– Мамо, ну що ти таке говориш? Як це тобі ні з ким поговорити? Я ж тобі двічі на день дзвоню, — втомлено запитала дочка.
– Та ні, Світланко, що ти, я ж не про це, – Ніна Антонівна сумно зітхнула, – просто у мене не залишилося ні друзів, ні знайомих мого віку. З моїх часів.
– Мамо, не кажи дурниць. У тебе ж є шкільна подруга Ірина. І взагалі, ти дуже сучасна і виглядаєш набагато молодшою. Ну мамо, ну що ти? – засмутилася дочка.
– Ти ж знаєш, у Ірини астма, вона по телефону не може говорити, починає кашляти. А живе вона далеко, на іншому кінці міста. Ми ж утрьох дружили, пам’ятаєш, я тобі розповідала.
Так ось, Маринки вже давно немає. Вчора Таня з сусідньої квартири завітала. Я їй чай випити запропонувала, вона хороша жінка, часто до мене заходить. Вона збігала, булочки принесла — пекла для своїх.
Про дітей розповіла, про онуків. У неї теж онуки, хоча вона на п’ятнадцять років молодша за мене. Але у неї зовсім інші спогади про дитинство, про школу. А мені так хочеться поговорити з однолітками, такими ж, як я, — Ніна Антонівна розповідала все це дочці, але прекрасно усвідомлювала, що дочка її не зрозуміє.
Вона ще молода. Її час ще не минув, він за вікном. Ще так не тягне на спогади. Света дуже хороша, турботлива, справа не в ній.
– Мамо, у мене на вівторок квитки на вечір романсу. Пам’ятаєш, ти хотіла піти? І досить сумувати, одягни свою бордову сукню, ти в ній просто красуня!
– Гаразд, Світланко, все добре, це я так, сама не знаю, що на мене найшло, на добраніч, завтра подзвоню. Лягай спати раніше, а то зовсім не виспишся, – Ніна Антонівна змінила тему.
– Так, мамо, бувай, на добраніч, – і Світлана вимкнула телефон.
Ніна Антонівна мовчки дивилася у вікно на мерехтливі вечірні вогні…..
Десятий клас, теж весна. Стільки планів. Було нібт вчора. Її подрузі Ірині подобався Сергій Мартинюк з їхнього класу. А Сергію подобалася вона, Ніна.
Він дзвонив їй вечорами на домашній телефон, кликав на прогулянку. Але Ніна вважала його просто другом, навіщо їй давати йому надію.
Потім Сергій пішов служити. Повернувся, одружився.
Він жив у старому будинку Ірини. І телефон у нього тоді був… домашній. Ніна Антонівна набрала номер, який згадала. Гудок пролунав не відразу, потім хтось, мабуть, підняв слухавку. Спочатку було якесь шурхотіння, а потім їй відповів… тихий чоловічий голос:
– Алло, я вас слухаю.
“Може, вже пізно? Навіщо я йому зателефонувала? Може, Сергій мене вже й не пам’ятає, або це взагалі не він!”
– Добрий вечір, – голос Ніни Антонівни від хвилювання був з легкою хрипотою.
У слухавці знову щось зашурхотіло, і раптом вона почула здивоване:
– Ніна? Невже це ти? Звичайно, це ти. Я твій голос ніколи не забуду. Як же ти мене знайшла? Я тут взагалі випадково…
– Сергій, впізнав!, – на Ніну Антонівну нахлинула хвиля радісних спогадів. Її давно ніхто не називав по імені, тільки «мама», «бабуся» або «Ніна Антонівна». Ну, хіба що Ірина.
А просто «Ніна» звучало так чудово, по-весняному, ніби й не було цих прожитих років.
– Ніно, як ти поживаєш? Я так радий тебе чути, – ось цим словам вона дуже зраділа. Боялася, що або не впізнає, або вона буде недоречною.
– А пам’ятаєш десятий клас? Як ми з Вітькою вас з Іркою на човні катали? Він веслами руки натер, і ховав. А потім морозиво їли на набережній. Музика грала, — голос Сергія був тихий, мрійливий.
– Пам’ятаю, звичайно пам’ятаю, – Ніна щасливо засміялася, – а наш похід з класом у ліс з ночівлею? Як ми консерви не могли відкрити, а їсти так хотілося!
– Ну, так, – підхопив її сміх Сергій, – а Василь відкрив, потім ще пісні під гітару біля багаття співали, пам’ятаєш? Я потім вирішив навчитися грати на гітарі.
– І як, навчився?, – голос Ніни дзвенів молодістю від спогадів, що нахлинули на неї. Сергій немов відродив їхнє спільне минуле, згадуючи все нові й нові подробиці.
– А як ти зараз?, — запитав Сергій і одразу ж сам відповів: — Втім, навіщо я питаю, з голосу ж чутно, що ти щаслива. Діти, онуки? Так? І досі пишеш вірші? Пам’ятаю, пам’ятаю! «Розчинитися в ночі, і воскреснути до ранку!»
Життєстверджуюче! Ти завжди була, як сонечко! Поруч з тобою можна зігріти душу, не замерзнеш. Добре твоїм близьким, така мама і бабуся — просто скарб.
— Та годі, Сергію, перехвалив! Мій час минув, я…
Він перебив:
– Перестань, від тебе така енергія, у мене трубка розжарилася! Жартую. Не вірю, що ти втратила смак до життя, не схоже. А значить, твій час ще не минув. Тож, Ніно, живи й радій.
Сонце світить для тебе. І вітерець хмари по небу жене для тебе. І птахи співають для тебе!
– Сергію, ти все такий самий романтик, а ти як? А то я все про себе, та про себе… – але в телефоні раптом щось зашурхотіло, клацнуло, і він відключився.
Ніна Антонівна посиділа з телефоном у руці, хотіла передзвонити, але вирішила, що все-таки незручно, пізно. Потім, іншим разом.
Як же добре вони з Сергієм поговорили, скільки всього згадали…
Від різкого дзвінка Ніна Антонівна навіть здригнулася. Онучка.
– Так, Даринко, привіт, не сплю. Що мама сказала? Ні, у мене гарний настрій. Ми з мамою на концерт підемо. Зайдеш завтра? Чудово, чекаю на тебе, бувай.
У чудовому настрої Ніна Антонівна лягла спати. У голові було стільки планів! Засинаючи, вона складала рядки нових віршів…
Вранці Ніна Антонівна вирішила навідатися до подруги Ірини. Кілька зупинок на трамваї, зрештою, вона ж ще не стара ше.
Ірина дуже зраділа:
– Ну, нарешті, давно обіцяла. Ого, ти купила торт? Мій улюблений! Ну розповідай, — Ірина закашлялася, приклавши руку до грудей. Але одразу ж махнула рукою:
— Все добре, новий інгалятор, мені краще. Ходімо пити чай. Нінка, ти ніби помолодшала. Скажи, у чому справа?
– Не знаю, п’ята молодість, ти уявляєш, – Ніна почала розрізати торт, – вчора випадково зателефонувала Сергію. Ну ти пам’ятаєш, твоє кохання в десятому класі? Він як почав згадувати, я вже й багато чого забула. Ти чого мовчиш, Іра, що, знову приступ?
Ірина сиділа бліда і мовчки дивилася на подругу. А потім прошепотіла:
– Ніно, ти що, не знала, що Сергія вже рік як немає? Та й жив він в іншому районі, він з тієї квартири давно вже виїхав.
– Та ти що? Як же це? А з ким я тоді розмовляла? Адже він згадав усі подробиці нашої юності. До розмови у мене був поганий настрій. А поговорила з ним і зрозуміла, що наше життя триває, що не все ще, є ще й сили, і смак життя… Як же так? — Ніна не могла повірити, що Сергія немає:
— Але ж це був його голос, я ж чула. Він так гарно сказав: «Сонце світить для тебе. І вітерець гонить хмари по небу для тебе. І птахи співають для тебе!»
Ірина похитала головою, явно сумніваючись у тому, що розповіла подруга. І раптом заявила:
— Ніно, не знаю вже, як так вийшло, але схоже, це справді був він. Його слова, його стиль. Сергій кохав тебе. Думаю, він хотів підтримати тебе… звідти. І, схоже, йому це вдалося. Я давно не бачила тебе такою веселою й енергійною.
Ніна Антонівна мовчала. Вона дивилася на шматок торта на тарілці, але не бачила його. Слова Ірини зависли у повітрі, ніби хтось тихо прочинив двері між минулим і теперішнім.
— Та ну, Іро… — нарешті тихо сказала вона, — не вигадуй. Так не буває…
Але всередині щось тремтіло. Не страх — ні. Швидше… тепло. Дивне, незрозуміле, але дуже живе.
Ірина зітхнула, зробила ковток чаю і вже спокійніше додала:
— Може, й не буває. А може, ми просто не все розуміємо. Головне — що тобі стало легше. Хіба ні?
Ніна підняла очі. В її погляді вже не було тієї вчорашньої туги.
— Легше… — повторила вона. — Знаєш, Іро, я сьогодні прокинулася і вперше за довгий час не подумала, що день буде таким самим, як учора. У мене… ніби з’явилося бажання жити. Розумієш?
Ірина усміхнулася:
— От і добре. Значить, не дарма він тобі подзвонив… чи ти йому.
Вони ще довго сиділи, згадували школу, однокласників, сміялися і навіть трохи сперечалися — хто кому тоді більше подобався. І раптом Ніна впіймала себе на думці, що їй не вистачало саме цього — живих розмов, сміху, спогадів, які гріють.
Увечері вона стояла перед дзеркалом у своїй бордовій сукні.
— А й справді… нічого я ще, — тихо сказала собі і навіть трохи підморгнула своєму відображенню.
На концерт вони зі Світланою прийшли трохи раніше. У залі вже звучала тиха музика, люди розмовляли, сміялися, шукали свої місця.
— Мамо, ти сьогодні просто сяєш, — прошепотіла донька, беручи її за руку.
— Це я просто виспалася, — усміхнулася Ніна, але в глибині душі знала: справа не тільки в цьому.
Коли зазвучав перший романс, Ніна заплющила очі .
Музика огортала її, як теплий весняний вітер. І раптом їй здалося, що поруч… хтось є. Не буквально — ні. Але дуже близько.
Наче тихий голос у пам’яті:
“Сонце світить для тебе…”
Вона ледь помітно усміхнулася.
Після концерту Світлана поспішала додому, а Ніна вирішила трохи пройтися.
Весняне повітря було свіже, наповнене запахом вологи й молодого листя. Вогні міста вже не здавалися холодними — вони ніби підморгували їй.
Ніна повільно йшла алеєю, і раптом… зупинилася.
Біля лавки стояв хлопець років двадцяти і допомагав старенькій жінці сісти.
— Обережно, бабусю, тримайтеся за руку, — сказав він лагідно.
І ця проста сцена раптом так сильно відгукнулася в серці Ніни, що вона навіть здивувалася.
“Життя триває…”
Вона глибоко вдихнула.
— І справді… триває, — прошепотіла вже вголос.
Наступні дні змінилися.
Ніна Антонівна почала частіше виходити з дому. Записалася у бібліотеку на літературні вечори. Навіть почала знову писати вірші — спочатку несміливо, а потім усе впевненіше.
Одного разу Даринка, гортаючи її зошит, здивовано вигукнула:
— Бабусю, це ти написала?
Ніна трохи зніяковіла, але усміхнулася:
— Я колись цим жила… просто трохи забула.
— Не забувай більше, добре? — серйозно сказала онука.
— Не буду, — тихо відповіла Ніна.
Минув тиждень.
Увечері, вже перед сном, вона взяла в руки телефон. Довго дивилася на нього, ніби вагаючись. А потім… набрала той самий номер.
Довгі гудки.
Один… другий… третій…
Ніхто не відповідав.
Ніна повільно поклала слухавку.
І раптом — усміхнулася.
— Дякую тобі… — тихо сказала вона в темряву. — Хто б ти не був.
Вона вимкнула світло і лягла.
За вікном тихо шумів вітер, десь далеко співала нічна пташка. І в цій тиші, вже засинаючи, Ніна Антонівна подумала:
“Мій час не минув.”
