– Може, запізнюється? Ваш тато? — співчутливо запитала чергова медсестра.
– Що? А, ні, до нас ніхто не запізнюється, — похитала головою Лариса.
– Як це? — здивувалася та, несподівано підтримавши розмову. — А у вас є батько?
– Звичайно, є.
Вікно затремтіло від вітру, а за мить по склу поповзли жваві смужки води. Ось і дощ не змусив себе чекати.
Звідси, із затишної теплої палати, особливо відчувається, який він неприємний і холодний.
Справжній листопадовий дощ, який, ось-ось, перейде у сніг.
Та чого чекати, он уже стукають по склу, змішуючись із краплями, білі крупинки.
Загалом, погода така ж безнадійна, як настрій і думки безпорадної жінки на ім’я Лариса.
А адже все має бути навпаки!
Вона зараз має бути найщасливішою у світі, сяяти радістю, посміхатися і навіть співати вголос, хоч лікарняні правила й забороняють таку поведінку.
Та й до біса їх, ці правила! Як тут можна стримуватися, якщо три дні тому з нею сталося найдивовижніше, що тільки може трапитися з жінкою?
Вона народила синочка, міцного й здорового малюка. Правда, він одразу ж проявив характер і, з’явившись на світ, досить довго й зосереджено мовчав.
Лара страшенно злякалася і прислухалася до розмови лікарів.
— Ну, чого ж ти мовчиш? Начебто здоровенький, а ручки чомусь синюваті. І головне — рот на замку! Гаразд, скільки балів за шкалою Апгар поставимо, шість, п’ять?
І тут у пологовому залі пролунав впевнений і гучний крик.
— Та ну, які там шість, це впевнена дев’ятка! Молодець! Ось і одразу весь порожевів! Чудовий хлопчик! — посміхнулася жінка-акушерка.
А потім малюка принесли Ларисі в палату.
— Моє сонечко, мій улюблений хлопчик, — шепотіла вона, задихаючись від ніжності, танучи від маленького живого тепла, і вловлюючи найлегші рухи та сопіння синочка. І додавала зовсім тихо: — Тільки мій.
Дитина, судячи з усього була цілком згодна, уважно дивилася на матір і вимогливо прицмокувала губами.
Так минули дві контрольні доби в пологовому будинку. І настала третя, хоча Лариса палко молилася, щоб сонце застрягло за горизонтом.
Але сонце, як відомо, невблаганне. Воно зійшло, хоч через хмари його й не було видно. Приводів затриматися в пологовому будинку в них не було жодних.
— Ти чого тут розсілася? Тобі ж на виписку! Давай-давай, матусю, збирайся на вихід, мені палату прибрати треба, ліжко перестелити, у нас у приймальному вже ціла юрба на вашу зміну набралася! — буркнула літня санітарка.
І почала виразно шурхотіти шваброю.
Ларисі нічого не залишалося, як рушити до виходу. Зал для виписки зустрів її галасом і метушнею.
У просторому приміщенні хвилювалися, сміялися й переговорювалися кілька компаній.
Обличчя у всіх були радісно-перелякані, а руки тримали букети квітів.
Усі нетерпляче поглядали на внутрішні двері, і було зрозуміло, на кого всі чекають — на новоспечених молодих мам і поповнення сімей.
Незважаючи на суворий погляд чергової, в одній із груп явно дзвеніли склянки, лунали приглушені вибухи сміху.
Над тими, хто зустрічав, смикалися й стрибали блакитні та рожеві повітряні кульки.
Нарешті почалася роздача щастя.
Спочатку одна за одною весело вилітали молоді матусі й одразу тонули в обіймах, привітаннях та квітах.
Потім почали виносити немовлят, одягнених у конверти та комбінезони яскравих, радісних кольорів.
Особливо вразило вбрання однієї з юних принцес — шикарний атласний конверт коралового кольору з білосніжною хутряною облямівкою та величезним мереживним бантом.
Лариса мимоволі посміхалася щоразу, коли медсестра називала чергове прізвище.
Ті, хто прийшов зустрічати, радісно підхоплювалися й оберталися назустріч новому члену родини, оточували головних героїв події з усіх боків і починали дружно сперечатися, на кого схожий малюк.
Потім новонародженого брав хтось із чоловіків, і з його незграбної, але гордої пози ставало зрозуміло, що це щасливий батько.
Лариса настільки захопилася спостереженнями за чужим щастям, що не відразу почула, як промовляють її власне прізвище.
— Байраченко! Байраченко! Хто зустрічає? — медсестра з дитиною на руках нетерпляче озиралася.
— Я, я Байраченко, тут! — Лариса поспішно підхопилася з лавки, ледь не спіткнувшись об власну ногу, і кинулася до медсестри, ніби боячись, що хтось може встигнути раніше й перехопити важкий пакунок, загорнутий у випрану стареньку ковдру.
— Самі себе забираєте? — не втримавшись, хмикнула медсестра й прикусила губу. — А, ну добре, ось тримайте, матусю, свого козака! Він мені всі руки відтягнув, поки я його дотягла. Не хворійте, успіхів вам!
Вона розвернулася й побігла. А Лариса з сином на руках опустилася на сидіння.
Та й справді, успіх їм зараз дуже знадобиться. Мало того, що їх ніхто не зустрічає, так ще й йти їм, загалом-то, нікуди.
Святкова метушня, пов’язана з випискою, поступово вщухла, юні принці та принцеси роз’їхалися по домівках у супроводі своїх свит.
А у холі залишилася жінка з дитиною на руках, яка самотньо сиділа на лікарняній лавці.
— Може запізнюється, ваш татусь? — співчутливо запитала чергова медсестра.
— Що? А, ні, ніхто до нас не запізнюється, — похитала головою Лариса.
— Як це? — здивувалася та, несподівано підтримавши розмову. — А батько у вас є?
– Звичайно, є, — миттєво збрехала Лариса. — Просто так вийшло, не зміг прийти, він… зайнятий, у відрядженні, терміновому, а інших рідних у місті немає, а друзі, ну, так, є, звичайно, але ось ніхто не прийшов, адже у всіх свої справи!
Та це й не важливо, що з того! Я й сама нікому не сказала, мені зовсім не потрібні ця метушня та галас, ще й дитину налякають!
Навіщо збрехала? Дуже гірко було зізнаватися у власній безпритульності та непотрібності після моря щастя, яке щойно вирувало навколо неї.
— Ну, а чого сидите? — слушно запитала медсестра.
— Чекаю. На щось. Не знаю на що, мабуть, на диво, — тихо промовила Лариса, навіть не до цікавої чергової, а сама до себе.
А потім встала, міцніше притиснула до себе синочка й вийшла на вулицю.
Історія Лариси Байраченко була настільки банальною, що навіть розповідати її якось ніяково.
Цей сценарій розігрувався вже мільйони разів і повториться ще стільки ж разів.
Вона народилася в крихітному селі. Розумна, вродлива й наполеглива дівчина, звісно, заслуговувала на щастя у великому місті.
І спочатку доля їй посміхнулася. Вона вступила до інституту, отримала місце в гуртожитку, знайшла роботу.
Було дуже нелегко, але Лариса ніколи не боялася труднощів. Важко вчити «математичну статистику» та «макроекономіку» ночами і бігати в осінніх черевиках по морозу? Дурниці!
Це ніщо порівняно з необхідністю набирати воду з повністю обмерзлої сільської колонки!
Лариса отримала диплом, орендувала житло і влаштувалася на роботу в хорошу фірму. А через два роки зустріла його — людину, яка раптом затьмарила для неї весь світ.
Вона закохалася, не замислюючись і не зважаючи на здоровий глузд. І віддала йому все, що мала, довірила йому своє життя та долю.
Ось тільки ці дари виявилися йому непотрібними. На новину про дитину він відреагував просто:
— Ти зовсім ,чи що? Не знаєш, що роблять у таких випадках?
Вона знала, але легше було на той світ одразу, ніж вчинити так, як радили.
Вона виношувала малюка, полюбивши його з першої миті кожною своєю клітинкою.
І ось вони вдвох, і зовсім самі на світі.
І нове життя почнеться для неї з вмовлянь господині квартири, щоб та дозволила пожити з малюком, та ще й почекала з оплатою хоча б пару місяців.
Хоча… навіщо? Звідки у неї візьмуться гроші через ці пару місяців?
Лариса вийшла з пологового будинку, а через кілька кроків знову присіла на мокру лавку.
Недоречно розв’язався шнурок на старому кросівку. На простягнуту вниз руку впала краплина дощу, тільки чомусь гаряча. А може, це й не краплина дощу була взагалі.
А потім зовсім поруч пролунав звук кроків і тихий чоловічий голос:
— Вибачте, вам допомогти? Давайте-но, я потримаю ваше скарб! Хто ж шнурки однією рукою зав’язує?
***
Через дуже багато років Лариса, щаслива дружина й мама трьох дорослих дітей, а навіть уже двічі бабуся, як завжди проводжала чоловіка Олексія на роботу.
— До речі, Лорик, ти пам’ятаєш, у нас же завтра річниця нашого знайомства! — Він обернувся й обійняв її за талію.
— Звичайно, пам’ятаю! — посміхнулася вона. — Адже це був найнеймовірніший день у моєму житті!
Знаєш, Льоша, я іноді думаю: якби я тоді просиділа в пологовому будинку на хвилину довше, або, навпаки, пішла одразу після того, як мені віддали Сашка, я б тебе ніколи не зустріла!
— Ну, від долі не втечеш, сонечко! — кивнув Олексій.
— Це точно! — Лариса поправила чоловікові шарф і поцілувала його в щоку. — Просто іноді треба почекати на своє диво! І воно обов’язково трапиться!
