Невістка, хоч і дівчина не лінива, але з міста, а тут, у нас, інше ставлення до речей. Я бачила, що їй у новинку сільська робота, але не пожаліла її ні разу…

На мій сором, я вважаю себе поганою свекрухою. Це в нас спадкове, так усі кажуть, але нічого вдіяти не можу. У мене двоє дітей: син і донька. І після втрати чоловіка я виховувала їх одна. У селі. Без допомоги. Пощастило хоч, що на той момент синові, який старший за свою сестру, вже виповнилося 14.

І він як міг допомагав мені по господарству. Інакше я навіть не хочу думати, що б було. Потім, коли діти виросли і роз’їхалися, хто куди, я залишилася одна. Так, складнощі були, звісно. Куди ж без них. Але якщо так подивитися – мені багато не потрібно, а решту всього з городу набрати можна.

Та й курочки яєчка несуть. І гірше бувало. Тим часом мої діти знайшли собі кохання і обжилися в місті. Молодша вийшла заміж за лікаря. Я рада за те, що в неї в житті не було потреби, не рахуючи, напевно, дитинства. Та й то, їй завжди діставався найсмачніший шматок.

Вона переїхала в зовсім інше місто, за сотні кілометрів від нашого села і, за чутками, тепер теж живе, як і я, у хаті. Тільки не в такій старій хатинці, як моя, а в нормальному, двоповерховому, можна сказати, особняку. Вона приїжджала кілька разів з онуком, але якось справи в нас із нею не пішли.

Привезла мені купу техніки, всякого різного, а я ж її хотіла побачити, поспілкуватися, але ні. Поїхала – і поминай як звали. Раз на кілька місяців зателефонує, запитає, як здоров’я, та й трубку вішає. Зайнята. Зате трьох онуків мені народила. Правда, я їх на фото лише бачила, а наживо – ніколи.

Син же, навпаки, одружився з дівчиною ще біднішою, ніж ми. Наполовину сирота, без освіти. Спершу вони знімали квартиру в місті, потім зрозуміли, що нічого не виходить, і переїхали до мене. Невістка, хоч і дівчина не лінива, але з міста, а тут, у нас, інше ставлення до речей.

Я бачила, що їй у новинку сільська робота, але не пожаліла її ні разу. Треба щось принести – я кличу. Приготувати – будь добра. Так і зі мною чинили колись, виховували.  Але поки вона метушилася по дому, я гралася з онукою. Дуже гарна й розумненька дівчинка.

Обличчям трохи на сина схожа, а трохи й на невістку. Вже для внучки мені нічого не було шкода. І, напевно, що більше я любила дівчинку, то суворішою була до її матері. Тільки тепер я це розумію, за що мені соромно. Вже не знаю, через що, але вирішив син поїхати на заробітки з дружиною.

На кого залишити п’ятирічну онуку? На бабусю. Продукти є, одяг є. Ну що ж, звісно, я з нею посиджу, чому б і не посидіти? Але шкода мені було, що син змушений ось так їхати, покинувши рідні місця. Ну і невістка, отже, з ним має бути, а як же інакше? Їх не було півтора року.

За цей час я дуже прив’язалася до онуки, навчила її різних премудростей, навіть пісні вчили, а потім її батьки приїхали, забрали і поїхали в місто. Мою думку, звісно, ніхто не питав, але що я мала казати? Це їхня сім’я. Відтоді минуло чотири роки. Син іноді дзвонив, навіть давав поговорити з онукою.

Але ніхто до мене не приїжджав, мабуть, невістка постаралася. Я все розуміла, не маленька. Життя йде, і всім треба крутитися. Ми із сусідами підтримували одне одного, тож усе йшло своєю чергою. Одне мене турбувало – стан даху мого будинка. Він ледь не по частинах розвалювався.

А ні майстра, ні матеріалу в селі взагалі було не знайти. Сумно, але доводилося ганчірками закривати дірку взимку. Хоча від цього було користі як з козла молока. Але місяць тому до мене нарешті приїхала сім’я сина. Усі ситі, красиві, а внучка зовсім доросла.

Виявилося, вони добряче заробили у своїй тодішній поїздці і вклали гроші в одну справу. І вона дала свою вигоду. Тож тепер уже двоє моїх дітей вибилися в люди. Що мені, зізнаюся з гордістю, дуже до вподоби. Але найбільше здивувала невістка.

За столом вона не замовкала про те, скільки всього хорошого розповіла їй внучка про той час, коли жила зі мною. Скільки всього корисного навчила. Вона мені дуже дякувала і, здавалося, зовсім забула, як я її ганяла. Ми поговорили потім наодинці, і я попросила вибачення за свою поведінку.

Вона ж, навпаки, подякувала за науку. Вони залишилися в мене на два дні, а потім поїхали. Залишили подарунки, ще якісь речі і поїхали. Наступного ранку до мого будинку приїхала бригада працівників із цеглою, цементом та іншим. Сказали, що їм веліли привести мій будинок і навіть паркан до ладу.

Хлопці зробили все швидко, тож я навіть не знала, як їм дякувати, але вони тільки махали руками і сміялися. Ось як людина може віддячити, коли сама цього не чекаєш. І яка ж несправедлива я була до невістки. Соромно навіть згадувати. Як виявилося, люди часто добріші, ніж ми про них думаємо.

You cannot copy content of this page