Материнство для мене було благом. Я пишалася своїми дітьми і робила все можливе для їхнього благополуччя. Хоча це було й непросто. Адже з чоловіком я давно розлучилася, а допомоги ні від кого чекати не доводилося.
Тим часом фінансове становище сім’ї з кожним місяцем ставало все гіршим і гіршим. І я почала подумувати про те, щоб на деякий час віддати дітей до дитбудинку. Донечка знала, що нам доводиться непереливки.
Я постійно працювала, але щоразу, повертаючись з ринку, про себе повторювала, що грошей майже ні на що не вистачає. У такі моменти дочка розуміла, що, попри бажання допомогти, нічого не може зробити.
Адже вона занадто маленька, щоб працювати. Їй лише 10 років. Мій син не раз помічав, що я ось-ось заплачу. Тоді він підбігав до мене і притискався з усіх сил. Він хотів видавити з мене смуток своєю любов’ю.
І на якийсь час у нього це виходило. Я починала посміхатися і цілувати його. Син радів своєму успіху, але причина смутку не зникала. І це він теж розумів. Найрадісніший малюк у родині мій молодший син.
Він просто не розумів, як мені важко. Хоча іноді він відчував, що вдома всі сумні, і це його засмучувало. Мені здавалося, що мене затягує в чорну діру. Грошей не вистачало. Ціни невблаганно росли, а зарплати ніхто не підвищував.
Дивлячись у майбутнє, я з жахом усвідомлювала, що забезпечити дітей мені не під силу. Родичів або друзів, які могли б допомогти, в мене не було. А на колишнього чоловіка сподіватися не доводилося.
Він і сам уже давно перебував на фінансовому дні. Щоразу, повертаючись додому, я відчувала величезне почуття провини. Адже через мою нерозторопність, відсутність хватки й удачі дітям доводиться весь час ходити в одному й тому самому.
А м’ясо і солодке опинялися на столі тільки раз на тиждень. До всього іншого, жили ми в орендованій квартирі, за яку теж доводилося віддавати чималу частину заробітку.
Я вже була у відчаї, тому подумувала про те, щоб на деякий час віддати дітей у дитбудинок. Там їх хоча б нормально годуватимуть, а в мене з’явиться час для пошуку нормальної роботи. Але як на це відреагують діти?
Коли діти почули про таку пропозицію, їм стало не по собі. Спочатку стало страшно, але потім вони зрозуміли, що це не назавжди. Насправді діти були готові на все, аби мені було краще, адже вони щодня бачили, як я вибиваюся з сил.
А все тому, що грошей немає. Тож поки вони житимуть в іншому місці, я знайду достатньо грошей, і ми знову житимемо разом. Одного разу, коли я йшла вулицею, просто переді мною оступилася і впала на асфальт незнайома жінка.
Я кинулася до неї і допомогла піднятися. На щастя, все обмежилося порваною спідницею. Жінка нарікала на невдалий день, бо все валилося з рук та ще й хатня робітниця звільнилася.
Я спробувала втішити жінку і навіть запропонувала обмінятися з нею одягом. Але та ввічливо відмовила і подякувала. Ми розговорилися. Виявилося, що нова знайома теж мати-одиначка. В неї син, за яким вона не має часу доглядати. Зазвичай цим займаються наймані робітники.
Але цього тижня няня пішла в декрет, а домробітниця вирішила змінити місце проживання. А пошуки нових людей можуть зайняти місяць і більше. Я зрозуміла, що це моя можливість.
Я обережно розповіла свою історію і запропонувала свої послуги, підводячи нову знайому до думки, що завдяки їй дітям не доведеться їхати до сиротинця. На мій подив, план спрацював.
Жінка поставила кілька запитань щодо роботи, озвучила свої умови і запропонувала прийти до неї наступного дня. Тепер нове місце роботи розташовувалося у великому заміському будинку.
По доброті душевній нова роботодавиця дозволила мені з дітьми жити в окремій кімнаті. Це було тимчасово, поки я не стану на ноги. А поки що виконуватиму обов’язки хатньої робітниці та няні. Так, це непросто.
Але мої діти завжди готові допомогти з прибиранням або розважити сина роботодавиці. Тепер мені здавалося, що все не так погано. І чорна діра поступово розсіювалася у світлі надії.
