Одного дня я зрозумів, що в домі абсолютно порожньо. Навіть заварки для чаю немає. Ні цукру, ні борошна, ні масла. Я не знав, що мені робити…

Зараз я власник невеликого хлібозаводу. Не мільярдер, звісно, але на пристойне життя вистачає. У рідному місті уславився благодійником і філантропом. Допомагаю пенсіонером, притулкам для тварин, сиротам та безхатькам.

Кожного, хто приходив по допомогу, намагався підтримати. Друзі та знайомі захоплювалися моєю витримкою. І працювати встигав, і доньку виховував самотужки. Дружина була, але з’ясувалося, що цікавили її тільки гроші.

Я не намагався делегувати комусь свої справи, продовжував стійко триматися і працювати за будь-яких обставин. Треба ще дитя на ноги ставити. Я боявся, що донька характером пішла в матір.

Ця пані вважала, що всі їй мають прислуговувати і кружляти, як біля принцеси в покоях. Я розумів, що дійсно багато балував доньку. Лаяти дитину не хотілося, адже їй лише 13.

Була явно помітна відсутність належного материнського тепла і виховання. Апогеєм стала картина, мимовільним свідком якої став я. Дочка голосно кричала на домробітницю, а літня жінка винувато схилила голову і слухала претензії.

Я позвав доньку. Мій голос, напевно, пролунав страхітливо. Дівчинка злякано глянула на мене а хатня робітниця поквапилася швидше піти з кухні. Я махнув рукою в бік дорогого телефону доньки і попрямував до виходу з дому.

Вона поквапилася слідом, хоч і була одягнена в домашнє. Мене донька побоювалася, хоча особливих приводів для цього я ніколи не давав. Дочка знала, що я завжди зайнятий і працюю з великими грошима.

Їй не вистачало моєї уваги але на цю тему ми раніше не говорили. Та й узагалі рідко коли говорили. Доньці так хотілося бути схожою на мене. Стати такою ж розумною, сильною, впливовою.

Однак вона навіть не наважувалася завести зі мною цю розмову. Я привіз доньку на хлібозавод, дав змінний одяг і сказав, що сьогодні вона в прямому сенсі працюватиме. Виконувати  доручення, які дадуть їй інші співробітники.

Вона взялася до такого завдання з небажанням, а співробітники хлібозаводу не залишали її без уваги. Просили щось подати, принести, поставити на місце, сходити до того-то, покликати того-то.

Вона дуже втомилася і хотіла їсти, а хліб на заводі просто дивовижно пахне. От дочка й вирішила, що ніхто не помітить, якщо вона візьме одну булочку…Я ж це помітив і насварив її.

Дочка розплакалася і заявила, що зранку ще нічого не їла, адже тато по-варварськи змусив її весь день на заводі відпрацювати. Я відвів доньку в кабінет і дозволив піти вмитися, щоб вона заспокоїлася після плачу.

Далі вона побачила, що на столі стоїть тарілка супу, порція макаронів із котлетою, чай і шматочок хліба. Усе дуже приємно пахло і донька запитала, чи можна їй це з’їсти. Я сказав, що це і принесли спеціально для неї з їдальні.

І тоді я повідав доньці історію, що я занадто рано втратив матір, а батькові було байдуже, що відбувається з його дитиною. Він бачив розраду тільки на дні склянки. Я сяк-так харчувався тим, що приносив додому батько.

Одного дня я зрозумів, що в домі абсолютно порожньо. Навіть заварки для чаю немає. Ні цукру, ні борошна, ні масла. Я не знав, що мені робити. Хотів плакати, але розумів, що це мене не врятує.

Поруч із нами теж був старенький хлібозавод. Прийшов туди, хотів попросити якихось залишків. Але мене помітив старенький охоронець – найдобрішої душі людина. Провів мене всередину і дав із собою три хлібини.

Який же він був апетитний, ще теплий, із золотою скоринкою. Я ховав цей хліб, щоб батько не відчув і не відібрав. Мені було важко. Згадуючи це, я заплакав і став швидко витирати руками сльози.

Дочка перепросила за свою поведінку та ставлення до тих, хто працює в нашому будинку. Я обійняв доньку і відчув, що на душі стало набагато легше. Я усвідомив, що помилявся щодо характеру доньки, бо вона схожа на мене.

You cannot copy content of this page