Артему, тридцятирічному чоловіку, не щастило з дівчатами. Усі його однолітки вже давно одружилися, мали дітей, у декого сини навіть ходили до школи, а Артем ніяк не міг обрати собі наречену.
– Батьки мене вже підганяють, – розповідав він приятелю, – а я й хочу сім’ю, та от чи то дівчатам не подобаюся, чи то сам такий вибагливий став… Або просто не щастить.
– І коли ж ти одружишся, Артемка? — часто повторювала бабуся Артема, — батько й мати вже тобі й квартиру допомогли купити в місті. Хоч невелика, але ж своя. Саме час там гніздечко вити. Невже гуляти не набридло?
– Та відчепіться від мене, – бурчав Артем, – ніби я й сам не знаю, що мені робити. Ну, немає нареченої. Мої ровесниці в основному вже всі заміжні. А ті, хто залишилися – не бачать у мені гарної партії…
Артем народився в невеликому селі. Багато дівчат, почувши, що він селянин, ледь стримували посмішку і не домовлялися про побачення.
Після армії він оселився в провінційному містечку неподалік від свого села і прожив там уже кілька років, але все одно знайти пару собі до душі так і не зміг.
Тридцятирічний ювілей він провів у селі, як завжди. Друзів там у нього вже не було. Всі роз’їхалися хто куди. Міські знайомі так і не стали друзями. Артем міняв роботу. То працював водієм на заводі, то електриком на фабриці, а ще ночами підробляв сторожем на будівництві, щоб швидше погасити борг за купівлю квартири.
Знайомих було багато, а друзів — ну, раз, два і все. Так само й з дівчатами. Знайомі, але не більше.
Чоловік уже вирішив, що він нікому не потрібен, і що одружиться при першій-ліпшій нагоді з тією, яка прийме його і буде хоча б трохи симпатичною.
На бенкеті на честь тридцятиріччя онука бабуся урочисто сказала:
– Я за тебе свічку в храмі поставила. Так Бога просила, щоб наречену тобі послав, що неодмінно це має збутися, Артемка.
Артем посміхнувся:
– А ворожити не пробували? Що там сили небесні кажуть?
Батько розсміявся:
– Та залиште вже хлопця в спокої з одруженням. Час зараз такий. Люди не встигають подивитися один на одного. Все бігом-бігом. На танці йому вже пізно, у клубах теж одна молодь зелена. Само станеться, сам і розповість. Так?
– А ви не смійтеся, – суворо сказала бабуся, – я ж від щирого серця.
– А що ж раніше не запалювала свічки від щирого серця? – запитав батько.
– Раніше теж просила, але за здоров’я. Ангела-охоронця йому просила. Хіба цього мало? – погрозила пальцем бабуся, – нема чого сміятися. Усьому – свій час.
Гості та сусіди розійшлися. Артем поїхав до міста, а повернувся лише через два тижні, коли літо було в розпалі, і його відправили у відпустку.
У село з’їхалися дачники. Антон знав майже всіх, хіба що незнайомих гостей до дачників завжди приїжджало теж чимало. Серед них він і помітив дівчину в простому світлому сарафані яка приходила щодня на річку.
Стояла спекотна погода, вода в неглибокій річці давно прогрілася, і дітлахи купалися, а з ними трохи подалі плавала й незнайомка.
Артем поглядав на неї краєм ока, коли ловив рибу під вербами. Він не збирався знайомитися і вже готувався йти, але вона, як не дивно, сама підійшла до нього, привіталася і запитала про улов.
– Та дрібниця, в основному плотва, – Артем показав їй рибу, що плескалася в маленькому відерці, – сьогодні велика не хоче ловитися.
Можу пригостити, якщо хочеш. Бери. А відро принесеш он до того зеленого будинку.
Вони разом йшли від річки, піднімаючись трохи вгору до садів і городів.
– Можу й наш ліс показати. Там ще полуниця є, а чорницю вже повним ходом збирають. Пішли? – наважився запропонувати Артем.
Наступного ранку вони вже збирали в бору чорницю й невимушено розмовляли.
– Ну, що я тобі казала? – тріумфувала бабуся, яка знала всі новини села раніше за всіх.
– А що сталося? – посміхався онук, – ну, адже ми знайомі лише три дні, а ти вже нас сватаєш. Я навіть нічого про неї не знаю.
– Так це – село, синку. Тут всі бабусі знають, що з тобою буде далі. Всю твою долю… – посміхався батько.
Чоловіки реготали. Артем, тим не менш, щовечора збирався на побачення. Вдень він допомагав батькам і встигав зустрічатися зі Світланою на річці, де вони освіжалися в чистій воді невеликого вира з лататтям.
– Господи, яка краса… – захоплювалася дівчина.
– Де? – дивувався Артем, – тут? У цій калюжі?
– Та ти придивися! Очі що, замутилися? Вир під величезною вербою, гілки звисають, наче намет… Аромат латаття – медовий… І промені сонця не дають розплющити очей. Вони всюди: і в повітрі, і у воді, і навіть на твоєму обличчі…
– І на твоєму теж, — підхопив Свету Артем, простягаючи їй руку, коли вона виходила з води, — ти як русалка з довгим волоссям… Дуже красива.
– Я звичайна, і я це знаю. Не варто перебільшувати, — скромно відповіла дівчина, але посміхнулася.
Артем не став сперечатися, але відчував, що з кожним днем Світлана для нього ставала все красивішою, загадковішою і яскравішою. Це її щоденне перетворення було схоже на чаклунство, і вже через тиждень він не міг відвести від неї очей.
Вони вже обійшли все село з його визначними пам’ятками: лісом, ставком, річкою, околицями з полями, що тягнулися на кілька кілометрів, і навіть з’їздили на старенькій машині Артема в сусіднє селище на ферму з кіньми, де покаталися верхи на спокійних конях.
– Ой, ну і відпочинок у мене цього разу шикарний, – раділа Света, – навіть з романтикою. Але все колись закінчується. Скоро закінчується моя відпустка, і мені час до Харкова.
– Хіба ти з Харкова? – здивувався Артем, – здається, ти розповідала, що виросла в області…
– Так, але ось уже три роки працюю і живу в Харкові, в комуналці, щоправда, у просторій кімнаті, яка дісталася мені від бабусі – матері батька.
Артем одразу ж засумував. Света не могла не помітити його похмурий настрій і одразу ж запитала, у чому справа.
– А справа в тому, що ти зараз поїдеш, а точніше, зникнеш, і боюся, що назавжди… Міські дівчата не люблять сільських хлопців. Занадто велика різниця… – щиро відповів Артем, – а я вже й звик до наших зустрічей. До тебе…
Світлана попросила, щоб Артем провів її на вокзал. Наступного дня вони поїхали до міста, залишивши собі час, щоб прогулятися, зайти до місцевого музею та до найбільшого храму.
– Я запрошую тебе в гості. Твій поїзд ще пізно ввечері. Можна трохи відпочити, якщо тебе не злякає мій безлад. Там ще ремонт не закінчений, — попередив Артем.
— А нічого, затишна квартира буде, — оцінила Света, зайшовши до Артема. Вони разом приготували обід, поїли, вийшли на засклену лоджію і сіли з чашками чаю на розібране крісло-ліжко.
Західне сонце осявало невелике приміщення, свист птахів з сусідніх дерев час від часу заглушав тиху розмову молодої пари.
— Як же у тебе тут добре, — похвалила Света, — сонячно навіть тут, майже як на річці в селі… Не хочу їхати, занурюватися в роботу, де метушня…
Вона зітхнула і заплющила очі. І одразу ж відчула на губах поцілунок Артема.
— А ти й не їдь, — прошепотів він, — адже можна поїхати завтра? І у нас попереду буде цілий вихідний… Залишся, прошу тебе. Хоча б до завтра…
Світлана, не розплющуючи очей, відповіла на його поцілунок своїм палким поцілунком, обійняла Артема за шию. І нікуди не поїхала того вечора.
Вони провели майже добу в спальні. Лише наступного вечора він проводжав її на вокзал, посадив на поїзд і попросив дзвонити та приїжджати, як тільки зможе.
Світлана була ніби уві сні. Вона мовчала, майже притиснувши обличчя до вікна свого купе. Її очі виражали і любов, і смуток, і небажання розлуки.
Він йшов за поїздом, що повільно набирав швидкість, не відриваючи від неї погляду. А коли останній вагон зник з поля зору, Артем зупинився, зітхнув і повернув додому.
Він не приїжджав у село ще добу, залишаючись майже весь день у своєму ліжку, вдихаючи ще не розвіяний аромат її парфумів і тіла.
А Світлана лише зателефонувала, що благополучно дісталася місця. А потім почалися її робочі будні. Вона працювала в реєстратурі поліклініки.
Лише вечорами закохані телефонували одне одному і шепотіли найніжніші слова, обіцянки зустрічей і розповідали ті неважливі новини про свою роботу, які не були такими цікавими на тлі тієї хвилі почуттів, у яку занурилися і Світлана, і Артем, немов занурилися у вир з лататтям…
Тепер і він вийшов на роботу, приїжджав у село тільки на вихідні і найчастіше був не в настрої, бо дуже сумував за Светою.
– Ну, і що ти накоїла, стара фея?… – єхидно язвив батько Артема, – свічки вона ставила на кохання! Ну, хлопець закохався, і що? І де вона, твоя наречена, яку Бог послав?
Звалила у своє місто. А там таких Артемів хоч греблю гати! А наш сохне. Обличчя на ньому немає. Тужить…
– А такого, як наш, і немає, – сперечалася бабуся, – і поки справа не закінчена, я й надалі ставитиму свічки та молитимуся за його щастя, бо він мій єдиний і улюблений онук.
Бабуся посміхалася й пішла збирати ягоди на городі. Треба було варити варення.
Артем і Світлана дзвонили одне одному вже не так часто. Хлопець засумував, передчуваючи чергову невдачу, і замкнувся в собі. Він майже не розмовляв з рідними, а лише допомагав батькові по господарству і мовчав, зрідка обмінюючись парою слів по справі.
Батько теж став хмуритися і хвилюватися. Йому дуже шкода було сина. Але одного разу бабуся вбігла в дім, майже кричачи:
— Артеме, у нас гості, став чайник!
— А з яких це пір я ставлю чайник твоїм гостям? — похмуро, майже грубо відповів онук, виходячи з кімнати на кухню, але тут же заціпенів. На порозі стояла Света з дорожньою сумкою.
Вони без слів кинулися один одному в обійми і цілувалися, обіймалися та зітхали деякий час, поки не озирнулися навколо і не побачили, що на них дивляться і батьки, і бабуся, і сусідка-старенька, яка спритно зайшла по новини.
– Света… – видихнув Артем. – Чому не подзвонила? Я б тебе зустрів. Навіщо такі сюрпризи? Я не можу повірити, – шепотів Артем.
— А я не змогла не приїхати… Вирішила спонтанно, швидко, взяла відгули, які змогла накопичити. І ось відразу сюди, знаючи, що ти всі вихідні вдома… Ти мій сільський хлопчик, — дівчина гладила його по голові.
— Скільки ж ми не бачилися? Місяць? Більше?
– Вічність… — відгукнулася Світлана і привіталася з його рідними.
– Ось і добре, — заворкувала мати, — прошу до нашого столу. Скоро будемо обідати.
Артем і Світлана пішли одразу до річки, прихопивши рушники.
– Хочу в наш вир. З головою. Там тепло і багато сонця, – дівчина міцно тримала Артема під руку.
На річці було багато дітей. Занурившись у вир, пара поспішила до найближчого лісу, де під соснами, раділи одне одному і розмовляли майже дві години.
– Я хочу вийти за тебе заміж, Артем… — першою зізналася Света, — як ти до цього ставишся?
– Тільки позитивно, — він гладив її мокре від купання волосся, — хоч завтра.
– Тоді я викрадаю тебе до себе в місто. Ти згоден жити там зі мною до кінця століття? Нашого з тобою століття? – сміялася Света.
– Згоден, навіть не сумнівайся. Тоді й батькам зараз скажемо, щоб вони мене вже не шукали, – пожартував Артем.
– Які жарти! Моя маленька відпустка і була задумана для твого викрадення, — Света гладила коханого по плечах, — тепер ти мій, і скоро ми одружимося.
– А чому ти не вибрала міського хлопця? — запитав він, — там же таких, як я, — хоч греблю гати. Так каже мій батько.
– Ні, таких як ти зовсім немає. А інші мене не цікавлять, — посміхнулася дівчина, — до того ж і я нікому особливо не потрібна у великому місті… Адже я там теж приїжджа… Але сподіваюся, що вдвох нам буде легше прижитися у величезному місті.
– А якщо ми захочемо зігрітися, то будемо приїжджати сюди, у наше село. Так? – розсміявся Артем, – тим більше, що нас тут так чекатимуть мої…
– А мої зустрічатимуть нас у моєму селищі. І запевняю тебе, що ти їм сподобаєшся. І навіть дуже! Тому треба й до них цього разу встигнути!
– Так чим же я їм повинен сподобатися? – сміявся Артем, – хіба не тим, що теж сільський?
– Вгадав! Саме цим! – Света поцілувала Артема, і вони пішли до будинку, де бабуся і мама вже встигли спекти шарлотку з ранніх яблук.
