– Лілю, ми вже на станції, зустрічай рідню! Адреси бабусиної квартири в нас немає, тому відвези нас сама.
– Я ж попереджала, що в мене там мешканці. Я їх виселяти не планую.
– Які мешканці? Ми начебто все обговорили ще влітку!
– Так, і я тоді сказала, що здам квартиру в оренду іншим людям.
– Не можна ж нам на вокзалі залишатися взимку! Добре, поїдемо поки що до вас додому. Поживемо у вас із Максимом, поки не вирішиться ситуація з квартирантами.
Лілія поклала слухавку, перебуваючи в легкому шоці. Як можна ось так вторгнутися в чуже життя і настирливо вимагати гостинності?
– Максиме, мені телефонувала племінниця твоєї мами з донькою – вони вже прямують до нас. Оксана заявила, що збираються в нас жити, доки ми не вирішимо питання з мешканцями, – Ліля набрала чоловіка, який уже був на роботі, щоб зрозуміти, як діяти далі.
– Думав, вони зрозуміли нас минулого разу. Лілю, не переживай, розберемося. Зустрінь їх, нагодуй, а після роботи обговоримо всі разом від’їзд Оксани.
Але напоумити ввечері родичів так і не вийшло…
* * *
Ліля – корінна київлянка. Коли їй було 13 років, в аварію потрапили батьки. Єдиною родичкою залишилася бабуся Катерина Федорівна. А під час навчання на третьому курсі університету Ліля познайомилася з майбутнім чоловіком.
Максим був старший за дівчину на кілька років. Він уже працював і часто зустрічав Лілю після занять, водив у кафе і робив подарунки. Бабусі залицяльник онучки дуже подобався.
– Максим хороший хлопець, тобі з ним пощастило! – говорила вона.
Через три місяці Ліля вирішила перебратися до Максима, що означало зустріч із майбутньою свекрухою. Валентина Іванівна, директор швейної фабрики, вражала авторитетом. У її присутності Ліля почувалася ніяково, розуміючи, що іншу невістку уявляла свекруха поруч із її сином.
– Що взяти зі студентки? Зустрічайтеся, але який сенс з’їжджатися? Жити в мене не дозволю і грошей не дам. Живіть окремо.
– Мамо, я сам заробляю і допомоги не прошу. Ми знімемо квартиру, – відповів Максим.
– Хто “ми”? Адже вона без роботи!
– Я вчуся, і скоро почну працювати, – твердо сказала Ліля.
– Ну, удачі вам! – підсумувала мати Максима.
Вона була твердо впевнена, що син із Лілею все одно розлучаться незабаром. Але жінка помилилася.
Максим знайшов квартиру, і Ліля до нього переїхала.
Так минули півтора року, поки вона не закінчила навчання. Після цього Максим зробив дівчині пропозицію, і пара узаконила стосунки.
Минуло вже десять років.
Вони взяли іпотеку і відкрили свою справу. Пізніше з’явилася дитина, якій нещодавно виповнилося п’ять років. Рік тому бабуся Катя пішла з життя, залишивши Лілії свою квартиру у спадок.
– Племінниці якраз ніде жити, коли її донька вступить до медінституту. У квартирі бабусі тоді її поселиш.
– Я планую здавати квартиру, щоб легше виплачувати іпотеку. І у відпустку хочеться, нарешті. Тож квартира бабусі нам самим потрібна, – стримуючи невдоволення, відповіла Ліля.
– Ви займаєтеся бізнесом, якраз щоб платити іпотеку. Інакше навіщо свою справу затівати, якщо це не вигідно? Особисто мені вже хочеться спокою, тому в себе поселити доньку племінниці не можу.
– Я впевнена, що їй нададуть гуртожиток під час вступу, – сказала Ліля.
Вона воліла якнайшвидше закінчити розмову, щоб уникнути подальших розбіжностей. Головне, що жінці вдалося донести до свекрухи, що на квартиру бабусі Валентина Іванівна з ріднею розраховувати не можуть.
З моменту розмови минуло півроку.
Максим із дружиною знайшли орендарів і здали житло. Фінансова ситуація в їхній родині покращилася, і подружжя почало відкладати гроші на літню відпустку. Вони давно мріяли поїхати з сином на море, але ніяк не вдавалося. Також вони давно планували змінити автомобіль.
Тепер же Оксана з донькою повідомили, що вони вже на вокзалі і прямують до них у гості. І взагалі чомусь розраховують на квартиру бабусі Лілії.
– Привіт, рідня! – У дверях стояла велика жінка з молодою, блідою дівчиною, трьома валізами і котом у переносці.
– У вас так багато речей!? – здивувалася Ліля.
– Ми ж не в гості, а влаштовувати життя в столиці! І все завдяки вам, дорогі!
Родички закотили валізи й пішли розміщуватися. А Ліля вирушила на кухню готувати сніданок, щоб пригостити гостей і обговорити їхні плани.
Оксана безперервно розповідала, як важко було їхати в плацкарті. Потім вона дістала пляшку і з посмішкою поставила її на стіл.
– Давайте відзначимо наш переїзд!
– Зараз 8 ранку, чи не зарано? Скоро мені на роботу, проблем потім не оберешся, – здивувалася Ліля.
– Ти ж сама собі керівник, як хочеться – так і починай день. Сьогодні можеш і вихідний зробити на честь нашого приїзду, а то ми образимося.
– Дякую, але я утримаюся.
Племінниця Валентини Іванівни була високою жінкою з яскравим макіяжем, яка любила розповідати веселі історії. Працюючи на ринку вже 15 років, вона не замовкала, видаючи історії одну за одною. Поки Оксана розповідала про своє життя з донькою, Ліля не встигала вставити навіть слово.
– Ну ось, ми тепер тут, – закінчила Оксана. – Побудемо у вас із Максом, поки не переїдемо в твою квартиру.
– Не станемо ми виселяти мешканців, навіть не сподівайтеся. Особливо взимку. Потрібно вам шукати інше житло.
– Та що тут шукати? – Оксана знову голосно засміялася, відкидаючись на стілець.
– Побудемо у вас до літа. А коли Оля вступить, тоді й вирішимо. Може, ваші орендарі самі з’їдуть на той час – от ми в твою квартиру й переїдемо.
Ліля розуміла, що родичі чоловіка мають намір у них оселитися. Вона хотіла швидше вирушити на роботу і переговорити з чоловіком про подальші дії. Лілія виділила Оксані кімнату сина і запропонувала їм з Олею відпочити.
– Я теж у шоці, – повідомив Максим, – дзвонив мамі, і ми посварилися. Не розумію, як вона могла не попередити навіть.
– Макс, я розумію, це твої родичі і все таке. Але треба чітко пояснити, що вони не можуть залишатися до літа в нас, і мешканців теж виселяти ми не збираємося. Навіть якщо ці з’їдуть, ми інших знайдемо.
– Звичайно, пояснимо – тут без варіантів. Але на сьогодні мені скандалів вистачить, мама і так з мене всю душу вийняла. Давай їм дамо відпочити з дороги, а завтра вже обговоримо все.
Вранці наступного дня Ліля і Максим прокинулися рано, щоб встигнути зібратися на роботу і відвезти Миколу в дитячий садок. На кухні вже поралася Оксана.
– Доброго ранку! Я для вас млинців напекла, сідайте снідати! Варення теж привезла, сама робила – цього року полуниці багато вродило.
– Ура, млинці! – Микола підбіг, відчувши чудовий аромат.
– Ну що, малятко, тепер буду тебе тішити ними щоранку, – із задоволеною посмішкою сказала жінка, викликавши радість у дитини і здивування у батьків.
– Які плани в тебе, тітко Оксано? – обережно поцікавився Максим, підводячи розмову до питання про житло.
– Та які можуть бути плани? – розсміялася родичка. – Я людина вільна: куди захотіла, туди й попрямувала! Подумала, тиждень з Олюшкою відпочинемо, а потім самі придумаємо, чим зайнятися. Дорога була виснажливою.
Ліля і Максим поснідали і вирушили на роботу, так і не зумівши обговорити тему переїзду з родичкою. Оксана майстерно уникала неприємних запитань. І ясно було, що вона має намір залишитися в них, навіть не думаючи про оренду.
Увечері, повернувшись додому, вони застали Оксану в поганому настрої. Вона з порога звинуватила їх у невдячності, заручившись підтримкою Валентини Іванівни. Свекруха теж чекала їх удома.
– Максиме, я розумію твою дружину – для неї родинні узи нічого не значать! Але ти? Ти ж виріс у пристойній сім’ї і знаєш, що в нас гостям завжди раді, – такими словами зустріла його мати.
– Мамо, Ліля моя дружина, і якщо не хочеш знову зі мною сваритися, припини її ображати! Гостям ми раді, коли їх запросили самі. І про квартиру ми теж тебе попередили ще півроку тому, що будемо її здавати.
– Нічого не бажаю чути! – не вгамовувалася свекруха. – Хочете ви цього чи ні, але Оксана з Олею будуть у вас жити. Більше їм податися нікуди. Якщо вам це не подобається, женіть мешканців – тоді й житимете окремо, – Валентина Іванівна одягла пальто і пішла, не дочекавшись реакції.
Оксана з ображеним виглядом мовчки пішла на кухню. Ліля і Максим вечеряли у себе в кімнаті в тиші, розмірковуючи, як повернути колишній мир у сім’ю.
Вранці Максим пішов на роботу один, а Ліля залишилася вдома: Микола раптово захворів і не пішов у садок.
– Максиме! Микола в лікарні, приїжджай терміново! – пролунав у слухавці голос дружини.
Він схопив куртку і вибіг з офісу, одягаючись на ходу. На вулиці слизько, здавалося що шлях до лікарні тривав цілу вічність, хоча минуло всього десять хвилин. У коридорі приймального відділення Ліля ридала.Спеціально для сайту Stories
– Уранці в нього почався нежить, і я закапувала йому краплі. Але Микола все одно скаржився на утруднене дихання, – схлипувала дружина. – Потім він почав хрипіти і важко дихати. Я викликала швидку, вони приїхали швидко і тут же нас забрали.
– Що сказав лікар? – поцікавився Максим.
– Це алергія, і я вчасно викликала медиків.
Лікар зайшов у кімнату, ведучи за руку Миколу. Хлопчик усе ще похлюпував носом, але вже почувався краще.
– У вас є домашні тварини? – поцікавився лікар.
– Ні, – відповів Максим.
– У нас гості – родичі. Вони привезли кота, але він лише третій день у нас, – згадала Ліля.
– Цього достатньо, – усміхнувся лікар. – У Миколи алергія на шерсть тварин. Ми зробили укол, усе буде добре. Але від кота доведеться відмовитися заради здоров’я сина.
Максим і Ліля зраділи, що з Миколою все гаразд. Вони залишили його ночувати у свекрухи, а самі підготувалися до розмови з Оксаною.
– Це все спеціально ви придумали, щоб нас вигнати, – обурилася Оксана.
– Ви ж бачили, що Миколі було погано, – відповіла Ліля. – Могло взагалі закінчитися летальним результатом, ви розумієте?
Оксана демонстративно взяла кота, відчинила вхідні двері й виставила його за поріг. І, не зачиняючи дверей, промовила:
– Прощавай, Пухнастику! Тепер ти загроза! От же звірство, – сказала вона голосніше, так, щоб сусіди чули. – Подивіться, як женуть на мороз невинну тварину. Добре, що Микола не бачить, інакше б не пробачив собі загибелі чотирилапого друга! Тепер ми з Олечкою вам не перешкода. Ми підемо оплакувати Пухнастика.
Оксана зачинила вхідні двері й гордо пішла в кімнату. “Мамо, ти при своєму розумі?!” – пролунав голос Олі. Потім почулося незадоволене шикання Оксани.
Ліля і Максим переглянулися і закотили очі.
– Максиме, – протягнула Ліля, вказуючи на вхідні двері.
– Я розберуся, – відповів чоловік, забравши кота і поклавши його в переноску.
– Тітонько Оксано! – молодий чоловік рішуче постукав у двері кімнати. – Ми не хочемо таких жертв. Допоможу вам зараз із речами і відвезу до мами. Пухнастик поїде з вами. Далі вирішуйте, що робити. Ви доросла людина, впораєтеся. З роботою допоможу, але житло вам самим шукати.
Максим відвіз Оксану й Олю до матері, а сам забрав Миколу додому. Ліля вже встигла прибрати будинок від шерсті.
Оксана з Олею прожила в тітки місяць. Валентина Іванівна, яка цінувала тишу й усамітнення, зрештою не витримала і попросила родичку покинути її будинок.
Оксана звинувачувала в усьому Максима з Лілею. Вона почала поширювати чутки про те, які вони безжальні люди й особливо жорстокі до тварин.
– Вибачте мене, діти, – сказала Валентина Іванівна за чаєм, відвідавши Максима після від’їзду родичок.
– Оксана завжди була важкою дитиною, а тепер і зовсім нестерпна. Ледве витримала цей місяць. А коли думаю, що через мене ледь не постраждав Микола, холод по шкірі прям, – волосся на її руках справді стало дибки.
– Мамо, головне, що все завершилося благополучно. Ти ні в чому не винна. Просто обговорюй із нами такі питання заздалегідь, – Максим усміхнувся.Спеціально для сайту Stories
– Я обіцяю не втручатися і не підставляти вас, – кивнула Валентина Іванівна, все ще відчуваючи холодок між лопатками.
Максим і Ліля стали ще більше дорожити своїм сімейним спокоєм. А навесні придбали ділянку за містом. Вони вирішили побудувати там дачу, щоб було куди запрошувати гостей.
