Ганна смажила котлети. Апетитний запах розлітався по всій квартирі. Микола їх любить. Каже, що тільки його дружина вміє готувати такі смачні. Зараз чоловік переодягнеться, і вони сядуть вечеряти.
Ганні сьогодні потрібно повідомити чоловікові важливу новину. Добре, що Дімка десь бігає з друзями. Такий вік – 15 років, удома не посидить. При синові вона не хотіла б це обговорювати. А обговорити було що. Бо все, що приходило в їхнє життя раптово, не за планом, без підготовки, завжди дратувало чоловіка…
– Сідай, Миколо, у мене вже все готово, – побачивши Миколу з рушником у руках, покликала Ганна.
– Не хочу. Апетиту немає, – невдоволено, як здалося Ганні, відповів він.
Напевно, знову неприємності на роботі. Замучив його начальник, чіпляється через дрібниці, усі нерви чоловікові вимотав.
– Ти це… Почекай поки що з вечерею своєю. Поговорити треба, – сказав він, кинувши рушник на крісло.
– Слухаю. Щось сталося?
“Ось справи. І йому теж поговорити треба. Прямо вечір новин і розмов”, – здивувалася Ганна.
– Де валізи? На антресолі немає чомусь, – почав чоловік не з головного.
– Валізи? – розгубилася Ганна. – А ти що, кудись їдеш? Зараз?
Анна навіть трохи розгубилася від несподіваного запитання.
– Куди ти поділа валізи? – запитанням на запитання відповів чоловік.
– Та на дачі вони. Ми ж у них усяку дрібноту туди торік перевозили, коли ремонт тут затіяли. Ну, згадав?
– А що, назад не можна було їх забрати? Завжди все в тебе абияк, бардак повний! – нервував Микола.
“Та що ж це відбувається? Куди він зібрався?” – захвилювалася Ганна.
У боці закололо, навалилася раптова нудота, вона присіла на стілець. Микола глянув на неї з докором.
– Я йду від тебе, Ганно. Так сталося. Ти не істери і відпусти мене спокійно, – перейшов чоловік до головного.
Ганна ахнула від несподіванки. Але поки мовчала, слухаючи чоловіка.
– Нам із тобою по сорок років. Але тільки я-то ще молодий і сильний. Як то кажуть, чоловік у самому розквіті сил. А ти… Подивися на себе в дзеркало… Ти, до речі, давно туди дивилася? Ганно, ти стала похмурою, бляклою якоюсь. Зморшки, сивина, зайва вага. Але ж із цим з усім можна якось боротися! Зараз стільки засобів і можливостей! Чому ти махнула рукою на себе? Це ти винна в тому, що я став дивитися на інших жінок. Тільки ти!
Ганна слухала чоловіка і не вірила в те, що відбувається.
Чому вона не відчула, що в чоловіка інша? Жодного разу не запідозрила його в невірності. Весь останній час думала тільки про себе і свої проблеми. Напевно, вона й справді погана дружина.
– Я тобі зараз дам велику спортивну сумку сина, – чомусь сказала Ганна, хоча хотіла сказати зовсім інше.
– На розлучення я вже подав. Сьогодні. Квартиру ділити не буду. Нехай вам із сином залишається. Та й що тут ділити? А там у нас велика затишна квартира, – гордо сказав Микола. – Аліменти теж будуть. Усе за законом.
– І на тому спасибі, – намагаючись не заплакати, відповіла Ганна.
– Не запитаєш, до кого йду? – здивувався Микола.
– Ні. Яка різниця. У будь-якому разі це зрада.
– Високі слова. Любиш ти їх. А життя – воно інше. Банальніше, простіше, безжальніше, якщо бути точніше. Користуйся моментом, живи тут і зараз, а не витай у хмарах. Тільки так можна чогось досягти.
Микола пішов, а Ганна залишилася удвох із Дімкою. Син, до речі, досить спокійно сприйняв відхід батька з родини. Ну і добре, однією проблемою менше.
– Миколо, а ти вже купив квитки на море? – запитала його Льоля.
Вона була такою милою, що в Миколи весь час паморочилося в голові поруч із нею. Льолі днями виповнилося 25. За плечима вже було два нетривалих шлюби, від яких їй дісталася ця квартира і непоганий рахунок у банку. Миколу це не збентежило. Він перебував у стані ейфорії. Така жінка поруч із ним! Йому самому ніби 25 років було зараз. Наче не було за плечима шістнадцяти років шлюбу. Начебто він помолодшав одразу і розчинявся зараз у цьому чаклунстві.
Навіщо Льолі знадобився неперспективний і небагатий Микола, вона поки й сама не знала. Можливо, він їй справді сподобався своєю зовнішністю. Та й його стовідсоткова готовність кинути до її ніг весь світ теж імпонували меркантильній молодій особі.
Микола вже взяв чималий кредит у банку, щоб купити коханій дороге авто. Після виплати аліментів на сина, від його зарплати не залишалося й сліду, майже все забирав кредит.
А тут ще Льоля захотіла на море.
– Я не можу летіти за кордон, у мене така робота, ти маєш зрозуміти мене, зайчику, – пояснював їй Микола.
– Тоді в Одесу! Вирішено. Коли в тебе відпустка?
Микола обдзвонив друзів, питання з грошима було вирішено. Чим віддаватиме борги, коли повернеться з поїздки, він поки не думав.
Відпочинок на морі був схожий на казку. З Ганною за весь час їхнього шлюбу їм вдалося вирватися у відпустку лише двічі.
Спочатку син був маленький, потім квартиру купували, ремонтували й обставляли. Потім батьки хворіли. Усе ніколи було, щоб ось так, як зараз, відключитися від усього і відпочити на повну.
Микола засмаг, підтягнувся і схуд без домашніх котлет і пирогів. Він відпустив гарну борідку на манер молодіжної моди і стрижку тепер теж мав молодіжну.
– Миколо, ти такий класний. Просто супер-чоловік, – підхвалювала його Льоля, і Микола танув, як морозиво під сонцем.
Вірилося, що ось воно, щастя, заслужене, довгоочікуване. І так буде завжди, бо Микола цього гідний.
Після повернення з моря він заговорив про те, що пора вже їм зареєструвати свій союз.
– А навіщо, любий? Я там уже була, двічі. Та й ти теж. Нічого хорошого в шлюбі немає. Поставити штамп у паспорті, щоб потім не розлучатися до кінця життя? Нудно!
– Але як же… А діти? Адже ми плануємо ж дітей із тобою, люба? Діти мають виховуватися в шлюбі. Це непорушна істина.
– Діти? Фу, який ти нудний. Я поки що про них не думала. Принаймні, в найближчі років п’ять-сім я точно не планую їх заводити! Навіщо? Потрібно насолоджуватися молодістю. Тим паче коли поруч такі сильні й щедрі чоловіки, – обіймаючи Миколу, проворкувала вона.
Миколі доводилося туго. Борги росли, а зарплатня ні. З підробітками було не густо. Льоля вимагала все більше.Тепер їй спало на думку, що їм потрібен невеличкий заміський будиночок, де можна засмагати і смажити шашлики. А також зустрічати численних друзів Льолі.
– Ну це зовсім уже! – навіть злегка образився Микола. – Нам ще тільки нерухомість залишилося придбати, з нашими боргами!
– З твоїми боргами, любий. З твоїми, – уточнила Льоля з посмішкою.
Він зателефонував Ганні, сказав, що потрібно продати дачу. Що йому дуже потрібні гроші.
– Напишеш відмову від своєї частки у квартирі, я віддаю тобі дачу – продавай, – відповіла Ганна.
– Зустрічатися мені з тобою ніколи, все вирішиш через знайомого юриста, телефон я тобі скинула.
Ганна була сувора і лаконічна.
– Треба ж! – здивувався Микола. – Наче й не з колишньою говорив.
Дачу було продано, і Микола, взявши ще один кредит, купив-таки невеликий будиночок.
– А на кого ти його оформиш, любий? Давай на мене, щоб твої не претендували, – ластячись до співмешканця, попросила Льоля.
– Ні, це неправильно. Навіщо я тобі бездомний? Нехай у мене хоч щось буде, – видав він першу за останні місяці здорову думку.
Заміський будиночок став місцем, де тепер постійно гуляли друзі та подруги Льолі. Починаючи з квітня і закінчуючи жовтнем, веселі компанії не покидали затишного містечка недалеко від міста. Миколі доводилося працювати. Він міг приєднатися до коханої тільки на вихідних.
– Я сумую за тобою, люба, – скаржився Льолі Микола. – Приходжу з роботи, а тебе немає. Давай разом будемо туди їздити. Досить уже веселити всіх твоїх друзів. Ти з ними про мене зовсім забула.
– Ну що ти! Не забула! Просто мені там краще. Там природа, чисте повітря. Та й нам із тобою потрібно іноді розлучатися, щоб почуття не остигали.
Льоля обіймала Миколу, і той забував про свої претензії.
Якось йому на роботі стало погано. У сусідньому кабінеті знайшовся тонометр. Тиск зашкалював.
– Миколо, вам швидку потрібно викликати, – занепокоєно проговорила колега Віра Дмитрівна.
– Не треба. Пігулку вип’ю, і все буде нормально.
Він випив ліки, і справді відпустило. Стало легше.
Микола поїхав додому, де проспав дві години в тиші та спокої. А прокинувшись, вирішив поїхати за місто, до Льолі. Дорогою заїхав у супермаркет, накупив фруктів, сиру, інших делікатесів. Хотів порадувати кохану.
А під’їхавши до будинку, побачив поруч із воротами незнайомий автомобіль.
– Льолю, солоденька моя, – шепотів незнайомець, заграбаставши у свої обійми його кохану.
– Артем, ти такий ненаситний, я просто дивуюся! З моїм дідом тебе не порівняти, – важким голосом відповідала йому Льоля.
– Коли ти його вже проженеш? Взяти-то з нього більше нічого, – продовжував ненаситний Артем.
– Почекай, ось вмовлю його переписати цей будинок на мене і турну. Він і мені вже набрид неможливо, дідуган! Трохи залишилося чекати нам із тобою.
Микола завмер за напівприкритими дверима, боячись поворухнутися. Його ніби паралізувало від почутого.
Який жах! Яка підлість! Як вона могла!
– Геть звідси! – закричав він раптом не своїм голосом! – Усі пішли геть!
Микола стояв біля дверей квартири, де колись жив зі своєю сім’єю. Він боявся, але дуже хотів потрапити всередину.
Нарешті наважився, подзвонив. За хвилину відчинилися двері. Дімко! Як виріс, витягнувся, його тепер і не впізнати.
– Привіт, синку. Ось прийшов. Провідати вас захотів, – чомусь розгубився Микола.
– Привіт, батьку, – сказав Дмитро сухо. – Прийшов, заходь.
– А де мама? На роботі?
– Ні, вона з Оленкою гуляє. Скоро повернеться.
– З Оленкою? Вона що, нянею підробляє? Вам зовсім грошей не вистачає, так? – стурбованим голосом запитав Микола.
– Нянею? Ну ти даєш, тату! – син розреготався. – Оленка – моя сестричка! Два рочки їй уже. А ти що, не знав? Мама тобі так і не розповіла нічого?
– Сестра? Дочка? В Ганни з’явилвся на світ донька? Коли? А… два рочки. Отже, це моя донька? Так, чи що? – зовсім розгубився він.
– Ну так! Ти що, татку! Твоя, звісно. Ну ви даєте, батьки!
Пізніше повернулася Ганна з дитиною, яка була дуже схожа на свого старшого братика. Ганна, здавалося, навіть не здивувалася, побачивши Миколу.
– Чому ж ти нічого мені сказала? Як ти могла це приховати? Це нечесно!
– А навіщо? Що б це змінило? Ти мене зрадив, а наявність ще однієї дитини тебе навряд чи зупинила. Та й, знаєш, добре, що ти пішов. Ми впоралися без тебе. І зараз усе вже добре. А так – жила б і не знала, з ким живу. Та й для дітей приклад – так собі. Так що – все на краще.
– Я хочу повернутися. Тут мої діти, і я їм потрібен, – упевнено продовжував Микола. – А донька взагалі ще маленька.
– Ні! Ти не повернешся. Це виключено. Ти що ж думав – будеш по молодих бігати, а тебе тут чекатимуть у цей час?
– Я повернуся. Добре подумай, перш ніж відмовляти мені, Ганно. У нас сім’я.
– Немає в нас сім’ї. Принаймні, з тобою. Моя сім’я – це мої діти. А тебе тут більше немає і не буде. Тож іди геть.
Микола оселився в невеликому будиночку, що дивом залишився в нього після яскравого роману з Льолею. Поки що живе один. Але дуже сподівається на пробачення від Ганни. Адже там його діти, його продовження.
