– Марто, ну що там із вечерею? Я з роботи прийшов голодний! – голос Єгора з передпокою звучав невдоволено.
Гудіння мікрохвильовки було йому відповіддю. Марта прикрила очі, масажуючи скроні – голова розколювалася після нескінченних нарад. День видався особливо важким: презентація нового проекту, суперечки з підрядниками, три години онлайн-зустрічей з партнерами.
– Зараз, любий, дві хвилини! – відгукнулася вона, намагаючись, щоб голос звучав бадьоро.
Дзвінок мікрохвильовки збігся зі звуком кроків – Єгор уже входив на кухню. Його посмішка повільно згасла, коли він побачив накритий стіл.
– Знову? – він кивнув на тарілку з розігрітою вечерею. – Серйозно?
– А що не так? – Марта намагалася говорити спокійно, хоча всередині все стиснулося від передчуття неприємної розмови.
– Сама це їж, – процідив Єгор, відсуваючи тарілку. – У моєї мами завжди було наготовано і свіже, а не розігріті напівфабрикати.
Марта завмерла. У скронях застукало ще сильніше, а до горла підкотив гіркий клубок образи. Вона повільно поклала рушник, яким витирала руки, і повернулася до чоловіка: – Знаєш що…
Але Єгор уже вийшов із кухні, залишивши її саму. Тільки зараз Марта помітила, як сильно тремтять її руки. Вона опустилася на стілець і невидячим поглядом втупилася у вікно, де догорав зимовий вечір.
Раніше, до її підвищення, вона навіть уявити собі не могла, що він пред’являтиме їй такі претензії. Але за останні три місяці стільки всього змінилося в їхніх стосунках, і цей вечір, вона відчувала, став переломним.
Вранці наступного дня, сидячи в офісі з чашкою міцної кави, Марта згадувала, як усе починалося.
П’ять років тому вона була звичайним менеджером проектів, однією з багатьох у їхній великій компанії. Саме тоді, на корпоративі з нагоди успішного завершення кварталу, вона і познайомилася з Єгором.
Він працював у відділі продажів і славився своїм умінням знаходити спільну мову з найскладнішими клієнтами. Високий, усміхнений, з трохи хриплуватим голосом – Єгор зачарував її з першого погляду. А коли наприкінці вечора запропонував провести до дому, Марта зрозуміла – це доля.
Їхній роман розвивався стрімко. Уже через півроку вони з’їхалися, а ще через шість місяців зіграли весілля. Марта пам’ятала, як Єгор представляв її своїм батькам: “Ми разом працюємо, вона в нас один із найкращих менеджерів проектів”. Свекруха тоді окинула її оцінювальним поглядом і запитала: “А готувати-то встигаєш, донечко?”. Марта тоді тільки розсміялася у відповідь.
Перші кілька років шлюбу здавалися ідеальними. Марта справді встигала все: і проекти вести, і вечері готувати, і домом займатися. Єгор часто хвалився друзям: “У мене дружина – золото! І кар’єру робить, і борщі смачні варить”.
А потім… Марта пам’ятала той день, коли її підвищили до керівника відділу. Це був виклик, від якого не можна було відмовитися. Вона вперше затрималася в офісі до опівночі, готуючись до презентації нової стратегії розвитку. Єгор тоді зустрів її голодним і мовчазним докором у погляді.
Через місяць наполегливої роботи її затвердили на посаді. Тепер під її керівництвом була команда з п’ятнадцяти осіб, а зарплата зросла вдвічі.
Ось тільки часу на домашні справи ставало все менше. Спочатку з’явилися напівфабрикати, потім доставка готової їжі. Єгор усе частіше зітхав і говорив про мамині пироги, але Марта вдавала, що не помічає цих натяків.
А вчора… Вчора щось надломилося. У голові знову пролунали його слова про мамине готування, і Марта поморщилася. Вона подивилася на годинник – за п’ятнадцять хвилин починалася важлива нарада. Особисті проблеми доведеться відкласти на потім.
Нарада почалася рівно о десятій. Марта звичним рухом поправила волосся і ввімкнула демонстрацію екрана. На порядку денному було розширення мережі філій – компанія планувала відкрити представництва в п’яти містах до кінця року. Це був її шанс довести керівництву, що вони не дарма довірили їй управління цілим відділом.
Телефон беззвучно блимнув вхідним повідомленням від свекрухи: “Заходила вчора до вас, хотіла пиріжків занести. Єгорушка сказав, тебе знову допізна не було… І обід йому з собою не зібрала”.
Марта роздратовано перевернула телефон екраном донизу. Віднедавна свекруха немов поставила собі за мету контролювати кожен її крок.
Спогади накрили раптово. Та розмова сталася через тиждень після весілля. Свекруха зайшла “перевірити молодих” і застала Марту за ноутбуком.
– Донечко, – свекруха стиснула губи, – ти б поменше в комп’ютер дивилася. Чоловікові що потрібно? Чистий дім, смачна вечеря, ласкаве слово. А ця твоя робота… Єгорушка, звісно, пишається, але ти ж тепер дружина. Я ось усе життя сім’ї присвятила, і нічого, щасливі були.
Марта тоді промовчала. Як пояснити жінці, яка десятки років просиділа вдома з борщами, що робота – це не примха, а покликання? Що кожен новий проект – це виклик, який змушує серце битися частіше? Що вона не хоче бути просто чиєюсь дружиною, нехай навіть найтурботливішою?
Нарада тривала дві години. Обговорювали все: від дизайн-проекту приміщень до штатного розкладу нових філій. Марта відчувала: цей проект стане для неї трампліном. Управління мережею філій – серйозна відповідальність. “І серйозні відрядження”, – промайнула непрохана думка. Цікаво, як Єгор відреагує на її часті поїздки в інші міста?
Після наради навалилися поточні справи: узгодження кошторисів, співбесіди з кандидатами на посаду керівників філій, нескінченні листи і дзвінки. День пролетів непомітно. О сьомій вечора, коли вона дописувала квартальний звіт, зателефонував Єгор.
– Марто, ти де? – у його голосі чулося погано приховане невдоволення.
– На роботі, – вона намагалася друкувати однією рукою, розуміючи, що звіт потрібно здати до ранку. – Проект важливий, треба закінчити. За п’ять хвилин додому поїду.
– А вечеря? Мені знову пельмені варити?
“Міг би і приготувати що-небудь”, – подумала Марта. Але вголос сказала:
– Любий, я не встигну сьогодні. Давай замовимо доставку? Я оплачу.
– Знаєш що… – Єгор помовчав. – Я до мами поїду. Вона хоч готує по-людськи.
У слухавці почулися короткі гудки. Марта відклала телефон і заплющила очі. За вікном темніло. Десь у глибині душі піднімалася хвиля обурення: чому успішна кар’єра має суперечити сімейному щастю? І чому саме вона має обирати?
Чому у двадцять першому столітті жінка все ще має доводити своє право бути не тільки дружиною, а й професіоналом?
Можливо, дійсно варто все кинути? Стати такою, як свекруха – берегинею домашнього вогнища? Ця думка викликала майже фізичний дискомфорт. Ні, вона не зможе. Та й не хоче.
За півгодини Марта була вдома, але Єгора там не застала, мабуть, і справді побіг до матері. Міг би почекати трохи, все б вона йому приготувала. Ну й добре, їй же простіше, її-то доставка цілком влаштує.
Ближче до ночі повернувся Єгор.
– Нам треба поговорити, – його голос звучав незвично серйозно.
Марта кивнула. Ця розмова назрівала давно, і зараз, дивлячись на похмуре обличчя чоловіка, вона зрозуміла – відступати більше нікуди.
– Давай, – вона сіла навпроти, розправивши плечі, як перед важливими переговорами. – Я теж хочу дещо сказати.
– Усе перетворилося на якийсь бардак, – Єгор провів рукою по волоссю. – Ти вічно на роботі, вдома холодильник порожній… Я так більше не можу. Мені потрібна дружина, а не діловий партнер.
Марта мовчки дістала телефон, відкрила банківський додаток.
– Дивись, – вона розгорнула екран до чоловіка. – Це мій дохід за останні три місяці. Бачиш суми надходжень? А тепер давай подивимося наші загальні витрати.
– До чого тут гроші? – Єгор поморщився. – Я кажу про нормальне сімейне життя!
– Гроші при тому, що зараз я заробляю втричі більше за тебе. І це не докір, просто факт, – Марта намагалася говорити спокійно, хоча всередині все клекотало.
– З новою посадою у мене відкриваються такі перспективи, про які ми й мріяти не могли. Через рік ми зможемо купити квартиру побільше, з’їздити у відпустку куди захочемо.
Єгор спалахнув:
– Думаєш, я не можу забезпечити сім’ю? Може, мені теж треба було ліктями всіх розштовхувати, будувати кар’єру?
– А я, значить, повинна була залишитися менеджером середньої ланки? Щоб чоловік не почувався незручно? – Марта відчула, як тремтить голос.
– Знаєш, скільки я працювала для цього підвищення? Скільки проектів підняла? Скільки ночей не спала над презентаціями?
– Ось саме! – Єгор стукнув долонею по столу. – Ти тільки про роботу й думаєш! А я приходжу додому – ні вечері, ні дружини. Тільки записки “розігрій сам” і “замов доставку”.
Марта глибоко зітхнула. Наступні слова далися їй нелегко:
– Я можу найняти домробітницю. Вона готуватиме, прибиратиме, стежитиме за господарством. Ми можемо собі це дозволити.
– Домробітницю, – Єгор гірко усміхнувся. – Значить, мою дружину замінюватиме якась чужа тітка? Готуватиме мені їжу за гроші? Може, ще й у ліжко її покладемо?
– Не пересмикуй! – Марта спалахнула. – Я пропоную розумне рішення. Багато успішних сімей так живуть.
– Багато? – він встав, нависаючи над столом. – Ти про своїх бізнес-леді говориш? Які вічно пропадають на нарадах у брючних костюмах? У яких замість дітей – квартальні звіти?
Марта відчула, як до горла підступає клубок:
– А чого ти хочеш? Щоб я кинула роботу? Стала домогосподаркою, як твоя мама?
– Так! – вигукнув Єгор. – Так, як моя мама! Вона все життя сім’ї присвятила. І батько її поважав, і діти не голодні ходили, і в домі порядок був!
– Твоя мама – це твоя мама, – тихо сказала Марта. – А я – це я. І я не кину кар’єру. Зрештою, навіть якщо не брати до уваги мої амбіції… Я не готова повертатися до колишнього рівня доходу. Ніякий борщ цього не вартий.
Єгор мовчав.
– Зрештою, готувати можу не тільки я, – тихо запитала Марта. – У нас два варіанти: або ти теж береш участь у домашніх справах, коли приходиш раніше, або ми наймаємо домробітницю.
Єгор дивився на неї так, немов уперше побачив:
– Ти що, серйозно? Щоб я, чоловік, готував? Або щоб якась чужа тітка господарювала в моєму домі?
У цей момент Марта зрозуміла – вони говорять різними мовами. Між ними не просто різні погляди на побут, а прірва з уявлень про життя, про ролі, про саму суть сім’ї.
– Обирай, – його голос став жорстким. – Або нормальна сім’я, як у людей, або твоя дорогоцінна робота.
Марта дивилася на чоловіка і бачила, як руйнується все, що вони будували ці роки. Згадалася їхня перша вечеря – вона тоді спеціально відпросилася з роботи раніше, щоб приготувати його улюблені тефтелі. Їхнє весілля – вона світилася від щастя в білій сукні, а він не зводив із неї закоханих очей. Їхні мрії про майбутнє – тепер здавалося, що вони говорили про зовсім різні речі.
– Я люблю свою роботу, – Марта говорила повільно, ретельно добираючи слова. – Це не примха і не амбіції. Це частина мене. Коли я веду переговори, коли захищаю проект, коли бачу результати – я почуваюся живою.
– Знаєш, – вона повільно піднялася з-за столу, – ти маєш рацію. Нам справді треба щось вирішувати. Але не сьогодні. Зараз ми обоє надто втомилися.
Вона вийшла з кухні, відчуваючи спиною важкий погляд чоловіка. У спальні, дивлячись на їхню спільну фотографію на приліжковій тумбочці, Марта вперше виразно усвідомила: інколи кохання йде не від гучних сварок чи зрад, а від нездатності прийняти одне одного такими, якими є.
Оксана принесла дві чашки кави і сіла навпроти Марти в майже порожньому кафе. Після тієї розмови минув тиждень. Єгор ночував у батьків, а вона з головою поринула в роботу, намагаючись не думати про те, що відбувається з їхнім шлюбом.
– Розповідай, – Оксана посунула до подруги тістечко. – Що у вас там сталося?
Марта повільно розмішувала цукор, збираючись із думками.
– Треба обирати. В мене вибір – між собою і шлюбом.
– Він що, реально вимагає кинути роботу?
– Йому потрібна дружина, як його мама – домашня, хазяйновита, вся в борщах і пирогах. А я… – Марта невесело усміхнулася. – А я, бачте, неправильна.
Оксана фиркнула:
– Господи, Марто, яке століття надворі? Ти керівник відділу, у тебе команда, проекти. А він хоче, щоб ти біля плити стояла?
– Я запропонувала компроміс – найняти домробітницю. Або щоб він теж брав участь у домашніх справах, якщо йому так важлива свіжа їжа. Знаєш, що він відповів?
– Що він же чоловік? – Оксана закотила очі.
– У точку. І поставив ультиматум – або я стаю “нормальною дружиною”, або…
Вони помовчали. За вікном мрячив дощ, розмиваючи силуети перехожих.
– А ти? – тихо запитала Оксана. – Ти чого хочеш?
Марта вперше за тиждень дозволила собі чесно відповісти на це запитання:
– Я хочу розвиватися. Хочу вести великі проекти. Хочу, щоб моя робота щось значила. І так, я хочу сім’ю. Але не таку, де доведеться прикидатися кимось іншим.
– Отже, ти вже все вирішила?
Марта кивнула. У грудях було порожньо і спокійно. Їй, виявляється, потрібно було проговорити свої думки вголос, і все відразу стало на свої місця.
Увечері вона повернулася додому раніше звичайного. Приготувала вечерю – ту саму, з тефтелями, як у їхній перший вечір. Накрила на стіл. І написала Єгору: “Приходь. Треба поговорити”.
Він з’явився за півгодини. Здивовано принюхався до запаху їжі, насторожено подивився на красиво сервірований стіл.
– Я все вирішила, – Марта намагалася говорити спокійно. – Сьогодні я приготувала вечерю. Не тому, що повинна, а тому що хотіла. Ось тільки це не означає, що я готова відмовитися від роботи.
Єгор важко опустився на стілець:
– Отже, ти вибрала.
– Ні, це ти вибрав. Своїм ультиматумом. Своїм небажанням прийняти мене такою, яка я є.
– А ти мене прийняла? – він невесело усміхнувся. – Моє бажання мати нормальну сім’ю?
– “Нормальну” – значить, як у твоїх батьків? – Марта похитала головою. – Але ми не вони. Ти ж знав від самого початку, яка важлива для мене робота. Ти ж так мною пишався. А тепер намагаєшся переробити. Так не можна.
Вони повечеряли в тиші. Кожен розумів – це їхня остання спільна вечеря.
– Я зберу речі завтра, – нарешті сказав Єгор, встаючи з-за столу.
Марта кивнула. Ком у горлі заважав говорити. Вона дивилася, як чоловік іде до дверей, і думала про те, що іноді найскладніше в житті – це не зробити вибір, а прийняти його наслідки.
Марта поставила валізу біля вікна готельного номера і кинула погляд на годинник. Саме час для дзвінка Оксані.
Подруга відповіла одразу, немов чекала:
– Ну як ти там? Виглядаєш втомленою.
– Нормально, – Марта посміхнулася, влаштовуючись у кріслі. – Переліт був довгий. Завтра важлива презентація, а я навіть не встигла толком підготуватися.
– Та годі, ти ж усе напам’ять знаєш. Краще розкажи, як тобі Сінгапур?
– Дивовижне місто. Уявляєш, з вікна видно і хмарочоси, і старі китайські квартали. А на даху готелю – басейн із видом на затоку.
Оксана помовчала, явно збираючись із духом:
– Слухай, ти тільки не смикайся… Загалом, Єгор одружився.
Марта відчула, як щось кольнуло в грудях – не боляче, радше як фантомний спогад про біль.
– На кому?
– Познайомився на роботі з новою секретаркою. Вона одразу звільнилася, як заміж вийшла. Тепер, кажуть, пироги пече і борщі варить.
– Значить, знайшов свій ідеал, – Марта невесело усміхнулася.
– Ти як? – у голосі Оксани чулося занепокоєння.
– Знаєш… нормально. Правда. Ми з ним хотіли різних речей. Тепер у кожного своє життя.
