Ліда з Максимом були одружені всього рік. Кохали один одного, не сварилися. Але була одна проблема – вони ревнували одне одного до колишніх. Обоє вже збиралися одружитися, коли зустрілися. І обидва весілля зірвалися.
Батьки Ліди обурювалися, мама Максима благала сина схаменутися, а батько тримав нейтралітет. Сам колись мало не одружився через дурість. Потім зустрів її, маму Максима, і заковся на все життя.
Молоді люди витримали всі ці випробування, а з весільними нарядами морочитися не стали, пішли під вінець в тих, що вже були куплені і пошиті.
Батьки на гроші попали: передоплату за банкет їм не повернули, і путівки до моря у весільну подорож пропали. Повернули тільки частину.
Зате обручки купили інші. Це святе.
Колишня наречена Максима вийшла заміж незабаром, а колишній наречений Ліди досі один, хоча рік уже минув. І ось як тільки мова випадково заходила про когось із них, виникало невдоволення.
– Таке враження, що ти шкодуєш, що не одружився з нею, – висловила Ліда, коли Максим випадково згадав у розмові, що зустрів колишню з чоловіком у супермаркеті, і вона вже при надії.
– Тебе це сильно хвилює? – недбало кинув Максим, коли Ліда ненароком повідомила йому, що, схоже, у її колишнього нарешті хтось з’явився. Подружка сказала.
І такі дрібні суперечки часом ледь не доводили до сварок. Подружжя нарешті домовилося: все, про колишніх більше ні слова. Що було, то минуло.
Вони кохають один одного, а решта не має значення. Це їх не стосується. Мудре рішення прийняли, але… життя йде своєю чергою, а в ньому всяке трапляється.
Цього вечора Ліда повідомила чоловікові, що залишиться ночувати у батьків. До них завтра прийдуть гості, вона обіцяла мамі допомогти спекти торт.
Максим не заперечував. Але тут раптом приїхала бабуся з ночівлею. Три господині на кухні забагато. Ліда швиденько зібралася і пішла додому, поки не пізно.
Приходить, відкриває ключем двері і зустрічає в передпокої Свєтку, кращу подругу колишньої Максима. Вона чи то знімала плащ, чи то одягала. Привіталася з нею і повідомила, що вже йде.
– Ми тут трохи поговорили, чаю попили, – поспішно сказав Максим.
Ліда пройшла на кухню, там було задимлено, хоча чоловік не палив, стояли дві чашки на столі, на одній сліди від помади, відкрита коробка цукерок, улюблених Ліди.
– І як це розуміти?! – обурилася вона, і сльози бризнули з очей.
– Не починай, Лідо. Ну прийшла людина в гості, просто до тітки ходила в сусідній під’їзд, потім мене у дворі зустріла, я з роботи якраз йшов. Розговорилися, запросив на чашку чаю. Ми ж дружили раніше…
– Знаєш що, дорогий! Запрошуй кого хочеш, а з мене досить! Так і не відпускає тебе твоє колишнє життя. Знав, що я у мами залишуся, і відразу в будинок подружку привів!
І вона вискочила за двері. Чоловік кликав її, просив повернутися, але Ліда бігла так, ніби за нею женуться.
Вибігла з двору, обернулася, і їй здалося, що за нею біжить Максим. Тут до зупинки під’їхав якийсь автобус, вона застрибнула в нього, не дивлячись, і поїхала, куди очі дивляться.
Пекучі ревнощі і гірка образа вчепилися в душу і не відпускали. Вона відвернулася до вікна, щоб її сліз не було видно. Так і їхала, не знаючи куди, не знаючи навіщо, страждаючи і жаліючи себе.
Ось вона б так ніколи не зробила, не привела б чоловіка в будинок, якби Максима не було.
Думки роїлися в голові, не даючи прийняти розумного рішення. Що їй тепер робити, куди йти, куди вона їде і навіщо?
До батьків повертатися не хотілося, щоб не псувати їм настрій перед завтрашнім прийомом гостей.
Хоча… цей дурень Максим напевно ж їм подзвонить, буде її там шукати. Вона дістала телефон і відправила йому повідомлення: «Батькам дзвонити не смій».
Натиснула кнопку відправити, повідомлення пішло, але тут телефон писнув і вимкнувся, заряд закінчився.
А Ліда зрозуміла, що вона вже далеко від міста, в якомусь дачному селищі, час вже вісім вечора, майже стемніло. Потрібно все ж повертатися.
Вона вийшла на наступній зупинці. Озирнулася навколо. Було досить пустельно. Вдалині виднілися будиночки, в них горіло світло.
А на зупинці тьмяно світив вуличний ліхтар, було якось сумно, непривітно. Вона здригнулася від осінньої прохолоди і перейшла на інший бік.
На зупинці не було жодної людини. Їй стало трохи не по собі. Швидше б автобус приїхав. Але минуло вже хвилин двадцять, а він так і не повертався.
І тут поруч зупинилася машина. Водій відкрив вікно і сказав:
– Дівчино, ви даремно чекаєте, автобуса більше не буде.
– Ну в той же бік він поїхав, значить повернеться.
– Ні, сьогодні це був останній. Завтра о шостій ранку поїде. А ви що, заблукали чи що?
«Яке вам діло!» – хотіла сказати Ліда, але промовчала. Не звикла грубити старшим. Чоловік вийшов з машини і підійшов до неї. Йому вже точно за сорок, але пристойний такий, і машина хороша. І все ж Ліда відійшла на два кроки назад.
– Знаєте що, мені скоро в місто потрібно буде їхати, десь хвилин через сорок. Я он в тому будинку живу. Хочете, пригощу вас кавою, а потім відвезу. Щоб ви не мерзли тут сорок хвилин.
– Я машину зловлю, дякую, – відповіла вона, і чоловік, знизавши плечима, попрямував назад до машини.
Але тут вона згадала, як її подругу так мало не завезли кудись, ледве вирвалася. А тут взагалі місцевість незнайома. Та й чоловік начебто пристойний. І в останній момент вона передумала, до того ж почав накрапати дощ.
– Вибачте, – крикнула вона, – а ви точно в місто поїдете?
– Точно! Сідайте, а то промокнете, замерзнете, захворієте.
І вона зважилася. Під’їхали до затишного красивого будиночка. Назустріч вибіг симпатичний песик, відразу прилип до ніг господаря. Він погладив його по шерсті і загнав у будинок.
– Проходьте в кімнату. Я зараз, – сказав чоловік.
Ліда зняла взуття, пройшла у велику, добре обставлену вітальню з величезним м’яким килимом на підлозі. Сіла на краєчок дивана і подивилася на великий підлоговий годинник. Пів на дев’яту вечора! Коли ж вона тепер дістанеться додому?
Як же вона пошкодувала про свій легковажний вчинок, сидячи тут, в чужому будинку, незрозуміло, в якому місці. А поруч чужий, сторонній чоловік…
– А ось і кава, – почула Ліда. – Як вас звати? Мене Ігор Володимирович.
– А мене Лідія. Дуже приємно, – відповіла вона і вдихнула чудовий аромат кави.
– Так що у вас сталося? Як ви тут опинилися? У нас тут всі дачники роз’їхалися давно, залишилося всього кілька сімей.
– Та я помилково сіла не на той автобус, – сказала вона.
– А очі заплакані. Вас хтось образив? – допитувався Ігор Володимирович.
Ліда дістала дзеркальце і глянула на себе. Так, туш розмазалася, очі опухлі. Всю дорогу в автобусі проплакала.
– Ну, можете не відповідати. Пийте каву, якщо ванна потрібна, он там, праворуч. Зараз я дещо зберу і поїдемо.
Вона допила каву, подякувала господареві і попрямувала до ванної кімнати. Привела себе до ладу, змила залишки туші, трохи підфарбувала губи, зачесалася і зібралася вийти з ванної, як почула гавкіт собаки і жіночий голос:
– Мій хороший, Дік, скучив…
Ліда зупинилася, як укопана. І що тепер робити? Дружина, напевно, прийшла. А тут вона така, з ванної випливає. «Який кошмар!» – пронеслося у неї в голові.
– Сонечко, ти повернулася? Завтра ж збиралася, – почула вона голос Ігоря Володимировича, відкрила двері і виглянула назовні.
Чоловік допоміг жінці зняти плащ, повісив його на вішак, і тут вони побачили її, яка боязко стояла в дверях ванної кімнати.
– А у нас гостя. Загублена. Познайомся, дорога, це Лідія. Ліда, це Софія Олександрівна, моя дружина.
Дівчина втиснула голову в плечі, але тут почула приємний жіночий голос:
– Що ж ви там стоїте? Ходімо до вітальні, я принесла тістечка. Ігор, чаю нам налий з Лідою. Каву не п’ю ввечері, не засну потім.
Лідо знову повернулася до вітальні, Софія Олександрівна відсунула вбік їхні чашки і дістала з серванта інші, дуже красиві, тонкі, витончені. На блюдо виклала мініатюрні тістечка.
– Так ви загубилися в нашому селищі? Приїжджали до когось у гості? – питала вона все тим же приємним голосом.
Довелося знову розповісти байку про автобус, але тут прийшов Ігор Володимирович з чаєм і сказав:
– Швиденько пийте, нам їхати треба. Поїзд прибуває о десятій тридцять, я повинен встигнути, а то батько вийде на перон, мене не буде, почне панікувати. Ти ж його знаєш.
– Так-так. Звичайно. Лідо, пригощайтеся. Вам просто пощастило, що Ігорю в місто потрібно. А то довелося б вам чекати до шостої ранку.
Таксі сюди не поїде в цю пору, хіба що за подвійним тарифом. Нам тут без машин ніяк. І вранці виїжджаємо в різний час, і ввечері повертаємося теж. Ближче до зими в місто переберемося.
І так спокійно, так довірливо говорила ця красива жінка. Вона сказала чоловікові, що у сестри не залишилася, передумала.
– За Діка хвилювалася, раптом ти поїдеш, а його на вулиці залишиш.
Так за розмовами допили чай і стали прощатися. Софія Олександрівна побажала їм щасливої дороги, попросила чоловіка зателефонувати, як зустріне батька, на тому і розлучилися.
– Яка приємна у вас дружина, – сказала Ліда Ігорю Володимировичу. – А я так злякалася, коли вона прийшла і застала мене, коли я виходила з ванної…
– Чому злякалися? У нас в будинку часто бувають гості, її друзі, мої. До цього ми вже звикли.
І Ліда не втрималася, розповіла цій сторонній людині, що з нею насправді сталося, і як вона тут опинилася.
Чоловік вислухав уважно, не перебиваючи, потім трохи подумав і сказав:
– Якщо ви хочете почути пораду, то вона буде такою: не обмежуйте свободу спілкування один одного. Звичайно, добре мати спільних друзів. Але у кожного з нас було життя до. І там, у тому житті, залишилися люди, які іноді будуть траплятися на шляху.
Це нормально, дівчинко. А ще довіра. Моїй дружині навіть на думку не спадає, що я приведу додому… ну ви самі розумієте. Мені, власне, теж.
***
Тут вони в’їхали в місто, Ігор вже поспішав на вокзал, а їй було рукою подати до будинку. Вона подякувала йому за все і побігла до себе.
Зайшла в квартиру і знайшла чоловіка, який лежав на дивані обличчям вниз. Улюблена поза, коли він сильно переживав.
Ліда підійшла, сіла поруч і сказала:
– Макс, вибач мене. Я поводилася як дурепа. Усвідомлюю…
– Де ти була, Ліда? Телефон вимкнений, батькам не дзвони, у подруг немає… Подивися, котра година, на вулиці дощ.
– Ну, вибач. У мене сьогодні була лекція з сімейного життя. Яку чудову жінку я зустріла! І зрозуміла, що таке справжня дружина, коли вона тобі друг. Мир?
Максим підвівся, обійняв її і сказав:
– Забули. Упевнений, що я зробив правильний вибір. Зі слів Свєтки її подруга з чоловіка мотузки в’є…
– Твоя Свєтка пліткарка. А її подруга просто в положенні, її можна зрозуміти.
Максим здивовано подивився на дружину: вона захищає його колишню?! Це щось з області фантастики. І голос звучить так м’яко, так довірливо. Точно, лекція пішла на користь!
Спеціально для сайту Stories
