Ні казки, ні ляльковий будиночок її більше не цікавлять. По дому допомагає і дідом керує…

Життя текло спокійно та розмірено. Не було великих турбот, і вільного часу у Павла Андрійовича було хоч греблю гати. Хоча ні, відбавляти не треба. Скільки йому ще лишилося? Десяток років із невеликим? А час біжить швидко. 75 виповнилося нещодавно. Але він на своє життя не скаржився.

Жив у сім’ї дочки, завжди допомагав чим міг, а зараз тільки так, по дрібниці. Дочка із зятем справляються по господарству самі. Та внучка Лізочка підростає. Помічниця. Через онуку Павло Андрійович і прижився в доччиній родині. Анастасія багато пережила різних негараздів.

Перший чоловік був нікчемний. Вів розгульний спосіб життя, а Настю по лікарях заганяв, щоб не народжувала дітей. Ледве позбулася цього деспота. Довго приходила в себе, на чоловіків дивитися не могла. Батько її виходжував. Після смерті дружини вони залишилися з дочкою вдвох.

Майже десять років жили пліч-о-пліч, Настя по матері сумувала, він за дружиною, але разом легше було, підтримували один одного, а коли в душі все вляглося і образи зарубцювалися, Анастасія зустріла Дмитра. Гарний чоловік, солідний. Заміж покликав.

Настя сумнівалася спочатку, таки сорок майже, яке заміжжя? Але батько пояснив, що зрілий вік – це лише плюс для шлюбу. Значить, все серйозно. І розписалися вони нарешті. Настя переїхала до чоловіка, Павло Андрійович один лишився. А тут радість яка! Дитина у них намічалася.

Отоді й розміняли вони дві двокімнатні квартири на велику чотирикімнатну з доплатою. І дитяча є, і батькам спальня, і дід має окрему кімнату. Та й помічник він хороший: і приготує, і білизну попрасує, і з онукою посидить! То була його особлива радість, від Лізочки він не відходив.

А як підросла – так і до садка відведе, і з садка забере. А книжки читати чи в ляльки грати – це тільки з дідом! Великий вигадник дідуся. І будинок ляльці з коробок спорудить, і всяких дрібничок для лялькового будиночка накупить! Потім Ліза до школи пішла. Школа хоч і недалеко, але через дорогу треба переходити.

Дід і проводжав і після уроків зустрічав. Домашнє завдання теж лише разом! Але здоров’я стало підводити Павла Андрійовича. Довелося по лікарям походити, аналізи всякі, бесіди, консультації. Лікар у нього гарний був, зі старої гвардії, тямущий. І розмовляв із ним із задоволенням. Філософствував.

В один з разів лікар обнадійливо поплескав Павла Андрійовича по плечу. От і не ремствуй, живи собі, скільки належить і стеж за здоров’ям… Усю ту розмову Павло Андрійович не раз прокручував у своїй голові. Ось уже й дочці п’ятдесят. Скільки в неї тих щаблів лишилося?

А Лізочці 11 всього, летіти і летіти життям, як неосяжним космосом! Тільки віддалятися вона стала від діда. Найчастіше у своїй кімнаті закривається. Ні казки, ні ляльковий будиночок її більше не цікавлять. По дому допомагає і дідом керує: приберись на балконі, сміття винеси, посудомийку розвантаж.

Він робить, звісно, але й поговорити намагається як раніше, але Ліза відповідає на запитання неохоче, про свої шкільні справи зовсім не розповідає. Якось увечері зайшла до нього в кімнату і сказала тихо, що поговорити треба. Ох, як він зрадів! Значить, порадитись онучка хоче.

Ну так, батькам не всі таємниці можна довірити, а дід – він свій, дружок із пелюшок. Ліза сіла навпроти діда і сказала, що не хоче, щоб дід з нею до школи ходив. З цими словами Ліза підвелася і вийшла з кімнати. От і позбавила вона його останньої радості.

А для старого це був свого роду ритуал: зранку відвести онуку до школи, потім рахувати години, коли знову за нею треба було йти. Одягнеться Павло Андрійович, у дзеркало перед виходом подивиться. Черевики завжди начищені. Та й палиця в нього хороша, дорога. Зять купив, не поскупився.

Ще він капелюх любив носити. Він в нього старий, звісно, але фетр міллю не побитий, і йому солідності чоловічої надає цей предмет чоловічого гардеробу. А тут на тобі, не приходь, діду. Зрозумів Павло Андрійович, що соромиться онука його, старого.

Так, було діло, хлопчаки кілька разів м’яч під ноги штовхали, а коли Ліза прикрикувала на них, сміялися. Внучка тоді швидко попрямувала вперед, він ледве встигав за нею. І ось тепер ця розмова: не приходь. Дожив! Павло Андрійович визирнув у вікно.

Погода так собі, небо похмуре, незатишне якось у дворі. Незабаром заняття у школі закінчаться. Ні, в шкільний двір він не піде, якщо вже Ліза так не хоче його там бачити. Він вийшов із дому, пройшов двором і сів на лавку. Звідси і школу видно, і дорогу зі світлофором. Став чекати.

Його хвилювання були зрозумілі. Ліза дівчисько зовсім. А якщо хтось слідом ув’яжеться, чи мало хуліганів? Про них щодня по телебаченню у зведеннях передають. А якщо в ліфт хтось слідом увійде з недобрими намірами?! Ні, не може він цього допустити і свою пильність послабити.

Та й лікар радив свіжим повітрям дихати. І незважаючи на похмурий день, на вулиці все одно добре, свіжо та дихається легко. Звідкись долинала тиха музика, хтось на піаніно грав. Бабусі на дитячому майданчику за онуками доглядали, як і він колись за Лізою. Тільки цих він уже не знав.

А ті, з якими спілкувався, кудись разом поділися. Виросли у всіх онуки, а це вже нова зміна. Ось так рух життя і спостерігається збоку. Але ось з’явилася і перша зграйка школярів. Потім друга, третя. Ідуть, весело шумлять, хлопчаки в дівчаток ранці забирають. Під ручку поки що не ходять ще. Малуваті.

Дідусь уважно вдивлявся у хлопців і, нарешті, побачив знайомий силует. Ось вона, його Лізочка – струнка, ладненька. Бантики у волоссі красиві, як трояндочки. Спідниця у дрібну складку з-під сріблястої курточки видно. Чоботи м’які і сріблясті. Батьки одягали доньку добре.

Йому подобалося – як із картинки його улюблена онука. Хлопці та дівчатка підійшли до дороги, зупинилися на світлофорі. У діда на серці відлягло, хоча він знав, що не бігтиме через дорогу, але відповідальності з нього ніхто не знімав.

Нарешті перейшли переходом, і тут Ліза помітила його, коли він став повільно з лавки підніматися. Вона помахала всім рукою, попрощалася і, проходячи повз нього, скоромовкою наказала не йти за нею. І пішла гарною пружною ходою, ще раз помахавши хлопцям на прощання.

Павло Андрійович підвівся і, спираючись на тростину, повільно попрямував до під’їзду. Дихав він, як навчав його лікар: усіма грудьми. Але десь глибоко всередині кололо і щось стискалося. Чи то образа, чи засмучення. Підійшовши до дверей, він порахував: «П’ять, чотири, три, два, один. Зліт!».

Посміхнувся й увійшов до під’їзду. Лізи не було. Вона поїхала, не дочекавшись його, але тут ліфт прибув, двері відчинилися, і він увійшов усередину. Внучка зустріла його як ні в чому не бувало і трохи пожурила. Він прямо запитав, чи соромиться вона його.

Але Ліза нічого не відповіла, лише закотила очі і зникла у своїй кімнаті. Потім вона гриміла на кухні, мабуть обід розігрівала. Покликала його, але Павло Андрійович уже дрімав на дивані і бачив сон: вони з Лізою грають на килимі, вона мала зовсім, регоче, обіймає його теплими рученятами. На обличчі діда усмішка, і внучка не будила його…. Так він і відійшов у засвіти…

You cannot copy content of this page