— А де та штука для м’яса? Ну, така залізна, з зубчиками.
— У нижній шухляді біля плити.
Ліля навіть не обернулася. Вона стояла біля стільниці, методично знімаючи шкірку з моркви. Поруч височіла значна гора вже очищеної картоплі, а в раковині чекав своєї черги п’ятикілограмовий свинячий окорок.
— Тут його немає, — пролунало з-за спини. — Я все перерив.
— Іване, відсунь лотки зі столовими приборами, молоток лежить під ними, — рівно промовила Ліля.
Ззаду почувся гуркіт металевих предметів, а потім — важке зітхання чоловіка.
— Знайшов. Слухай, а ти мою сорочку в смужку попрасувала?
Ліля відклала ніж на дошку.
— Ні. Я з сьомої ранку на ногах. У нас через три години зберуться п’ятнадцять твоїх родичів.
— Ну і що? — Іван щиро здивувався. — Адже пралка прає, а не ти. А попрасувати — справа п’яти хвилин. Мама приїде, знову скаже, що я ходжу як обірванець, а дружина за мною не стежить.
— Праска стоїть на підвіконні в спальні, — Ліля сполоснула пальці під струменем води. — Вода в пульверизаторі є.
Чоловік невдоволено пробурмотів щось нерозбірливе й поплентався до кімнати. Ліля витерла руки паперовим рушником. Весь цей тиждень на роботі видався важким, річний аудит виснажив її нерви.
Вчора ввечері вона мріяла просто впасти на ліжко й проспати до обіду, але у чоловіка існувало непорушне правило: кожної останньої суботи місяця вся велика родина збиралася у них.
«Сім’я — це святе», — любив повторювати Іван, коли мова заходила про те, щоб прийняти гостей. Правда, це «святе» чомусь завжди обслуговувалося виключно руками дружини, поки сам гостинний господар розважав дядьків і тіток розмовами.
Ліля потягнулася до верхньої полиці кухонного гарнітура, щоб дістати спеції для маринаду. Там же, за баночками з перцем, стояла дорога трюфельна олія в темному склі. Вона купила її місяць тому та так і не встигла відкрити. Хотіла додати пару крапель у салат до сьогоднішнього столу.
Її пальці натрапили на скло. Баночка виявилася підозріло легкою.
Ліля витягла її на світло. Порожньо. На дні самотньо блищали залишки маслянистої плівки.
— Іване! — крикнула вона у бік коридору.
— Що? — чоловік з’явився на порозі кухні, тримаючи в руках наполовину випрасувану сорочку.
— Де олія з цієї банки?
Іван примружився, вдивляючись у етикетку.
— А, це. Я в четвер увечері смажив картоплю з сосисками. Звичайна олія, тільки якось дивно смерділа. Я ще й витяжку на максимум вмикав.
— Ти вилив пляшку трюфельної олії на сковорідку з сосисками? — голос Лілі став тихішим, ніж зазвичай.
— Ну так. А що в цьому такого? Олія є олія. Яка різниця, на чому смажити?
— Вона коштувала майже тисячу гривень. Я її на замовлення брала.
Іван махнув вільною рукою.
— Ой, та годі тобі! Куплю тобі нову в супермаркеті біля дому, там цього добра ціла купа. Краще скажи, мама просила той салат з ананасами, ти ж його зробила?
Ліля мовчки дивилася на порожню пляшечку. Здавалося б, дрібна деталь. Але саме вона раптом розкрила всю картину в цілому. Рівновага, яку вона так ретельно вибудовувала останніми роками, дала величезну тріщину.
Її речі брали без дозволу. Її час не цінували. Її втому ігнорували.
Дзвінок домофона розрізав повітря, не давши їй відповісти.
— О, це наші! — Іван одразу ж кинув сорочку прямо на кухонний табурет і помчав у передпокій. — Я ж казав, що вони приїдуть раніше!
З коридору долинали гучні голоси, шурхіт взуття та метушня.
— Ой, синочку, як ми доїхали, ти б знав! Автобус вщент заповнений, спека! — голос свекрухи, завжди заповнював собою весь простір.
Слідом пролунав незадоволений тон зовиці Ілони.
— Я взагалі не розумію, навіщо було тягнутися громадським транспортом, якщо у Івана є машина. Міг би й забрати матір із сестрою.
— Ілонко, та я з самого ранку закрутився, — виправдовувався Іван. — Ми ж стіл готуємо.
Пилипівна увійшла на кухню, по-господарськи оглядаючи приміщення. Ілона йшла за нею, обмахуючись журналом.
— Привіт, Ліля, — свекруха прискіпливо провела пальцем по краю вільної стільниці. — А у вас тут душно. Ти б вікно відкрила, справжня парильня.
— Вітаю, Маріє Пилипівно. Привіт, Ілона, — Ліля не стала відкладати ніж, беручись за нарізання зелені.
Ілона сіла на табурет, попередньо скинувши з нього сорочку брата.
— Ліля, а ти як нарізала печериці для салату?
— Скибочками.
— Дідько, — зовиця театрально закотила очі. — Я ж просила Івана попередити. Мені не можна скибочками, у мене від великих шматків потім болить шлунок. Треба було дрібно нарізати кубиками. І взагалі, я зараз на дієті, мені не можна майонез. Ти мені відклала порцію без заправки?
— Іван мені нічого не передав, — Ліля продовжувала методично нарізати кріп.
Свекруха похитала головою, вдаючи, що дуже співчуває.
— Ось у вас вічно така незлагодженість. Іван на роботі втомлюється, він чоловік, у нього голова зайнята глобальними проблемами. А ти, як господиня, повинна сама про такі речі пам’ятати. Ілона у нас дівчинка чутлива.
Іван з’явився на кухні, потираючи руки в передчутті.
— Ну що, дівчата, скоро за стіл? Я з ранку нічого не їв. Дядько Федір дзвонив, вони з тіткою Наталею вже біля під’їзду.
— Синочку, та Ліля ще навіть м’ясо не поставила, — свекруха кивнула на сирий окорок. — Щось там копається. Салати не заправлені, посуд не розставлений.
— Ліля, ну справді, — Іван незадоволено скривився. — Ми ж домовлялися до другої години. Гості скоро підтягнуться, а у тебе нічого не готове. Давай, поквапся.
— До речі, Ліля, — Ілона нахилилася вперед. — А ти мені не позичиш двадцять тисяч до зарплати? Бо ми з дівчатами зібралися на вихідні на базу відпочинку, а в мене ліміти на кредитках вичерпалися.
Ліля відклала ніж.
— У нас іпотека, Ілона. Вільних грошей немає.
— Та ви ж удвох працюєте! — щиро обурилася зовиця. — Вам простіше. Дітей поки немає, витрачати ні на кого. А мені хочеться пожити для себе, поки молода. Іван сказав, що у вас нещодавно була премія.
Ліля перевела погляд на чоловіка. Той відвів очі й зробив вигляд, що дуже зацікавився візерунком на шпалерах.
Вона подивилася на свекруху, яка вже залазила в навісну шафку, щоб перевірити чистоту святкових тарілок. На Ілону, яка вимагала грошей і індивідуального меню.
Вона зняла фартух.
— Я тобі не найманка, Іване.
Фартух впав на стільницю поруч із порожньою баночкою з-під олії.
— Що ти починаєш? — чоловік напружився, його голос втратив доброзичливі нотки. — Ми ж нормально спілкувалися. Що знову не так?
— М’ясо підготовлене. Картопля почищена, — Ліля обійшла кухонний острів. — Салати в холодильнику. Ось нехай твоя мама й стає до плити. А заразом й Ілона їй допоможе. Поріже собі кубики потрібного розміру.
— Ліля! — Марія Пилипівна різко обернулася від шафи. — Та як ти смієш так розмовляти? Ми ж у гості прийшли!
— Ви прийшли в мій вихідний день, щоб критикувати мою нарізку грибів і просити мої гроші, — рівно відповіла Ліля. — Я після важкого робочого тижня не наймалася обслуговувати натовп.
Вона пройшла до спальні. Дістала з верхньої полиці невелику спортивну сумку й закинула туди змінну білизну, косметичку та зарядний пристрій.
Іван влетів до кімнати слідом за нею. Його обличчя вкрилося червоними плямами.
— Ти куди збираєшся? Дядько Федір вже паркується! Мама страшенно образиться! Скаже, що ми не можемо зустріти гостей.
— Ти можеш. Ти вже дорослий хлопець.
— Ти що, через олію розлютилася? Я ж сказав, що компенсую! Чи через Ілонку? Ну, не давай їй грошей, Господи. Заради сім’ї можна й потерпіти дрібні незручності!
— Духовку увімкнеш сам, — Ліля перекинула ремінець сумки через плече. — Інструкція до плити в нижній шухляді.
— Я ж не вмію запікати цей твій окорок! — у його голосі проривалася справжня паніка.
— Розберешся.
Ліля обійшла ошелешеного чоловіка. У передпокої вона накинула легкий плащ, взулася й вийшла на майданчик. Двері за нею зачинилися. Жодних криків, жодних розбитих тарілок і скандалів. Лише приємна легкість від прийнятого рішення.
Ліфт спустив її на перший поверх. Ліля вийшла на вулицю й викликала таксі до найближчого заміського готелю. Номер вона забронювала прямо в додатку, поки спускалася вниз.
Машина плавно рушила, везучи її за місто. Через п’ятнадцять хвилин телефон у кишені ожив. Посипалися повідомлення. Ліля не стала переводити телефон у режим польоту, їй було навіть цікаво.
Вона відкрила месенджер.
Ілона: «Ми сидимо голодні! М’ясо ще сире! Могла б і приготувати, перш ніж влаштовувати істерики!»
Пилипівна: «Негоже господині кидати дім у такий день. Перед родичами соромно. Іван весь на нервах.»
Іван: «Ліль, яку температуру ставити?! Зверху воно горить, а всередині червоне! Повертайся, будь ласка!»
Іван: «Ілонка вимагає салат, мати бурчить, що тарілки не ті. Ліль, ну вибач за олію, я справді не знав. Візьми трубку!»
Ліля сховала телефон назад у кишеню. Вона не збиралася писати жодних відповідей.
Перші кілька годин у готелі вона просто спала, насолоджуючись тим, що ніхто не чіпає її через дрібниці. Увечері Ліля вийшла на терасу ресторану. Замовила стейк середнього прожарювання та келих червоного. Їй подобалося усвідомлювати, що хтось інший продумав меню, приготував їжу і сам прибере посуд.
Вона багато думала про те, як непомітно її особистий час розчинився в потребах Івана та його численної родини. Це не було раптовим відкриттям, скоріше планомірним розрахунком — таким же точним, як у її робочих документах.
Вона зрозуміла, що проблему можна вирішити дуже просто. Достатньо один раз вийти з гри й дозволити чоловікові самому розхльобувати наслідки своєї гостинності.
Коли в неділю ввечері Ліля повернулася додому, у квартирі було підозріло прибрано. Жодних докорів з порога не пролунало.
Іван сидів за ноутбуком, вдаючи, що дуже зайнятий роботою. Судячи з запаху гару, що витав на кухні, він все-таки спробував запекти окорок. Вийшло, мабуть, не дуже.
— Мама була дуже незадоволена, — буркнув він, не відриваючи погляду від монітора. — Дядько Федір взагалі рано поїхав. Сказали, що їм тут некомфортно.
— Це їхнє право — бути незадоволеними, — Ліля не стала загострювати конфлікт.
Вона просто пішла у ванну, щоб прийняти душ. Іван не пішов за нею, не став відстоювати свої права й доводити свою правоту. Мабуть, вчорашній вечір у ролі єдиного господаря й кухаря залишив незабутнє враження.
Через місяць настав час нової сімейної зустрічі. Іван зателефонував матері у четвер ввечері. Ліля, сортуючи документи за кухонним столом, чудово чула його розмову з коридору.
— Мамо, цього разу не вийде, — говорив чоловік у слухавку, нервово ходячи туди-сюди. — У нас плани. Так, термінові. Хочете — збирайтеся в Ілони. У неї місця багато. Або давайте замовимо доставку з піцерії, посидимо на нейтральній території. Я за всіх платити не буду, скидаємося порівну.
Він поклав слухавку й подивився на дружину. Жоден із них не промовив ані слова про минулу сварку.
Просто Іван, опинившись сам на сам із перспективою нагодувати п’ятнадцятьох людей, вислуховувати претензії сестри та рятувати м’ясо, засвоїв один важливий урок.
Якщо переборщити, на столі залишаться сирі продукти, а обслуговувати незадоволену родину доведеться йому самому. Ризикувати власним комфортом він більше не хотів.
