— Льоша! Де мій робочий стіл?
Варвара поклала згорнуті в щільну трубку аркуші ватману на тумбу в передпокої й швидким кроком пройшла до кімнати. На лоджії, яку півтора року тому засклили й переобладнали під її міні-кабінет, панував хаос.
Її дорогий креслярський стіл, виготовлений на замовлення, зник.
Замість нього вздовж панорамного вікна громоздилися чотири здоровенні автомобільні шини, накриті шматком брудного брезенту. Поруч валялися пластикові ящики із зимовим спорядженням і моток старого кабелю.
Стос робочих проектів Варі був недбало відсунутий на підвіконня. Від шин різко пахло вогкістю та гаражним брудом.
Льоша з’явився з коридору. Він потирав шию долонею й дивився кудись у бік плінтуса.
— Варб, ось у чому справа… Батько вчора заїжджав.
— Я бачу, що він заїжджав. Де мої меблі?
— Він сказав, що ця твоя бандура займає половину лоджії.
Варвара притулилася плечем до дверного косяка. Вона щойно повернулася зі складної зустрічі з замовником. Їй хотілося просто сісти за своє зручне місце й внести правки в креслення.
— Льоша. Моя бандура коштує чимало. І це моє робоче місце. Куди твій батько його подів?
— Та він його розібрав, — пробурмотів чоловік, відступаючи на крок. — Сказав, навіщо тобі ці дошки. Ти ж все одно все креслиш на ноутбуці, можеш і на дивані посидіти. А в нього в гаражі дах протікає, ніде зберігати шини.
— Він викинув мій стіл?
Льоша спробував посміхнутися.
— Він хотів як краще. Каже, це не балкон, а безглузда трата площі. Сказав, що молодим господарям потрібно місце для нормального зберігання.
Варвара дивилася на чоловіка, не моргаючи.
Квартиру вони брали в іпотеку вдвох. Початковий внесок повністю дали батьки Варі. Але свекор наполегливо називав житло «Льошкиною хатою».
Микола Степанович завжди вважав себе головним архітектором їхнього життя. Міг з’явитися без попередження, переставити меблі у вітальні на свій смак або викинути кросівки Льоши, бо їхній вигляд здавався йому неохайним.
— Тобто твій батько прийшов до мого дому, поки мене не було, — рівно промовила Варвара. — Викинув мої меблі. Завалив мій кабінет своїм мотлохом. І ти йому дозволив?
— Та я ж у магазин вийшов! — обурився чоловік. — Повертаюся, а він уже дошки до смітника поніс. Що я, сваритися з ним буду? Він же батько!
— Ти міг сказати йому одне коротке слово. Ні.
— Варю, ну досить з мухи слона робити. Купимо тобі новий стіл. Ось, у меблевому повно дешевих.
— Дешевих? — Варвара відірвалася від одвірка і зробила крок у кімнату. — Мій стіл робили на замовлення. У мене болить спина, коли я сиджу на дивані. Ти хоч розумієш, що він викинув річ, за яку я платила зі своєї зарплати?
— У нас спільний бюджет! — Льоша ображено махнув рукою. — Яка різниця, хто платив. Батько просто піклується про нас. Хоче, щоб був порядок.
— Порядок — це старі шини в квартирі?
— Це тимчасово! Поки він не перекриє дах.
— Мені плювати на його дах. Сьогодні ввечері цього бруду тут не повинно бути.
Льоша вперто похитав головою.
— Я татові дзвонити не буду. Сама йому дзвони й вимагай, якщо така смілива. А я з ним сваритися через твої дошки не буду.
Він розвернувся й пішов у спальню. Варвара залишилася стояти посеред кімнати. Сперечатися далі не мало сенсу. Льоша перед батьком поступався ще зі школи. І завжди знаходив цьому виправдання.
Вона дістала робочий ноутбук із рюкзака й влаштувалася з ним на краю дивана. Працювати було незручно, шия швидко затерпла, але креслення потрібно було здати до ранку.
Вранці в суботу динамік домофона ревів так, ніби внизу сталася пожежа.
Льоша ще спав. Варвара підійшла до стіни й зняла пластикову трубку.
— Слухаю.
— Відчиняй, господине! — бадьоро гаркнув у динамік Микола Степанович. — Я вам нові дошки привіз! Зараз на лоджії нормальні стелажі будемо збивати. А то у вас там якась нісенітниця, навіть банки з соліннями поставити нікуди!
За спиною зашурхотів Льоша. Він вискочив у коридор у домашніх штанях, на ходу протираючи очі.
— Тато приїхав? — радісно запитав він. — Відчиняй!
Варвара скинула дзвінок.
— Ніхто сюди не зайде, — сказала вона.
Льоша витріщив очі.
— Ти що робиш? Він же там стоїть із дошками!
— Ну то нехай із дошками й їде назад у свій гараж. Моя лоджія не потребує його стелажів.
Домофон знову задзвонив. Льоша відштовхнув Варвару плечем, схопив трубку й натиснув кнопку відкриття дверей.
— Заходь, тату! Та це ж Варька, ще не прокинувшись, кнопку переплутала!
Він винувато поглянув на дружину.
— Варю, ну не ганьби мене. Людина через все місто їхала. Ну нехай збиває ці стелажі, тобі що, шкода? Будеш там свої папери зберігати.
— Я свої папери зберігала на своєму столі, — Варвара схрестила руки на грудях. — Поки твій турботливий батько його на смітник не відніс.
Ліфт на сходовій площадці важко заскреготів. У двері наполегливо подзвонили.
Льоша кинувся відчиняти. На порозі стояв Микола Степанович у робочій куртці. У руках він тримав кілька довгих соснових дощок. За ним виднівся сусідський хлопчина, якого свекор, мабуть, найняв для допомоги.
— Приймайте будівельні матеріали! — голосно заявив Микола Степанович, проштовхуючись у передпокій. Дошкою зачепив шпалери, залишивши довгу сіру смугу. — Зараз ми вам таку красу зробимо.
— Ми вас не чекали, Миколо Степановичу, — Варвара не зрушила з місця.
Свекор зупинився. Окинув невістку суворим поглядом.
— А мене чекати не треба. Я до сина прийшов. Допомагати. Бо ви тут господарство зовсім занедбали.
— У нас з господарством все гаразд, — сказала Варвара спокійним, але твердим голосом. — Дошки можете залишити на сходах. Або забрати з собою.
Микола Степанович сперся на свої будівельні матеріали й посміхнувся під вусами.
— Ось ти й почала командувати. Це квартира мого сина. Я тут можу хоч цвяхи в стелю забивати, якщо вважатиму за потрібне.
— Ця квартира, — Варвара наголошувала на кожному слові, — куплена в іпотеку. Яку ми сплачуємо порівну. А перший внесок дали мої батьки. Тож це не квартира вашого сина. Це наше спільне житло.
Свекор почервонів. Він не міг терпіти, коли йому нагадували про гроші батьків Варі.
— Не тикай мені тут копійками! Мій син працює цілодобово, щоб тебе забезпечувати!
— Я заробляю не менше, ніж ваш син. І саме за тим самим столом, який ви вчора викинули.
— Та кому потрібні твої каракулі! — відмахнувся Микола Степанович. — Нормальна жінка має дбати про дім. Варити борщ. А ти весь час в екран витріщаєшся. Ніякої користі. Стелажі потрібніші. Буде куди картоплю на зиму насипати.
Льоша переступав з ноги на ногу, не знаючи, куди подіти руки.
— Тату, ну може, справді іншим разом… Варя сьогодні зла, не виспалася.
— Я не зла, — Варвара поглянула на чоловіка. — Я просто не дозволю перетворювати мій балкон на звалище.
Вона обійшла свекра, пройшла до кімнати й попрямувала прямо на лоджію. Скинула брудний брезент на підлогу. Взялася за першу автомобільну шину. Гума була важкою, старий бруд одразу забруднив долоні.
— Гей! Ти що собі придумала! — крикнув Микола Степанович із коридору, кидаючи дошки прямо на підлогу.
Варвара витягла шину в кімнату. Покотила її по ламінату прямо до вхідних дверей.
— Варю, ти з глузду з’їхала? — Льоша спробував перехопити, але дружина відштовхнула його ліктем.
Вона викотила шину на сходову клітку й притулила до стіни біля ліфта. Повернулася за другою.
— Ах ти ж… — Микола Степанович задихнувся від обурення. — Як ти поводишся зі старшими?! Я для них стараюся, а вона моє майно за поріг викидає!
— Ваше майно має лежати у вашому гаражі, — Варвара викотила другу шину. Вона вже важко дихала, але зупинятися не збиралася. — Якщо у вас тече дах, лагодьте дах. А не вирішуйте свої проблеми за рахунок мого робочого місця.
Льоша спробував схопити її за руку.
— Припини негайно! Перед сусідами соромно!
— Тобі має бути соромно перед сусідами, — Варвара вирвала руку. — За те, що ти стоїш і дивишся, як твій батько мене ображає.
Вона принесла третю шину. Потім четверту. Слідом викинула брудний брезент і пластикові ящики зі снастями.
Склала все це добро у величезну гору біля ліфта.
— Забирайте свої дошки, Миколо Степановичу. І гуму заразом. Якщо залишите тут, керуюча компанія випише штраф за захаращення евакуаційних шляхів. А платити за нього буде ваш син.
Свекор стояв посеред передпокою. Його груди важко здіймалися. Він звик, що невістка завжди мовчала або просто йшла в іншу кімнату, коли він починав встановлювати свої порядки.
— Змію пригрів, — виплюнув він, дивлячись на Льошу. — Підкаблучником тебе зробила. Ну нічого. Ще потанцюєш з нею.
Він розвернувся, штовхнув ногою дошку, що лежала на підлозі, підхопив свої будівельні матеріали й вийшов на сходову клітку. Сусідський хлопчик, який увесь цей час притискався до стіни, перелякано шмигнув за ним.
— Я до вас більше ні ногою! — долинуло з майданчика.
— Щасливої дороги, — відповіла Варвара й зачинила вхідні двері. Засунула засувку.
У передпокої пахло гаражним пилом. На світлому ламінаті відбилися чорні сліди від шин.
Льоша сидів на кріслі, обхопивши голову руками.
— Задоволена? — глухо запитав він. — Зганьбила мене. Рідного батька вигнала.
Варвара пішла у ванну. Увімкнула теплу воду й довго терла руки з милом, змиваючи їдкий запах чужої гуми. Витерла долоні рушником.
Повернулася до коридору. Льоша так і сидів, всім своїм виглядом зображуючи великомученика.
— Отже, — Варвара зупинилася навпроти чоловіка. — Зараз ти береш ганчірку й відмиваєш підлогу від цього бруду. Потім подзвониш у ту майстерню, де ми замовляли стіл. І замовиш точно такий самий.
— На які гроші? — огризнувся Льоша. — До зарплати ще два тижні.
— Оплатиш з кредитної картки. З твоєї кредитної картки. Вважай це податком на гостинність. І якщо до того моменту, як привезуть новий стіл, на лоджії з’явиться хоч одна чужа річ, я викину її у вікно. Разом із твоїми речами.
Вона розвернулася й пішла на кухню. Налила собі води. Руки трохи тремтіли від напруги, але на душі було на диво легко.
Льоша у передпокої важко зітхнув. Потім почувся звук, ніби у відро набирають воду. Сперечатися він не став.
З того часу минуло три тижні. Микола Степанович дотримав свого слова — більше не рвався в гості, оголосивши невістці бойкот. Дзвонив лише синові, рідко.
Льоша спочатку дувся й намагався грати на жалості, але швидко зрозумів, що без раптових батьківських інспекцій жити стало набагато спокійніше. Вихідні тепер належали лише їм, а не раптовим будівельним проєктам батька.
Новий дубовий стіл привезли у вівторок. Варвара особисто проконтролювала збірку. Льоша мовчки оплатив доставку зі своєї картки. Про старий стіл і про гуму ніхто з них більше не згадував.
