– І де таких нахабних вирощують? – обурювалася Лариса Євгенівна. – Жодної поваги до старших!
– Ну, якщо вас тільки за вік можна поважати, то вам залишається тільки поспівчувати! – з легкою посмішкою відповіла Жанна.
– Ви подивіться на неї, – гучність голосу літньої жінки вражала, – вона ж просто повагу проявити не може!
– Я поважаю людей за вчинки і справи, а не за те, що вона прокоптила небо довше, ніж я!
Жанна хотіла втекти з кімнати, але Лариса Євгенівна зайняла стратегічну позицію в отворі дверей, що вирватися було практично неможливо.
– Нечуване нахабство! Та я життя прожила, на заслужену пенсію вийшла, сина виростила, а ти смієш говорити про мене, що я небо копчу?!
– Та дякую вам за все, що ви зробили, – Жанна шукала лазівку, – від мене вам чого потрібно?
– Я хочу, щоб дружина мого сина нормально за ним доглядала! А в тебе, як завжди, пил лежить, на підлозі сміття, сморід із кухні долинає!
– На кухні це якраз ваш синочок щось намагався приготувати за старовинним сімейним рецептом. Не до мене питання!
– Та що ж ти за господиня така, що хлопчикові доводиться до плити ставати? Він голодує!
– Зголоднів бідолашний, – Жанна похитала головою, заламуючи руки, – з других штанів за рік виростає!
– А ти його на забій відгодовуєш? Хочеш, щоб він погладшав? Щоб захворів, хочеш? Чоловіка здоровою їжею годувати потрібно!
– Ви йому скажіть, щоб він не вимагав свинини о першій годині ночі! І сімейний рецепт цей ваш, – Жанна двома пальчиками закрила носик, – так познущатися над рулькою ще примудритися треба! Продукт пропав, а ,лист, його простіше викинути, ніж відмити!
– А ти вже й відмити не можеш? Ручки валетом, ніжки коромислом! Що ж ти за господиня?
– Нормальна я господиня, поки він не лізе, куди його не просять, і поки ви з вашими порадами мені життя не псуєте!
– Ах, я тобі ще життя псую?! Хамка сільська!
– А ви давно в місто перебралися? Щось непомітно! Так і тягне рідним і глибоко в’ївшимся добривом, яке, те саме, рідне! – Жанна хихикнула.
Лариса Євгенівна витріщила очі. Дихання перехопило, що вона почервоніла, як буряк.
– Іване!!! – закричала вона. – Що за мерзенну дівку ти взяв у дружини? Вона сміє ображати твою матір!
Жанна хихикнула ще раз, поєднання звуків наприкінці фрази Лариси Євгенівни вийшли кумедними.
– О, ні! – Іван заглянув у кімнату. – Ви мене у свої перегавкування не втручайте! Самі зчепилися, самі й розбирайтеся!
Жанна хмикнула, вона іншого не очікувала, а Лариса Євгенівна стерпіти не могла:
– Синочку, що ж це робиться? Твоя бридка дружина ображає мене, а ти мовчати будеш? І тобі совість дозволить?
– Мамо, я люблю вас обох і ставати на чийсь бік мені в будь-якому разі невигідно, – міркував Іван, – тож – самі!
Хоча насправді йому було байдуже, хто з них права, хто винна. Його думки були на футболі, куди він збирався з друзями. А потім бар. А потім, якщо буде при свідомості, то до дружини під бочок.
Не дочекавшись підтримки, Лариса Євгенівна перейшла до фінальної частини свого виступу:
– Я вас розлучу! Небом клянуся! Не потрібна Івану така дружина! Я знайду йому хорошу, добру, хозяйновиту! Щоб вона сина мого кохала, дбала про нього! Щоб мене поважала і слухалася в усьому!
А тебе, він прожине! І ти залишишся одна, бо з твоїм характером із тобою більше жоден чоловік не уживеться!
Жанна примудрилася-таки прослизнути повз свекруху, яка волала, і, збігаючи з квартири, кинула щось нерозбірливе, але дуже образливе!
– За що мені таке покарання? – скаржилася Лариса Євгенівна подрузі. – Знову вона мене довела! І краплі довелося пити, і таблетки!
– А я не бачила, щоб Іван з дружиною приїжджали, – знизала плечима Наталя Борисівна.
– Так вони до мене й не їздять! Я сама поїхала!
– А навіщо?
– Ти ще питаєш?! – сплеснула руками Лариса Євгенівна. – До сина я їздила, а дружина його, прости Господи, Жанна, не дай Боже таке ім’я, повз мене, як повз порожнє місце ходить. Жодної поваги!
– Так ви, начебто, подружками не стали, – пригадала Наталя Борисівна, – ось вона тебе і не чіпає.
– Я мати її чоловіка! Вона зобов’язана мене поважати! А ще дякувати, що я таку гарну людину виростила, що чоловіком їй став!
– Тільки не кажи, що ти їй це висловила…
– Ні, я мовчати буду! – Лариса Євгенівна виразно кивнула і блиснула очима. – Звичайно, я сказала все, що я думаю. А ця як давай мені відповідати, так у мене ледь серце не зупинилося!
– Ларисо, ти ж сама її чіпляєш, а потім засмучуєшся, – Наталія Борисівна намагалася заспокоїти подругу. – Залиш ти їх у спокої. Нехай живуть, як живуть!
– Ні, люба, я цю справу так не залишу! Не підходить моєму Івану така дружина! Якщо вона мені з таким гонором відповідає, то вона й чоловіка свого поважати не буде!
А я його ростила хорошою людиною, але і йому буває в житті складно. А якщо оця Жанна, – ім’я невістки Лариса Євгенівна вимовляла, наче спльовувала, – не зможе або не захоче його підтримати, зрозуміти, пробачити й утішити, то яка з неї дружина?
– Ларисо, але ж він сам її обрав, – Наталя Борисівна намагалася достукатися до розуму подруги, – розуміє ж, що буде далі.
– Не впевнена я, що він розуміє, – енергійно проговорила Лариса Євгеніївна, – чує материнське серце, окрутила вона його. А найімовірніше, приворожила!
– Ага, загіпнотизувала, – скептично зауважила Наталія Борисівна.
– Гіпноз – це наука, а вона дурна! А ось до ворожки , ось тобі хрест, точно сходила!
– І що ти робити збираєшся? – у легкому подиві запитала Наталія Борисівна.
– Як що? – Лариса Євгенівна навіть відсахнулася через нерозуміння подруги.
– Теж до ворожки піду! Нехай вона відворот зробить!
А я Івану хорошу наречену знайду! Добру, поступливу! Яка і його, і мене поважатиме!
– Ларисо, – Наталя Борисівна підвищила голос, – навіть якщо вірити в те, що все це правда, ну, я про чаклунство і ворожіння, то це щонайменше церквою не схвалюється, так за такі справи ще й платити доведеться. І добре, якщо тільки грошима!
– Так я ж не до шарлатанки піду, а до справжнісінької відьми! Я вже і телефон знайшла, і на прийом записалася!
Наталія Борисівна навіть відповідати не стала. Цей театр абсурду її втомив, а переконати подругу, коли в неї так горять очі і рішучість хлюпає через край – не варто було й намагатися.
Спадкова відьма Дарина за три тисячі догодила Ларисі Євгенівні за всіма статтями.
І в кулі магічній усе побачила, і карти по всьому столу розклала, і полином по щоках побила, і свічки чорні запалювала, і лаялася словами незрозуміло яких букв.
Вражень Лариса Євгенівна отримала купу, але найголовніше, в її сумочці лежало знаряддя материнської помсти. Світлина ненависної Жанни, прорізана і проколота в кількох місцях і щедро полита чорним воском.
Літня жінка придумувала, як зручніше пронести її і заховати у квартирі Жанни, але це виявилося занадто просто. Її не було вдома, коли вона заїхала до синочка.
“- Тепер-то вона відстане від мого хлопчика, а я поки що йому гідну пару пошукаю!”
– Наталко, ой, погано мені, – стогнала Лариса Євгенівна, – зайди, будь ласка!
– А що сталося? – сполошилася подруга, почувши ледве живий голос.
– Серце щось прихопило.
Наталія Борисівна прибула за десять хвилин, благо будинок її був навпроти.
– Ох-хо-хо, – стогнала Лариса Євгенівна, – що це за напасть? Скрутило так, що світла білого не бачу!
– З чого б це? – здивувалася подруга. – У тебе завжди здоров’я було, що у бика. Може, ти перенапружилася чи знову з невісткою лаялася до втрати сил?
– Два тижні її не бачила, – вимовила Лариса Євгенівна, – та й сина теж. Ось як відворот зробила, так і не бачила.
– Що ти зробила? – жахнулася Наталія Борисівна.
– Так мені ворожка дала, щоб Жанка від Івана мого відстала!
– Господи! Стара ти сама знаєш хто! Викликаємо швидку, а ти молися, щоб тебе до життя повернули, та інших наслідків не було! Казала ж я, що відповідь прилетить!
Тиждень пролежавши в лікарні і, так і не додзвонившись до сина, вона набрала невістці:
– Де мій синок, чому він слухавки не бере? – з наїздом запитала Лариса Євгенівна.
– Ах, моя колишня свекруха, – ангельським голоском проспівала Жанна, – ви свого домоглися, ми будемо розлучатися!
– Що з Іваном? – суворо запитала Лариса Євгенівна.
– Поняття не маю, – відповіла Жанна.- Кілька тижнів тому його звільнили, він відкрив веселий марафон, що його ніхто не цінує і не розуміє.
Мені це за три дні набридло, я його виставила. Документи на розлучення я вже подала.
Так що, шукайте свого синочка, де хочете! Це вже не моя проблема!
Лариса Євгенівна лежала на лікарняному ліжку й усміхалася. Вона свого домоглася.
– Ларисо Євгенівно, – у палату увійшов лікар, – ви впевнено йдете на поправку , але тиждень ще потрібно буде полежати.
– Ой, докторе, скільки скажете, стільки й полежу! – відповіла вона з усмішкою.
– Ось і настрій ваш вам же на користь піде, – лікар усміхнувся, – а до вас відвідувач!
Увійшла вірна подруга Наталія Борисівна:
– Ну як ти, хвора?
– Добре! – вогники радості танцювали в очах. – Просто чудово!
– А тиждень тому лежала, вже відходити збиралася.
– Іван мій розлучається з цією бридкою Жанною! Я, як звідси вийду, одразу йому хорошу дівчинку знайду!
– Може, нехай відпочине від сімейних клопотів? – запитала Наталія Борисівна. – А то прихопить що-небудь безглузде, а тобі потім знову страждати?
– І то вірно, – задумалася Лариса Євгенівна, – поки квартиру знайде, з роботою розбереться. Перестане витрачати гроші на цю свою, так, дивись, і гроші з’являться. А там і мені допомагати стане!
– Кажу, не поспішай!
– А ти Івана не бачила, а то щось я додзвонитися не можу.
– Так він у тебе вдома, начебто, я світло бачила на кухні, хоча, може, і ми забули вимкнути, коли тебе в лікарню проводжали.
– Знайдеться, – упевнено сказала Лариса Євгенівна, – він хлопчик добрий, дурниці робити не буде.
– Іване, що це таке? – Лариса Євгенівна схопилася за серце.
– Мамо, все нормально! – ледве ворочаючи язиком, вимовив Іван.
– А це хто? – вона вказала на чоловіків, що лежали .
– Це мої друзі! Вони мене розуміють! – він підняв руку вгору, тикаючи вказівним пальцем у стелю.
– Іване! Припиняй це неподобство! – суворо сказала Лариса Євгенівна. – Проводжай друзів і берися за голову! Жанна сказала, що тебе з роботи звільнили!
– Я сам пішов! А ти цю не слухай, вона мене не розуміє!
– Так, чорт із нею! Іване! – прикрикнула вона, бо син почав засинати, сидячи за столом. – Треба квартиру шукати, роботу, життя налагоджувати!
– Мамо, я прийшов додому і буду тут жити. А з роботою, так це потім! Мені розлучення відсвяткувати треба! Принеси ще кілька пляшечок, а то щось грошики закінчилися.
Лариса Євгенівна вийшла з квартири, і сіла на лаву біля під’їзду. Сама не помітила, як по щоках покотилися сльози.
– Лариско, ти чого? – запитала Наталя Борисівна, яка підійшла. – Я до тебе з тортиком одужання відзначити.
– Там уже без нас відзначають, – вона кивнула на вікно кухні, звідки лунав безладний хор друзів сина, які гуляли. – Він додому повернувся, розумієш?
– А як же квартира, робота, багатство? – запитала Наталія Борисівна, сідаючи.
– А йому цього нічого не треба, – відповіла Лариса Євгенівна. – Гуляти хоче і більше нічого.
– Ось тобі й відгукнулися магічні дії, – Наталя Борисівна зітхнула, – а я ж казала.
– А може Жанка його тримала, що він і не думав про таке, – вона кивнула в бік свого вікна.
– Ну, моя люба, тут уже й не дізнаєшся, жити доведеться з тим, чого ти сама домоглася. А не лізла б, то, може, й добре все було.
Згущувалися сутінки. Дві літні жінки сиділи на лавочці. І тільки здригалися іноді, коли з відчиненого вікна долинали крики або бій посуду.
– Ходімо, – піднімаючись, сказала Наталя Борисівна, – у мене поживеш, доки він не перебіситься.
