Мені скоро 60 років, а мій чоловік на п’ять років старший за мене. Зараз працюємо, але останні роки півтора думаємо про пенсію. За життя встигли чогось домогтися, а щось просто накопичили.
Загалом усе як у всіх: радіємо тому, що маємо, але хотілося б більше. Коли діти були малі, їх вихованням займалася я. Хлопчик і дівчинка з різницею в півтора року. Я пам’ятаю ті часи, і ми толі жили дуже дружно.
Ми маємо чотирикімнатну квартиру. Потреби сидіти один у одного на голові не було. Особисте місце, своя територія. Саме те, що потрібно людині будь-якого віку. Вони ходили в одну школу, всіляко допомагали один одному.
Потім пішли у вузи, і зв’язок став помітно губитися. Син довго не міг знайти собі дівчину. Були, звісно, якісь спроби. Але закінчувалося все приблизно однаково: кілька місяців депресії та сумні очі з темними колами під ними.
Дочка, навпаки, хотіла всю себе присвятити навчанню, а згодом зробити хорошу кар’єру. Але почуття самі привели її до коханого, який згодом і став її чоловіком. Потім з’явився онук, і дочка стала домогосподаркою.
Професія, яку вона опановувала, досить динамічно розвивається і з кожним роком дочка втрачала кваліфікацію. Цей факт для мене був особливо сумний. І ось нарешті син знайшов собі наречену. Спокійна дівчина з іншого міста.
Розписалися, не робили галасливого весілля. Ми з батьком подарували молодій родині хороший конверт. Щоб був якийсь розвиток. Час зараз не найспокійніший, гроші всім потрібні. Син узяв кредит на квартиру та авто.
Однією проблемою поменшало. Але, виявилося, ми дуже помилялися. Це якраз таки був лише початок. Почну, мабуть, із дочки. Роль материнства їй не дуже близька.
Вона хоче стати фахівцем, повернутися у професію та вирішувати поставлені завдання. Мого онука вона любить, але не розуміє, як можна витрачати вільний час на сім’ю. Каже, важко неймовірно.
Її чоловікові це не дуже до душі, а тим більше що квартира його. Виходить, що кожен раз у сварці він використовує цей козир, щоб закрити роті дружині. Це прикро, особливо коли розумієш, що вдіяти вже нічого не можна.
Не те щоб він був поганою людиною, але в його розумінні чоловік повинен приносити гроші, а жінка займатися будинком та дітьми. Але доньці такий підхід не близький. Син теж почав розчаровуватися у шлюбі: дружина пиляє.
Не хоче вона виплачувати гроші за кредит із частини своєї зарплати. А потім ще й за плитою стояти. Молодість у неї одна, а кошти їй знадобляться на щось корисніше. Це, звісно, за її словами.
Якщо син чоловік, то нехай він працює. Ось такі нині запити у панночок. Ось син і здався першим. Зустрівся із сестрою, поскаржився на життя. Вона теж не залишилася осторонь. І ось що вони вигадали.
Заявили нам, щоб ми писали заповіт. Квартира хороша, район непоганий. Їм, бачите, потрібніше. Батьки повинні допомагати дітям. А ми ще самі працюємо. В нас же плани трохи інші – зайнятися хобі, мандрівками.
Ми розраховували, що діти вже дорослі, може, й нам почнуть допомагати. А тут такі новини. Але син був абсолютно непробивним. Стояв на своєму. Ось тепер ми з чоловіком порадилися і вирішили, що квартиру ми розміняємо.
Двокімнатної нам вистачить з головою, та й платити менше треба буде. А гроші, що залишилися, розділимо навпіл між дітьми. Там зовсім не небачені багатства. А якісь кошти у нас відкладено на чорний день.
Але тепер наше ставлення до спадкоємців змінилося повністю. Було ухвалено рішення стати з ними жорсткішим. А це означає ніякої допомоги в майбутньому. Ні грошима, ні подарунками. Батьки починають жити для себе. Діти вже дорослі. І досить нахабні. Нехай вирішують свої проблеми самі. Ось думаємо, чи це нормально. Може, ми надто суворі, і вимоги про заповіти не така вже й погана ідея?
Можливо, це згуртує, допоможе дітям, а ми тільки дарма лаємось? Чоловік непохитний. А я все ще маю сумніви. Дійсно, не знаю, як вчинити краще. А діти розчарували. Напевно, я зробила в цьому житті щось не так.
