— Мамо, ну годі вже, — пробурмотів собі під ніс Віталій.
Він сидів на табуреті. Великим пальцем гортав стрічку в телефоні. На обличчі застигла звична маска байдужості.
— Що значить «годі»? — розлютилася мати.
— Я вже чотири роки дивлюся на це безладдя! Нахлібниця з села. Віталік цілодобово мотається по об’єктах на морозі. Бігає, перевіряє, здає цехи. А ця пані сидить вдома. Натискає на кнопки. Вигляд робить, що працює!
Лілія не ворухнулася. Олівець завмер над роздруківкою. На аркуші темніли схеми вентиляційних шахт. Вона не стала виправдовуватися. Лише спину випрямила.
— Я завершую розрахунки для двох заводів, Раїсо Гаврилівно. Терміни підтискають.
— Казкарка! — фиркнула свекруха.
— Розрахунки у неї! Картинки на екрані ворушити — велика праця! Мій син горбом іпотеку тягне. Комуналку сплачує. Годує тебе. Одяг купує. А ти навіть матері подякувати не здатна!
Віталій не підняв голови. Йому подобалося це слухати. Він обожнював здаватися головним годувальником. Набагато приємніше надувати щоки перед ріднею, ніж зізнатися у простому факті. Його зарплати майстра ледь вистачало на бензин і перекуси на заправках.
Лілія підняла погляд на свекруху.
— На чию зарплату ми минулого літа засклили балкон, нагадати?
— Замовкни! — обірвала її свекруха.
— Віталік приніс премію! Своїми руками заробив! А ти сидиш на шиї. Досить, натерпілися! У суботу йдемо в автосалон. Ілоні потрібен перший внесок за машину. Їй з двома дітками пішки ходити важко. Віталік перекаже зі своєї картки. Я Ілоні вже пообіцяла.
— Мамо, зачекай, — завагався Віталій. — Ми ж збиралися відкласти гроші на зимові шини…
— Обійдешся старими! — відрізала Раїса Гаврилівна.
— Рідна сестра з дітьми мучиться. А він про шини думає! А цій нахлебниці взагалі не годиться рот відкривати. Твого тут нічого немає. Не подобається? Поріг вільний. Забирайся туди, звідки з’явилася!
Лілія подивилася на чоловіка. Чекала. Раптом у ньому прокинеться залишок совісті? Раптом він скаже матері просту річ: «Мамо, заспокойся. Квартиру й комунальні послуги оплачує Ліля».
Але Віталій опустив голову. Знову втупився в екран.
— Ліль, ну не починай, — вичавив він. — Мама на нервах. Сама розумієш. Ілонці зараз важко.
Відповіді не було. Усе стало зрозуміло до останнього слова.
Лілія склала аркуші з кошторисами. Жодних суперечок. Жодних криків. Образа не тиснула, була лише холодна ясність.
Вона пішла до спальні. З шафи дістала дорожній рюкзак і текстильну сумку. Зібрала особисті речі: робочий ноутбук, кабелі, документи, дипломи, свідоцтва. Нічого зайвого.
Пізніше до кімнати заглянув Віталій. Почухав потилицю. Вигляд у нього був винуватий, але голос пролунав з натиском.
— Ти довго будеш дутися?
— Я збираю речі, Віталію.
— Ліль, перестань ображатися через дурниці, — він підійшов ближче, розводячи руками.
— Мама запалилася. Ти ж знаєш, як вона переживає за онуків. Завтра заспокоїться.
— Вона сказала, що тут нічого мого немає.
— Та скільки всього вона може наговорити в гніві! — скривився Віталій. — Будь розумнішою. Не звертай уваги. Куди ти збираєшся йти проти ночі? Залишайся, вранці все здасться інакшим.
— Не здасться, — відповіла Лілія.
— Ну й дурна, — буркнув він, зрозумівши, що вмовляння не діють.
— Сама потім приповзеш. Кому ти потрібна зі своїми кресленнями?
Він демонстративно пішов до вітальні. Там увімкнув вечірні новини.
Вранці квартира спорожніла. Віталій поїхав на об’єкт ще до світанку.
Лілія присіла на край дивана. Дістала телефон.
Насамперед вона зайшла в банківський додаток. Пальці впевнено натискали кнопки на дисплеї. Лілія відключила прив’язку додаткової картки, і переказала всі основні заощадження на окремий рахунок.
На зарплатній картці Віталія залишилася рівно його особиста зарплата. До останньої гривні. Ні копійки більше, ні копійки менше.
Вона підхопила рюкзак, взяла сумку й вийшла на сходову площадку.
Пошуки тимчасового житла зайняли три години. Лілія орендувала невелику двокімнатну квартиру на шостому поверсі панельного будинку. Район був тихим, зеленим, на іншому кінці міста від колишньої адреси.
Господиня віддала дублікат ключа, перевірила паспорт і пішла.
Лілія розклала креслення на широкому письмовому столі. Поставила ноутбук. Підключила інтернет.
Вперше за багато місяців навколо не було чужих зауважень. Ніхто не заглядав через плече. Ніхто не дорікав за увімкнений торшер чи пізній стукіт по клавіатурі.
Вона занурилася в роботу. Замовники з проектного бюро надіслали правки щодо вентиляції цехів. Справи йшли своєю чергою.
У суботу ближче до обіду у великому торговому центрі кипіло життя.
Раїса Гаврилівна крокувала між рядами побутової техніки з величавим виглядом. Слідом за нею йшла Ілона в яскраво-зеленому пальті. Позаду понуро плентався Віталій. Він штовхав перед собою візок.
— Ось цю бери, — Раїса Гаврилівна вказала на широку варильну панель.
— Німецька збірка. І духовку під колір підберемо. На новосілля зробимо подарунок, як годиться. Віталік заплатить.
— Мамо, вона ж дорога, — прошепотів Віталій, озираючись навколо. — Ми ж збиралися їхати за машиною.
— Машину оформимо в кредит! — махнула рукою мати.
— Перший внесок з картки кинеш, а техніку відразу заберемо. Чого ти вагаєшся? Сам казав, що премію переказали! Нехай сестра бачить, що в неї є надійне плече.
Ілона радісно плескала в долоні:
— Віталик, ти найкращий! А витяжку таку саму візьмемо? Там комплект зі знижкою продають!
— Бери все! — наказала Раїса Гаврилівна.
— Віталик, біжи до каси. Не ганьби сім’ю дріб’язковістю.
Біля каси зібралися покупці. Молодий хлопець із бейджем швидко просканував штрих-коди на коробках.
— Синку, плати, — Раїса Гаврилівна гордо розправила плечі.
Віталій дістав картку. Притиснув пластик до терміналу.
Апарат видав різкий сигнал. На табло загорівся напис: «Відмова. Недостатньо коштів».
— Що там таке? — нахмурилася мати.
— Рівніше прикладай! У тебе вічно руки тремтять.
Віталій притиснув картку вдруге. Знову неприємна відмова.
— Оплата не проходить, — монотонно повідомив касир. — Коштів не вистачає.
Ззаду почувся гомін. Чоловік у спортивній куртці невдоволено буркнув:
— Пані, відійдіть убік, якщо платити нічим. Ви затримуєте людей!
— Самі відійдіть! — розлютилася Раїса Гаврилівна.
— У нас коштів вистачає! Віталик, приклади телефон!
Віталій відкрив додаток. Пальці плуталися. Він побачив баланс і завмер на місці.
На головному екрані світився нуль. Додаткова картка була позначена сірим значком блокування. А на його особистому рахунку лежали сущі копійки — все, що він не встиг витратити на кофе та бензин.
— Мамо… — пролепетав він.
— Що за «мамо»?! — гримнула мати. — Плати вже! Люди дивляться!
— Тут порожньо.
— Як порожньо?! — Раїса Гаврилівна вихопила в нього телефон.
— Куди ти подів гроші, дурень?! На що ти витратив премію?!
— Я нічого не чіпав! — просичав Віталій, згораючи від сорому під поглядами касира та покупців.
— Картка заблокована. Рахунок Лілії був… Це її гроші.
— При чому тут ця нахлібниця?!
— Громадяни, товар скасовувати? — підвищив голос касир. — Не затримуйте чергу!
Під глузливими поглядами коробки довелося вивантажити назад на прилавок.
Раїса Гаврилівна вилетіла на вулицю. Обличчя палало від люті. Ілона надулася й скаржилася, що її зганьбили перед усім магазином.
— Дзвони їй! — наказала мати. — Дзвони їй негайно!
Віталій набрав номер. Трубку підняли після третього гудка.
— Слухаю, — відгукнулася Лілія.
— Ліля! — закричав у слухавку Віталій.
— Ти з глузду з’їхала?! Навіщо ти обнулила картки?! Нас ледь не вигнали з магазину з ганьбою! У мами підскочив тиск!
— Що сталося, Віталію?
— Де гроші?! Де всі кошти з рахунку?! Чому на рахунку ні копійки?!
Трубку вирвала Раїса Гаврилівна. Вона закричала прямо в мікрофон:
— Поверни все назад, злодійко! Син напише заяву! Чотири роки жила за чужий рахунок, а тепер і останнє вкрала?! Ми залишилися без копійки!
Лілія витримала коротку паузу.
— Раїсо Гаврилівно.
— Що за «Раїсо Гаврилівно»?! Де гроші?!
— Ви ж у четвер за вечерею заявили: у мене в тому домі немає нічого. Я нахлібниця. Я прийшла ні з чим. Віталік сам годує сім’ю. Пам’ятаєте свої слова?
— Пам’ятаю! І зараз повторю!
— Ось бачите. Я забрала своє. Те, що сама заробила за проектні кошториси. А гроші Віталія на місці. До останньої копійки. На його зарплатній картці. Можете купувати Ілоні духовку, машину, ні в чому собі не відмовляйте.
— Яку машину?! — вискнула мати. — Там вистачить хіба що на три походи до гастроному! А іпотека?! Чим за квартиру платити?!
— Ви ж запевняли, що Віталій іпотеку тягне на собі? — відповіла Лілія.
— Ну то нехай і платить. Платіж через п’ять днів. Не забудьте внести.
Зв’язок обірвався.
Віталій залишився стояти на тротуарі. У голові гуділо. Тільки зараз до нього дійшло, у яку яму він загнав себе своїм хвастощами.
Усі ці роки саме перекази Лілії покривали щомісячні внески за простору трикімнатну квартиру. Лілія купувала меблі, Лілія оплачувала поїздку свекрухи на мінеральні води, Лілія купувала продукти. А Віталій лише ходив, як півень, і кивав на похвали матері.
Через два дні він підкараулив Лілію біля проектного бюро.
Він метушився на тротуарі. Переступав з ноги на ногу. Вигляд у нього був жалюгідний.
— Ліля, давай поговоримо, — почав він, намагаючись взяти її під лікоть.
Лілія зробила крок назад.
— Не треба мене чіпати, Віталію. Говори тут.
— Ну, мама трохи запалилася, з ким такого не буває? — пробурмотів він, дивлячись їй в очі.
— Вона вже літня. Характер у неї важкий, ти сама знаєш. Повертайся додому. Ми ж сім’я. Я їй скажу, щоб більше не втручалася.
— Ти чотири роки мовчав, Віталію. Тобі було зручно.
— Та в чому ж тут зручність?! — обурився він, починаючи злитися від власної безпорадності.
— Я працював! Я вдома не сидів!
— Ти отримував зарплату майстра, — нагадала Лілія. — І віддавав її матері на її примхи та свої розваги. А на житло, їжу та кредити заробляла я. Але чомусь саме мене називали нахлібницею.
— А іпотека?! — у відчаї вигукнув він, відкинувши сором. — Ти розумієш, що платіж перевищує мою зарплату?! Банк забере трикімнатну квартиру! Нас викинуть на вулицю!
— Тебе викинуть, Віталію. Ти ж усім хвалився, що це твоя особиста фортеця. Ось і захищай її.
— Ліля, не будь жорстокою! — благав він.
— Перекажи хоча б за цей місяць! А там розберемося!
— Ні, — відрізала вона. — З мене досить благодійності. Продай квартиру через агентство, погаси борг, решту забирай собі.
— Ти пошкодуєш! — крикнув він їй услід.
Лілія навіть не обернулася. Вона сіла в автобус, що під’їхав, і поїхала.
Минуло три місяці.
Віталію дійсно довелося продати квартиру. Самотужки він не зміг сплатити навіть черговий внесок: банк надіслав повідомлення про прострочення вже на другому тижні. Після розрахунків із боргами від гарної трикімнатної квартири залишилися сущі крихти.
Віталію довелося зібрати речі й переїхати назад до матері — у тісну двокімнатну хрущовку на першому поверсі. Туди ж часто навідувалася Ілона зі своїми галасливими дітлахами, вимагаючи допомоги.
Раїса Гаврилівна тепер майже щовечора сиділа на лавочці у дворі. Вона скаржилася сусідам:
— Обібрала синочка до нитки! Адже Віталик їй усе довіряв, до останньої копійки! А вона на чужому горбі нажилася й втекла!
Сусідки співчутливо кивали їй в обличчя. А щойно Раїса Гаврилівна ховалася в під’їзді, вони насмішкувато переглядалися. Увесь двір чудово знав реальну зарплату майстра з технічного нагляду і прекрасно розумів, за чий рахунок сім’я чотири роки ні в чому собі не відмовляла.
Люди не змінюються. Свекруха так і залишилася впевненою у своїй святій правоті.
Ось тільки до великих торгових центрів вона більше не їздила. Купувала заморожену рибу зі знижками й довго сперечалася на ринку за кожну копійку.
