Оленка змалку знала, що мама принесла її «у подолі». Добрі сусідки, які, здавалося, мешкали на лавочці біля під’їзду, просвітили її.
Олена уявляла, як її тендітна, невисока мама Любочка несе в подолі святкової сукні Оленку, що з’явилася невідомо звідки.
— Це тому, що в тебе немає тата! — важливо пояснила їй Марина, яка мешкала над квартирою, де жила Олена з мамою. — Ти — безбатченко.
— Це як? — здивувалася Олена.
— А, так! Мама тебе нагуляла! У тебе немає тата! А в мене — є! — і Маринка гордо поглянула на подругу.
— Ну, і що з того? — здивувалася Оленка. — Зате в мене є бабуся й дідусь! А в тебе немає.
— Ха! Бабуся з дідусем — це не головне! У жінки має бути чоловік! Без чоловіка вона не повноцінна! Так каже моя мама!
Увечері після вечері Оленка, як завжди, сіла поруч із мамою на дивані. У них була така традиція: вечорами сидіти на дивані, займатися своїми справами й розмовляти.
Мама була рукодільницею. Вона постійно щось робила: шила, в’язала, вишивала. А Оленка, дивлячись на неї, теж долучалася до рукоділля: плела браслети з бісеру, викладала картини з алмазної мозаїки або ліпила різних звіряток із пластиліну.
— Мамо! А тато обов’язково має бути? — задала Олена питання, яке її хвилювало, прислухаючись до того, що відбувалося в квартирі над ними.
Там починався щовечірній «концерт», як його називала бабуся Олени, Поліна Львівна. Його влаштовував батько Маринки, дядько Льоша. За голосами, що долинали зверху, можна було визначити, в якому він стані.
Якщо кричав лише дядько Льоша, а жіноча частина квартири скиглила, це означало, що чоловік напідпитку. Якщо ж крики лунали з обох боків, значить, дядько Льоша був тверезий, і це його неймовірно дратувало.
— Ну, якщо ми з тобою живемо без тата, значить він зовсім не обов’язковий, — посміхнулася Люба, погладжуючи доньку по голівці й теж прислухаючись до того, що відбувалося нагорі.
— А Маринка каже, що жінка без чоловіка неповноцінна…
— Ну, сонечко, у кожного свої методи самоствердження. Хіба ми з тобою погано живемо?
— Ні, — похитала головою Оленка. Вони справді добре жили з мамою. Мама працювала бухгалтером у великій фірмі, мала непогану зарплату. Щовихідних вони ходили кудись відпочити: у кафе, кіно, театр, парк, просто по магазинах.
Щоліта їздили на море, а на Новий рік — у село, де жила мамина подруга тітка Юля. У тітки Юлі було троє дітей, і щозими їхній тато, чоловік тітки Юлі, робив у дворі велику гірку, з якої діти із задоволенням каталися.
«Концерт» нагорі набирав обертів. Відбірні лайки, якими кричав дядько Льоша, було чутно, мабуть, уже в усьому будинку. Через пів години мама, посміхнувшись Олені, пішла до передпокою. Концерт наближався до свого логічного завершення.
Зверху грюкнули двері, і почулися поспішні кроки. Люба відчинила двері, і одразу ж до них у квартиру влетіла тітка Катя з Маринкою.
— Закривай швидше! — закричала вона Любі, але та й сама вже знала, що робити. У двері застукали.
— Любка! Відчиняй! — закричав дурнуватий чоловічий голос. — Відчиняй, або я тобі двері виламаю! Де ця стерво? Нехай вийде! Я їй усі ноги …
— Якщо ти зараз же не підеш — я викличу поліцію! — спокійно відповіла Люба. Вона вже звикла до таких погроз. І сусід знав, що вони не порожні. Люба вже кілька разів викликала патруль. І це було його останнє попередження. Ще раз — і йому гарантований термін.
— Не треба, Любо! — у передпокій влетіла Катерина. — Його ж посадять!
— Давно пора! — Люба пішла на кухню ставити чайник.
— Та що ти? Як же я без чоловіка? — побігла за нею Катерина. — Тобі що, добре бути самотньою?
Люба зупинилася й подивилася на сусідку. Брудний халат розірваний, волосся скуйовджене, очі гарячково блищать, під одним із них набрякає синець.
— Я не самотня, Катю. У мене є донька. І синців немає. І у сусідів я не ночую.
— Ну, знайшла чим пишатися! — пирхнула Катерина. — Твоя донька росте без батька. Невідомо, що з нею буде без чоловічого виховання! А синці… — значить, кохає! Та й взагалі — коли закохані сваряться, то лише тішаться!
Ми ось сьогодні посварилися, а завтра він мене так кохатиме! А ти так і проспиш сама в холодному ліжку!
Люба похитала головою. Одна й та сама розмова. Одні й ті самі виправдання.
Олена пішла в перший клас, коли у мами з’явився дядько Василь.
Дядько Василь був невисокого зросту, але міцної статури. Мало говорив, був спокійним і серйозним. Спочатку Олена боялася, що мама забуде про неї — всезнаюча Маринка «просвітила» подругу.
— Ха! З чого ти вирішила, що цей дядько Василь буде тобі татом? Ти ж не його дочка! А чоловікам чужі діти не потрібні! Зараз ось зробить твоїй мамі дитину — і все!
Або тебе відправлять у няньки чи прислугу, або взагалі в дитячий будинок! Це рідний тато любить, а нерідний— він і є нерідний.
— Маринка! — кричав у цей час з балкона дядько Льоша. — Ти де, зараза? Нумо марш додому! Посуд не помитий, у будинку не прибрано! Хочеш, щоб мама після роботи все це робила?
Дядько Льоша вже місяць як втратив роботу. Нову так і не зміг знайти й з самого ранку заливав своє горе. Маринка поспішно сховалася у під’їзді.
Але дядько Василь, всупереч передбаченням Маринки, ставився до Олени більш ніж добре. Він працював інженером у тій самій фірмі, де працювала мама Олени.
У нього була велика красива машина, яка тепер у вихідні возила їх у кафе, кіно, театри, парки та по магазинах. На ній же вони почали їздити і на море, і в село до маминої подруги на Новий рік.
Дядько Василь грав з Оленою, купував їй іграшки та гарні сукні, заступався, коли дворові хулігани намагалися її образити, а вечорами сидів з ними на дивані, спостерігаючи, як «його дівчатка» займаються рукоділлям.
Коли мама з дядьком Василем одружилися, влаштувавши невеликі посиденьки в місцевому ресторанчику, чоловік підійшов до дівчинки й з посмішкою сказав:
— Можеш називати мене татом.
Але коли це почула тітка Катя, вона буквально покотилася зі сміху.
— Який він тобі татко? Це вітчим! У твоєї мами з’явився законний чоловік, а татка у тебе не з’явилося! Він тобі вітчим!
Катерина була зла на Василя. Як тільки він переїхав у квартиру до Люби з Оленою, ночівлі у доброї сусідки одразу припинилися.
— Катерино, у тебе є своя квартира — там і ночуй! Або їдь у готель, якщо додому не хочеш! Тут тобі не притулок! — спокійно промовив чоловік, коли Катерина за звичкою постукала у двері до Люби, щоб сховатися від розлюченого чоловіка.
— Та ти хто такий? — кричала Катерина на весь під’їзд. — Я зараз чоловіка покличу! Він тобі розкажить!
— Навіщо? — Василь спокійно схрестив руки на грудях. — Ось твій улюблений біжить. Зараз і поговоримо!
Олексій, забувши про дружину, накинувся на нового сусіда, але той навіть не зрушив з місця, а просто висунувши вперед одну руку, змусив Олексія впасти на спину.
— Людоньки! — закричала Катерина й кинулася до чоловіка. Потім злобно поглянула на Василя. — Ти знаєш, що я з тобою зроблю?! Я тебе посаджу!
— Ага, — кивнув чоловік, — тільки роби це тихіше, бо людям пора спати, а вони змушені слухати ваші крики!
Ще кілька разів Олексій із Катериною намагалися повернути своє звичне життя — вечірні сварки та подальші набіги до Люби на квартиру, один у пошуках притулку, інший — у надії побитися, але щоразу зазнавали невдачі й йшли з криками та прокльонами.
Василя в будинку почали поважати й трохи побоюватися. Коли він виходив з машини, розмови на лавочці біля під’їзду одразу ж стихали, а місцеві пліткарки, фальшиво посміхаючись, дружно кивали головами:
— Вітаю, Василію Миколайовичу!
І лише одна Олена, не звертаючи уваги ні на кого, радісно кричала на весь двір:
— Ура! Тато з роботи приїхав! — і кидалася чоловікові на шию. Серйозність на обличчі чоловіка зникала, наче вітром здута, і він, підхопивши дівчинку на руки, йшов до під’їзду.
-Він тобі не тато! — щоразу шипіла Маринка. — Не тато!
-Знаєш, — Олена подивилася на подружку в старій сукні з рюкзачком незрозумілого кольору за плечима. Дівчата закінчували школу, але, на своє здивування, все ще дружили.
— Нехай він і не мій рідний батько, але він ніколи мене не сварив, завжди піклувався про мене й захищав. Він любить мене й мою маму і зробить усе, щоб ми були щасливі.
А твій рідний тато що для тебе зробив?
