Любов Василівна проплакала весь вечір. Сьогодні вона виставила на продаж улюблену дачу. Ніколи не думала, що таке трапиться!
— Мамо, ти на цій дачі здоров’я втратиш! Продай її й приїжджай до нас жити. Микола з нетерпінням чекає, коли бабуся приїде! І Сергій буде радий, ти ж знаєш! Домовилися, мамо? — вмовляла її дочка Світлана щоразу, коли вони телефонували одна одній.
Дачу Любов Василівна з чоловіком побудували, щойно Світланка вийшла заміж. Коли народився онук, Любов Василівна почала мріяти, як вони на пенсії будуть з онуком проводити літо на свіжому повітрі.
У будинок привезли багато речей з квартири батьків Любові Василівни. І завдяки звичним речам будинок став для неї ще ріднішим.
Але все пішло не так, як мріялося.
Спочатку її чоловік, Володя, сказав, що передумав виходити на пенсію. Мовляв, навіщо старіти раніше часу. А потім з’ясувалося, що у нього є інша жінка, з роботи, молодша за нього.
— Ти зрозумій, Любо, виходить, ми з тобою різні. Я ще багато чого хочу, не можу я, як старий, на дачі сидіти, — пробурмотів Володя, дивлячись убік.
Люба подумки ахнула: які там старі? Адже вони з чоловіком на велосипедах каталися. Пристрастилися їздити на риболовлю. У настільний теніс грали. Стільки спільних планів було, а раптом — «різні»! Ось так. Це ж катастрофа.
Розлучення оформили офіційно. Вирішили, що машину чоловік забирає собі, а дача залишається Любові Василівні. Квартира була її, батьківська.
— Мамо, тільки не переймайся так, сприйми це як даність, — втішала донька Света. — Ми ж поруч!
Але через рік її чоловіка Сергія по роботі перевели на підвищення в інше місто.
— Мамо, ми їдемо, ти ж розумієш, що від таких пропозицій не відмовляються, — переконувала її Света, — ми будемо приїжджати до тебе. Або ти до нас, так, мамо?
Любов Василівна кивала, втрачаючи одну опору в житті за іншою. Дача залишилася її єдиним притулком. Але через якийсь час вона зрозуміла, що їй тут на самоті дуже сумно. Все, що планувалося робити удвох, їй одній не приносило радості.
У підсумку поїздки на дачу звелися до того, що Любов Василівна приїжджала, косила газон, доглядала за насадженнями, втомлювалася до нестями й не розуміла, навіщо їй усе це.
І тому, коли Света знову почала її вмовляти:
— Ну, мамо, що ж робити, продай дачу й приїжджай до нас, будемо всі разом, ну що ти там зовсім одна. Колька сумує…
Любов Василівна подумала і погодилася:
— Добре, Світланко, продам і приїду до вас. І справді, навіщо все це.
Спочатку дзвінків не було. Продати дачу не просто, багато хто оглядає ділянку без будинку, щоб облаштувати все під себе.
Але через два тижні зателефонував приємний молодий чоловік:
— Любов Василівна, добрий день, мене звати Ігор. Хотів би оглянути ваш будинок і ділянку, коли можна приїхати?
Любов Василівна трохи завагалася, хоч і чекала дзвінка від покупців.
— Любов Василівна, вибачте, може, я помилився? Це ж ваше оголошення про продаж дачі з ділянкою?, — занепокоївся Ігор.
— Так, так, вибачте, зв’язок поганий, давайте зустрінемося, — Любов Василівна так і не могла поки що уявити, що продасть свій будинок, у якому все для неї дороге.
Ігор виявився дуже приємним молодим чоловіком. Вони швидко домовилися про ціну, Любов Василівна не торгувалася, та й хлопець одразу погодився на призначену суму:
— Який затишний будинок, — Ігор пройшовся по першому поверху, піднявся на другий, — я правильно зрозумів, Любов Василівна, ви продаєте разом із меблями?
— Так, Ігорю, я їду до доньки в інше місто, не можу ж я забирати меблі, та й кому вони потрібні? Ви самі їх викиньте, будь ласка, добре? — Любов Василівна провела рукою по дерев’яній різьбленій шафі — татовій гордості. І з гіркотою відвернулася, щоб Ігор не помітив її сльози, що навернулися на очі.
– Та що ви, хіба можна руйнувати цей затишок, ми нічого не викидатимемо, думаю, тато буде просто в захваті від усього цього, — Ігор посміхнувся й оглянув вітальню.
– Якщо так, то дуже добре, — і Любов Василівна, подумки попрощавшись із будинком і своїми мріями, поспішила до виходу.
Через тиждень Любов Василівна зібралася їхати до доньки. І раптом пролунав дзвінок — зателефонував Ігор:
— Любов Василівна, добрий день, вибачте, сталася така справа: виявилося, що ділянку неправильно внесли до реєстру. Я вас дуже прошу, чи можете ви під’їхати?
Любов Василівна погодилася.
Ігор приїхав не сам:
— Познайомтеся, це мій батько, Віктор Григорович. Колишній головний інженер заводу, що за містом. І ще — новий господар дачі! Це була мрія тата, у нього золоті руки.
Ось, ми вже веземо верстат, інструменти, тато збирається облаштувати майстерню в гаражі. Ви не проти? — посміхнувся Ігор.
— Тату, це Любов Василівна, господиня цього чудового будинку, — Ігор повернувся до неї, — тато зачарований вашим будинком, він сказав, що нічого не змінюватиме.
— Я дуже рада, що вам усе сподобалося, — зітхнула Любов Василівна, — тільки я вже колишня господиня. А новій господині будинку теж усе сподобалося? — машинально запитала Любов Василівна, і їй раптом стало ніяково.
— Ви розумієте, — запнувся Ігор, — тато живе сам, мами вже давно немає.
— Вибачте, — Любов Василівна звернулася до Віктора Григоровича, — а хочете, я вам сад покажу?
Коли вони з’їздили в місто і внесли виправлення, Віктор Григорович раптом запропонував:
— Любов Василівна, у мене до вас прохання: Ігор їде до дружини, а я так хотів відсвяткувати новосілля на дачі, може, складете мені компанію, якщо ви вільні?
Любов Василівна посміхнулася, вловивши певну двозначність слова «вільна».
— Вибачте, якщо у вас немає часу або ви заміжня, тоді я відкликаю свою пропозицію, — він посміхнувся їй у відповідь. І вона зрозуміла, що він здогадався про її думки.
І Любов Василівна погодилася.
Вони посмажили рибу на багатті й чудово провели день.
Через два дні Віктор Григорович зателефонував і запропонував поїхати на риболовлю.
— Мамо, я не зрозуміла, ти до нас їдеш, чи у тебе щось сталося? — занепокоїлася Света, — мамо, ти добре почуваєшся?
— Я почуваюся чудово, саме так, як мріяла, — відповіла дочці Любов Василівна.
Коли Віктор Григорович запросив її покататися на велосипедах, Любов Василівна подумала: «Невже таке буває — чужа людина, а така тепла, рідна, зрозуміла. І хоче жити так само, як і я?»
— Любо, Любов Василівна, — його голос перервав її думки. — Не знаю, як це сказати! Я давно живу сам, і вперше за багато років зустрів жінку, з якою дуже хочу бути разом.
Станьте моєю дружиною, Любо, і господинею в нашому домі! Він так і не перестав бути вашим, тут кожна дрібничка, кожна книга — про вас.
— Вікторе Григоровичу, — Любов Василівна була й здивована, й ні. Їй було легко й дуже добре з цією людиною, — Вікторе!, — вона взяла його за руку й подивилася в очі……
*****
Їхній дачний будинок світився. Щаслива господиня напекла пирогів, приготувала смаколики для улюблених гостей.
— Любо, моє сонечко, уяви, Ігор подзвонив, вони з Марією теж заїдуть, — Віктор у фартуху допомагав коханій дружині.
– Вітя, це ж просто чудово! Принеси ще стільці та столові прибори.
Коли за столом зібралися всі найближчі, Любов Василівна оглянула їх очима, що сяяли від щастя: донечка Світланка з чоловіком Сергієм та онуком Миколою, син Віктора Ігор з вагі ною дружиною Марією, і Віктор…..
– Тихо, рідні, тихо, — Віктор Григорович дзвінко постукав виделкою по келиху. — Друзі, мій тост — за щастя, за кохання і за господиню дому, мою Любочку.
Усі весело зааплодували, особливо Колька.
— І за мрії, які збуваються, — додала Люба, дивлячись закоханими очима на чоловіка.
