Коли Владі було шість років, її батьки розлучилися. Тоді вона ще не розуміла, що означає слово «розлучення», просто одного дня її тато зібрав речі й пішов. Пішов не на роботу, а назавжди.
Здавалося б, цілком сучасна й банальна історія, якби не одне «але»…
Дівчинка вважала, що це вона винна в тому, що батько пішов, бо… її, Владу, треба годувати, одягати і, що найстрашніше, готувати до школи, на що потрібна купа грошей. Маму скоротили на роботі, а «бідний» тато занадто втомився працювати на них, дармоїдів…
— Мамо, а якщо я буду менше їсти, тато повернеться, правда? Адже я можу їсти тільки в садочку, і у вас буде більше грошей, — дивилася дівчинка своїми блакитними очима з надією на обличчя матері.
— Боже мій, донечко, що ти таке говориш? — мати притискала дитину до себе й плакала.
А Влада намагалася їсти якомога менше, але тато чомусь все одно не повертався.
***
Сьогодні перше вересня, Влада вперше йде до першого класу. Чорна спідничка з таким самим піджачком, біла блузочка, а на голові — два величезні білі банти. Вона така гарна, стоїть перед дзеркалом і думає:
«От якби зараз тато мене побачив, то одразу ж повернувся б додому. Адже хто ж відмовиться від такої гарної донечки?»
Мама веде Владу до школи. Однією рукою дівчинка міцно стискає руку матері, в іншій несе квіти. Їй і радісно, і страшно водночас. Але всі ці почуття затьмарює одна велика надія: тато неодмінно прийде сьогодні на її першу в житті лінійку! Прийде, щоб побачити свою таку гарну донечку!
— Владо, щось не так? Не бійся, я стоятиму неподалік, навпроти, разом з іншими батьками, ти мене побачиш, — підбадьорювала мама, помітивши, що дівчинка весь час озирається навколо.
Але вона не боялася, вона шукала батька поглядом.
«Звісно ж, він тут, просто я його не бачу в цій юрбі. А раптом і він мене не побачить?» — з тривогою думала дівчинка.
Протягом усієї лінійки Влада шукала очима тата серед натовпу батьків. Але так і не знайшла. Коли вчителька повела їх до класу, дівчинка щосили стримувала сльози, щоб не розплакатися від образи. Ну, як же так? Вона така гарна, а тато її не побачив.
«А може, бачив? Може, я просто не змогла його знайти? Ну, звичайно! Звичайно, він мене бачив, адже я стояла в першому ряду!» — і з цією заспокійливою думкою дівчинка вже весело подивилася на вчительку та своїх однокласників.
— А де тато? Він чекає на нас вдома, так? — були першими словами Влади, коли мама вела її зі школи додому.
— Звідки ти це взяла? — здивовано запитала мама.
— Ну, як же, адже я сьогодні пішла до школи… Тато не міг не прийти… Він же приходив на лінійку, правда? Ну, скажи, адже це правда? Мамо…
Жінка важко зітхнула:
— Не знаю, Владо… я його не бачила.
А вона поспішала, дуже поспішала додому, не бажаючи вірити матері, а потім довго й гірко плакала, бо в квартирі тата не було, і придумати вже нічого іншого не можна було.
Мама заспокоювала Владу, казала, що, напевно, тата не відпустили з роботи, що він прийде іншим разом. І Влада почала чекати на цей інший раз.
Вона чекала щодня і зовсім не знала, що її мати, бачачи страждання дитини, зустрілася зі своїм колишнім чоловіком, який, до речі, не платив аліментів на дочку, мотивуючи це тим, що не став ділити квартиру.
— Олександре, мені нічого не потрібно від тебе, але Влада… Вона чекає на тебе щодня, я втомилася їй брехати. Прийди, невже це так важко?
— Прийди… — невдоволено хмикнув колишній чоловік, — адже треба ж їй щось купити в подарунок, а в мене й так грошей не вистачає. Та й взагалі, навіщо дитині брехати.
— Та подавися ти своїми грошима…
Минав час. Влада дорослішала. Вона була дуже тихою, слухняною дівчинкою, у всьому намагалася допомагати матері. Тепер вона вже знала, що батько їх покинув.
— Він дуже жадібний, — казала мама, — йому було шкода витрачати на нас свої гроші.
Влада лише важко зітхала. У її серці ще не було образи на батька. Вона дуже старалася й вчилася на «відмінно» не тому, що була такою цілеспрямованою чи сумлінною, а тому, що дуже хотіла сподобатися татові, який продовжував жити в її дитячій душі.
— Мені так хотілося, щоб він хоч раз прийшов, почув, як мене хвалять вчителі в школі, побачив мої успіхи! Мені так хотілося, щоб він мною пишався… — згадувала вона потім.
А зараз вона казала:
— Мамо, у мене скоро день народження, давай запросимо тата. Скажи йому, що мені не потрібні від нього ніякі подарунки! Нехай просто прийде… привітати мене… — і швидко втікала до своєї кімнати, щоб мати не побачила сліз, що зрадницьки наверталися на очі.
А потім увесь вечір у свій день народження сиділа, наче на голках, чекаючи на дзвінок у двері, який так і не пролунав.
***
Влада закінчила школу із золотою медаллю. Наближався випускний вечір, на якому урочисто вручатимуть атестати. Гарна сукня була пошита. Навіть бабуся з дідусем приїхали з села на тиждень у гості, щоб піти й подивитися на свою красуню й розумницю-онуку.
Влада вже дві години сиділа на лавці біля будинку, де живе її батько. Вона багато думала і, зрештою, наважилася сама запросити батька на свій випускний.
Нехай він побачить, якою вона стала! Тоді він зрозуміє, як же він помилявся, покинувши їх з матір’ю, а потім неодмінно скаже:
— Пробач мене, донечко, я був дурнем. А ти молодець, я дуже тобою пишаюся!
І хоча минуло стільки років, Влада впізнала батька одразу, щойно він з’явився з-за рогу будинку. Якась гаряча хвиля охопила все її тіло, від хвилювання в роті пересохло, і язик прилип до піднебіння.
Ось він проходить повз, побіжно кинувши погляд на незнайому дівчину, прикладає ключ до вхідних дверей, лунає характерне пищання, ще кілька секунд — і він зникне у під’їзді…
— Тату, — відчайдушно вигукнула Влада.
Він завмер, обернувся й втупився поглядом у дівчину.
— Тату, це я, Влада, — підбігла вона до нього.
— Влада? Як ти виросла, — слова прозвучали якось байдуже.
— Так, я щойно закінчила школу із золотою медаллю, поїду до столиці вступати на…
— У мене немає грошей, тож на мене не розраховуй, — швидко перебив батько.
Влада розгубилася.
— Я… я… загалом, я не за грошима прийшла…
— То навіщо ж ти тоді прийшла?
— Я хотіла запросити тебе на свій випускний вечір у школі…
— У школі, а що я там не бачив…
Далі Влада не стала слухати й втекла. Саме тоді вона зрозуміла, наскільки по-дитячому наївними були всі її думки й почуття щодо батька, саме в цю мить назавжди закінчилося її дитинство.
Влада закінчила університет, їй пропонували залишитися в аспірантурі, але мама тяжко хворіла, і дівчина повернулася до рідного міста.
Влаштувалася на роботу за фахом, тут же познайомилася з хорошим хлопцем. Через рік вони одружилися, народилася донька, а ще через два роки — ще одна. Про батька Влада більше ніколи не згадувала.
Сьогодні їй виповнилося тридцять років. Як вдало, що цей день припав на суботу! Влада весело метушилася на кухні, доробляла останні страви.
Мама в дитячій кімнаті гралася з дітьми, чоловік поїхав на вокзал зустрічати своїх батьків, які спеціально приїхали здалеку, щоб привітати улюблену невістку. У двері подзвонили.
— Ой, як швидко, а у мене ще стіл не накритий, — вигукнула Влада й побігла відчиняти.
Щаслива посмішка повільно зникла з її обличчя: на порозі стояв неабияк постарілий батько.
— А я ось прийшов привітати тебе з днем народження. Чув, ти вийшла заміж, а на весілля мене не запросила, пошкодувала заплатити за місце в ресторані… це недобре.
Я ж твій батько, зауваж, уже зовсім немолодий, мені й допомога потрібна… а ти зовсім про мене забула. Треба підтримувати родинні зв’язки, Владо, не годиться цуратися батьків… Я ось пам’ятаю, що у тебе ювілей, прийшов…
— А чи не запізно ти прийшов, тату? І не треба мені докоряти. Колись я чекала на тебе щодня, мені так хотілося, щоб у мене був батько… Але тебе не було… ти навіть на мій випускний не прийшов…
А тепер ти мені не потрібен. Я не запрошувала тебе на свій день народження, тож вибач.
— І що, батька на поріг не впустиш?
— Не впущу, — Влада рішуче зачинила двері.
Він довго стояв біля зачинених дверей. Кілька разів його рука поривалася натиснути на кнопку дзвінка, але безсило опускалася.
Невідомо, скільки б він ще так стояв, але двері ліфта розчинилися, і звідти з галасом вивалилися з сумками, коробками та квітами двоє літніх людей і молодий чоловік.
— Ви до нас? — запитав чоловік.
— Ні, я переплутав поверхи, — поспішно відступив батько Влади.
Він повільно спускався сходами, і чув привітання:
— Донечко, вітаємо! — лунало, немов удари батогом, пробуджуючи закам’яніле серце…
