Проблема в тому, що приблизно рік тому я почала відчувати себе нещасною. І постійно шукала для цього причини, і, звичайно, знаходила: все моє щастя з’їдає переїзд і напружений графік життя.
Я працювала по 10 годин, час у дорозі з роботи і назад по 4 години на день, сил і часу на життя зовсім немає. Нещодавно переїхали близько до роботи, полегшало, але щастя не додало.
То робота мене пригнічує, бо займаюся справою, яку не люблю, у нелюбому місці, яке ненавиджу. Шукала нову роботу, особливо цікавих пропозицій не було. Пропонували все те саме, просто в іншому місці.
Зрозуміла, що шило на мило міняти не хочу, то й сиджу на місці. То проблеми у сім’ї пригнічують, то стосунки з чоловіком, то професійна непридатність та вигоряння.
Знаходжу проблему, намагаюся її вирішити, але навіть якщо виходить, я не стаю щасливою. І щомісяця мені стає все гірше червоною ниткою через весь цей час йде біль – у нас не виходить народити дитину.
З цього приводу весь час істерики, зриви, вічні таблетки, обстеження та прольоти. Не буду докладно описувати, хто знає – зрозуміє яке це пекло. Нині все стало так погано, що мені страшно.
Я абсолютно нічого не хочу, мені нічого не цікаво. З мене виплескується постійна агресія, я дуже зла, вічні сльози, я ненавиджу себе абсолютно за все, докоряю собі за тупість, бо не знаю, як і куди рости в професії.
Здається, що я нічого не вмію, не можу, не володію потрібними якостями, докоряю собі за те, що втратила красу, легкість, сексуальність, за свою бездітність, за поганий настрій, здоров’я тощо.
Мені здається, що всі мої психологічні проблеми мене так завалили, що я з ними не впораюся. Що в мені настільки все не так, що я за все життя не розберуся і не виправлюся.
Все це так тисне, що я дійсно думаю про те, що було б добре, якщо я не жила. Я не мрію в дусі підлітків про те, як усі вбиваються горем і нарешті цінують те, що втратили.
А я справді думаю про те, що може й не потрібно було, щоб я народилася? Моїй мамі казали, що плід помер, вона мене вимолила. То, може, не треба було?
А коли замислююся про те, що в мене може ніколи не бути дітей, то взагалі перестаю бачити сенс у житті. З’явилося безсоння, нервові сльози, пропав апетит, жити змушую себе з-під палиці. Що зі мною? Як із цим боротися?
