриньки.
— Піца?! Фу! Хто взагалі таке їсть? — невдоволено пробурмотіла Юлія Семенівна, побачивши, що намальовано на рекламному проспекті.
— Ми їмо, бабусю, — озвався молодший син Лариси, Максим. — Ми хотіли замовити.
— О, Господи! — Юлія Семенівна ефектно закотила очі.
Лариса не стала слухати бурчання матері й пішла на кухню — треба було готувати вечерю. А мати… Матері вже час додому, але…
— Вона ще не всі мої нерви виснажила. Як тільки виснажить, так і піде з Богом, — похмуро пожартувала Лариса й почала чистити картоплю.
— Знову картоплю смажену їсти зібралися?! — Юлія Семенівна з’явилася тут як тут. — Я ж сто разів казала, що не можна її так часто готувати! Шкідливо!
— Пюре, мамо! Пюре буде! — ледь стримуючись, крізь зуби промовила Лариса.
— Знову на матір підвищуєш голос?! Який приклад ти подаєш дітям?!
Вечір минав своїм ходом. Іноді Лариса думала, що краще б мати образилася. І пішла до себе додому. І стало б тихо. Але ні. Після «непритомності» вона, ніби нічого й не сталося, знову командувала в домі Лариси, обсипаючи дочку зауваженнями, немов горохом із продірявленого мішка.
***
Лариса — сорокадворічна жінка, заміжня, має двох дітей, синів: десятирічного Максима та Павла, якому нещодавно виповнилося двадцять. Максим навчається в школі, Павло — в університеті. Вони дружно живуть у трикімнатній квартирі, яку Лариса та її чоловік Юрій купили п’ятнадцять років тому в іпотеку й нещодавно успішно виплатили.
Мама Лариси, Юлія Семенівна, кілька років тому вийшла на пенсію, у зв’язку з цим вона вирішила перейти на пів ставки на роботі, щоб було легше.
— Зовсім кидати роботу я не хочу, все-таки вона мене тримає в тонусі, а то я зовсім розсиплюся, стану, як стара бабуся, — говорила Юлія Семенівна перед виходом на пенсію.
— Та що ти, мамо! Ти зовсім не старенька, виглядаєш чудово, навіть молодше за мене! — запевняла її донька. Юлія Семенівна посміхалася, а також ніяковіла й червоніла. Їй було приємно чути такі слова від доньки.
***
— Ох… — тихо промовила Лариса, поглянувши на годинник, — Мама знову буде сваритися.
— Що сталося? — запитала її колега Настя.
— Максим залишився на якусь репетицію після уроків (нам щойно надіслали повідомлення у чат класу), а мама про це не знала і чекає на нього біля школи. Стоїть, мерзне.
Пролунав дзвінок на телефоні Лариси. Вона вся здригнулася, зблідла і приглушеним голосом відповіла: «Так, мамо». Їй нікуди було подітися.
Настя зрозуміла, що зараз подрузі «дістанеться»…
І Лариса, і Настя працювали в офісі редакції невеликого книжкового видавництва. Жінки сиділи за сусідніми столами і, волею-неволею, подружилися. Настя знала, що у Лариси є чоловік і діти, а також мати, яка живе окремо, але неподалік.
Мати Лариси дуже допомагає з онуками. Спочатку зі старшим, а тепер із молодшим.
Коли народився Павло, Юлія Семенівна ще працювала на повну ставку, але все одно примудрялася вибігати раніше, забирати онука з дитячого садка й відводити додому.
Лариса закінчувала роботу пізно, її чоловік Юрій — ще пізніше, до того ж йому ще треба було добиратися додому на електричці. Ось Юлія Семенівна й забирала малюка, відводила додому і, чекаючи на прихід доньки, займалася з онуком різними розвиваючими іграми; саме вона навчила його читати й писати.
Потім Павло пішов до школи. Юлія Семенівна знову була на підхваті. Вона брала відгул на роботі, зустрічала онука, розігрівала йому обід, а потім знову мчала на роботу.
Хлопчик не міг самостійно ходити до школи й зі школи: у той час у новому мікрорайоні, де Лариса з чоловіком купили квартиру, ще не було власної школи — її тільки будували, і тому доводилося їздити на автобусі в інший, сусідній мікрорайон.
— Район новий, дитина ще маленька заблукає, — казала Юлія Семенівна. — Я вже якось дам собі раду. Нічого, дівчата на роботі підміняють мене, коли я відсутня. А через пів року нову школу побудують, стане зручніше.
— Дякую, мамо, — дякувала матері Лариса. Їй було дуже ніяково перед матір’ю, але допомога, справді, була дуже доречною.
Через десять років після народження першого онука народився другий.
— Максим — вилитий дідусь! — гордо заявляла Юлія Семенівна всім подругам, знайомим і родичам. Вона дуже полюбила малюка з першої ж хвилини, що, однак, анітрохи не зменшило її любов до першого онука, який не був схожий на її чоловіка, як Максим, але був дуже схожий на неї саму.
І знову бабуся допомагала, навіть ще старанніше, бо після виходу на пенсію у неї стало більше часу. Зустрічала, приводила, годувала обідом, доглядала, коли дитина хворіла.
«І ось Максиму вже десять років, а ситуація не змінилася…» — подумки поскаржилася Настя, дивлячись на Ларису.
— А що поробиш? Максим ще маленький, — ніби прочитавши її думки, промовила Лариса. — Мама досі зустрічає його зі школи, хоч школа тепер і близько. І плита у нас газова. Я не дозволяю йому її запалювати.
— Так… А у нас плита електрична. І я дозволяла своїм дівчаткам з самого раннього віку нею користуватися. І до школи вони у мене самі ходять. І обід розігрівають у мікрохвильовці, — сказала Настя.
— У мікрохвильовці?! Вона ж шкідлива! Ми з Юрою колись думали купити, але мама нас відрадила! — Лариса широко розплющила очі.
— Що там шкідливого? — поблажливо подивилася на подругу й колегу Настя, але сперечатися не стала. Якщо «мама сказала», то Лариса нізащо не піде проти її рішення. У цьому-то й вся проблема…
— І двері Максим сам не відчинить, не впорається, у нас там складний замок, крутиш, крутиш, та все ніяк, — сказала Лариса. — Ось мама й допомагає.
— Зачекай, у неї, значить, є ключі від вашої квартири?
— Звичайно! Вона ж приходить до нас зі школи разом із Максимом. Та й взагалі приходить, коли захоче, допомагає, прибирає, готує… — сказала Лариса й надовго замовкла, замислившись.
Настя раптом згадала, як Лариса одного разу розплакалася прямо на роботі. Мама зателефонувала їй і сказала, що котлети, які Лариса приготувала напередодні, сильно пересолені, а перцю там теж щедро насипано, і тому вона їх викинула. І довелося готувати іншу їжу. Бо дитині «таке давати не можна».
— Це не їстівне! — голосно заявила Юлія Семенівна.
А ще вона почала дорікати дочці за те, який у неї на кухні безлад. І що вона нічого не могла знайти: у шафках усе перевернуто з ніг на голову, наче Мамай пройшов — де сіль, де спеції, де зберігається цибуля, де велика сковорода?
— Дитина сидить, голодними очима на мене дивиться, а я сковороду ніяк знайти не можу! — обурювалася Юлія Семенівна.
Після тієї розмови з матір’ю Лариса зачинилася у туалеті й розплакалася, як маленька.
Настя, звісно ж, чула всю розмову, адже вона була поруч і дуже шкодувала подругу, яку мати, немов маленьку дівчинку, вичитувала. І таких випадків було чимало.
Одного разу мати зателефонувала Ларисі, так само в робочий час, і почала пояснювати, що в неї не так розкладені речі в шухлядах комода у спальні. І запитувала про різні речі, на кшталт того, що, це за дивна нижня білизна у Лариси: «Соромно таке навіть у шафі тримати! Це ж не труси, а якісь смужки, куди в таких ходити?! Ганьба!»
Усе це Юлія Семенівна висловлювала дочці по телефону дуже голосно, у своїй звичній манері. А Лариса слухала й з кожною секундою червоніла дедалі сильніше.
Настя дивувалася, чому б Ларисі не перервати розмову, не сказати матері, що вона дуже зайнята і що взагалі такі розмови не до місця на роботі? І взагалі, копатися в нижній білизні якось недобре…
І багато всяких «взагалі».
Але Лариса мовчала, а Насті потім пояснювала, що «це ж мама», і вона не може її перервати, бо мама образиться. У неї підніметься тиск, трапиться напад астми, мігрені, радикуліту та ще Бог знає чого… І потім вона собі цього ніколи не пробачить.
На корпоративні вечірки Лариса ніколи не ходила. Мама не дозволяла. Вона вважала, що туди ходять тільки дуже погані жінки, низького соціального статусу, тому що…
— Я знаю, що там коїться на цих корпоративних вечірках! Не можна було просто сісти, накрити стіл прямо в офісі, як ми з дівчатами робимо, і відсвяткувати Новий рік! Навіщо орендувати котедж? Або, наприклад, навіщо цей боулінг пізно ввечері? — лаялася мама Лариси.
Юлія Семенівна дуже активно бере участь у житті Лариси. Постійно приходить, контролює «неслухняну доньку». І все це з любов’ю та турботою.
Чоловік Юрій, до речі, не особливо страждає від підвищеної уваги та втручання тещі. Він приїжджає пізно, до того часу Юлія Семенівна вже йде до себе додому, попередньо неабияк попсувавши дочці нерви…
Одного дня Лариса взяла відгул на роботі, щоб з’їздити додому, бо «щось забула».
— Що ти там забула? Праску не вимкнула? — запитала Настя, дивуючись, що подруга так різко «підскочила».
— Гірше! Ми з Юрою вчора ввечері трохи розслабилися, купили ігристе, влаштували собі романтичну вечерю при свічках. Ну, пам’ятаєш, я тобі розповідала, що Юру на роботі підвищили?
— Пам’ятаю, — відповіла Настя.
— Ми залишилися вдвох. Мій старший, Павло, вже тиждень живе у своєї дівчини, Максим у таборі, ну то ми з Юрою й… Загалом, пляшка недопита стоїть, а в спальні там безлад, все валяється, — сказавши це, Лариса сильно почервоніла.
— Біжу прибирати. Як тільки згадала, що мама може завітати, аж жаром обдало! Це ж розмов на три дні вистачить! Мама міцне ненавидить, буде нас вичитувати. А про різні речі в спальні я взагалі мовчу… Побігла…
— Господи… — тихо пробурмотіла Настя, коли подруга, схопивши сумочку, помчала додому. — Тітці сорок два роки, сама скоро стане бабусею, а вона все боїться, що мама її вилає…
****
— Так! Коли діти виросли, і мати стала непотрібною, ось як ти заговорила! — обурилася Юлія Семенівна. — Більше не приходити?! Ключі тобі віддати?! Забирай!
Юлія Семенівна кинула зв’язку ключів на кухонний стіл і розплакалася.
Це була не перша сварка. З якогось моменту Лариса зрозуміла, що так далі не може тривати. Адже вона й справді вже не дівчинка.
Вона намагалася сказати про це матері, але та робила вигляд, що не розуміє натяків, потім мати почала ображатися й «падати в непритомність», коли Лариса заводила подібні розмови. Потім тиждень Юлія Семенівна пила ліки, ходила до лікаря і звинувачувала дочку у своєму стані.
Лариса плакала і подумки звинувачувала себе в тому, що не стрималася і образила матір.
— А гроші я вам, між іншим, на цю квартиру докладала! — нагадала Юлія Семенівна. — Невдячні.
Лариса раптом відчула себе страшенно винною перед матір’ю. Треба вибачитися. Негайно.
— Пробач, мамо, — тихо сказала вона.
— Нічого, донечко, — Юлія Семенівна одразу ж повеселішала й витерла сльози. — Бачу, у тебе був важкий день. Відпочинь. А я спечу пиріг із варенням. Пам’ятаєш, як я робила, коли ти була маленькою?
— Пам’ятаю, — зітхнула Лариса. Вона вирішила відкласти серйозну розмову з матір’ю на інший час. Потім. Колись вона спробує їй усе спокійно пояснити, може, мати зрозуміє?
