Син забирав старого на деякий час до себе, ближче до лікарні. Останній рік Олексій Сергійович часто хворів: у нього підвищувався тиск, крутилася голова.
Лікарі проводили обстеження й радили дідусеві Олексію менше працювати, залишити город. Але старий ніяк не погоджувався з ними, повторюючи одне й те саме:
— Що ж мені, на лавочку сісти? Мені тоді й підвестися взагалі не вдасться. По.ру від нерухомості. Ні, з власного досвіду знаю — мені треба рухатися.
— Оце ти й суєта, тату, — дорікав йому син. — Якщо розумні люди кажуть менше працювати, значить, так і треба. Адже тобі скоро вісімдесят.
– Послухай сина, — вмовляла діда Олексія сусідка баба Зіна. — Полікуйся, рік-другий поживи в місті, з усіма зручностями, а там і повернешся. Твій дім нікуди не дінеться.
Олексій Сергійович, згнітивши серце, погодився. Лікування дало позитивний результат. Невістка дістала путівку до санаторію, де Олексію Сергійовичу потрібно було відпочивати майже місяць.
Після санаторію старий повернувся оновленим, зміцнілим, але сумним.
— Ой, як я за домом скучив, синку. Більше не можу. Відвезіть мене назад у село. Обіцяю більше не хворіти.
Син неохоче погодився. Але в селі батько перестав приймати призначені ліки, покладаючись на свої трави. До того ж взявся косити зарослу ділянку. І тиск знову піднявся. Зателефонувала баба Зіна й покликала сина до села.
Олексія Сергійовича відвезли до лікарні. Він, трохи полікувавшись, знову попросився додому, але син категорично заборонив батькові повертатися.
— Добре, що сусідка побачила, як ти впав біля ґанку. Хто б тебе підняв? Ні, і більше не просися до села. Мені так спокійніше, коли ти у нас. Місця вистачає. Живи.
Виявляється, син знайшов і покупця на будинок. Він вмовив батька продати будинок, коли старий ще лежав у лікарні.
— Що ж поробиш, значить, мій час настав… — сумно прошепотів Олексій Сергійович, — що ж поробиш… Так…
Він підписав усі необхідні документи, і будинок продали жінці з їхнього міста. Пенсіонерка Лідія Петрівна давно мріяла про будинок у селі з садом. Вона купила будинок і лагідно сказала сумному Олексію Сергійовичу:
— Дякую вам за такий доглянутий будиночок. І я його берегтиму. А ви, якщо сильно занудьгуєте, — приїжджайте. Я буду рада.
Запрошення в гості до себе додому трохи заспокоїло старого. Він жив у сина, лікувався, час від часу відвідував лікарів, ще раз поїхав у санаторій. Через рік його здоров’я покращилося.
— Бачиш, — казав йому син, — ось що значить бути під наглядом. У мене ти не будеш балуватися, тепер ти повинен мене слухати, тату…
Олексій Сергійович кивав, посміхався, але звикнути до міського життя так і не зміг. Ночами на нього навалювалася туга. Вдень він ще спілкувався з сусідками у дворі, вдома сидів біля телевізора, у вихідні приїжджала онука з правнучкою, і вся родина сідала пити чай. Було весело.
А потім усі роз’їжджалися, дід Олексій лягав спати, але спати не міг. Йому снився його будинок, двір, пес Вулкан і кішка Муська, яких так і передали новій господині будинку, бо дітям Сергійовича не було куди подіти вихованців.
Олексій Сергійович перевертався з боку на бік, ледь чутно зітхав і мріяв, що як тільки почуватиметься впевненіше, одразу поїде в гості до себе в село. Так він часто думав, майже щоночі. Ці думки не давали йому спокою, хвилювали й кликали…
Нарешті він сказав синові, що хоче відвідати сусідів у селі.
— Мабуть, і додому підеш? — запитав його син. — Не раджу, не розворушуй минуле. Буде тільки гірше…
— Живіть спокійно, Олексію Сергійовичу, невже вам у нас погано? — підтакувала невістка.
– Ось саме, у вас… А де моє місце? Ех… Сумую я, як же сумую…
Одного суботнього ранку дід залишив на тумбочці записку для сина Сашка й під виглядом прогулянки вирушив на автовокзал. Купивши квиток до свого села, він сів у автобус, і вже за сорок хвилин стояв на роздоріжжі.
Пішки він пройшов близько кілометра до свого будинку. Усе було, як і раніше. Наче й нікуди він не виїжджав. Підійшовши до свого дому, він сів на свою лавочку й погладив широку дошку долонею.
Тут він відпочивав після важкого робочого дня. Кожна тріщинка в дошці була знайома і на вигляд, і на дотик.
Серце билося від радості. Він поглядом обводив рідні віконця, сходинки ґанку, паркан. Так дід сидів непомітно близько двадцяти хвилин.
Раптом поруч з’явилася Муська.
— Мусенка моя, ти жива? Оце й радість, — промовив старий.
Тут же заскиглив і старий пес Вулкан, почувши голос господаря. Олексій Сергійович не наважувався без дозволу зайти у свій двір. Він, наче хлопчисько, встав навшпиньки й почав заглядати через паркан, намагаючись дістати пса, щоб погладити.
Через хвилину на ґанок вийшла Лідія Петрівна. Вона вдивлялася в обличчя гостя й ахнула.
— Це ви? А я не розумію, чому Вулкан так скиглить… Заходьте, що ж ви, Олексій Сергійович.
Старий зайшов у двір, кивнув жінці й присів біля собаки. Пес ледь не звалив господаря з ніг від хвилювання й радості, облизуючи йому обличчя, а Олексій Сергійович гладив свого пса й промовляв, приховуючи сльози:
– Ну, годі, годі. Не забув, друже. Не забув. І я тебе пам’ятаю…
Потім він повернувся до жінки й почав вибачатися:
– Ви вже вибачте мене, що я без попередження… Не зміг стриматися, ночі не спав, зірвався, можна сказати, майже втік… Дуже за вами скучив. Я тут посиджу, подихаю… А потім поїду.
– Ні, я вас так не відпущу. Заходьте. Зараз будемо обідати, потім чай. Потім підемо в сад, подивитеся, які в мене гарні помідори ростуть.
Такого теплого прийому дід не очікував. Він посміхався, як дитина, а сльози самі то й діло котилися з очей.
— Дякую тобі, мила… — шепотів старий.
— За що? — дивувалася Лідія Петрівна.
— За привітність і доброту. За ласку. А ще за те, що тут нічого не змінила. Не спотворила новими ремонтами. Навіть шпалери ті самі.
— Та мені зараз не до ремонтів, Олексію Сергійовичу. Я на останні заощадження купила цей будинок. І у вас він не занедбаний, чистенький. Мене й так усе влаштовує.
Вони розмовляли, ходили по саду, дід заглянув у всі сараї та лазню, все торкався долонями, ніби хотів зігріти будинок, що охолов у очікуванні свого господаря, ніби сам просив пробачення за зраду, за те, що залишив свій рідний куточок.
Після огляду будинку вони сіли на сходинки ґанку.
— Зараз автобус поїде до міста. Я вже поїду. Не буду вам заважати… І за все дякую.
— Як бажаєте, Олексію Сергійовичу. Але я б запросила вас залишитися. Поживіть скільки захочете. Хоч тиждень, хоч місяць. Ви мені не завадите. Я ж все одно одна. Дочка живе в іншому районі, приїжджає не частіше ніж раз на місяць. Разом нам буде веселіше.
Дід розплакався.
— Ну, на місяць я не наважуся завдавати клопоту, а от хоч би на тиждень… Дякую. Я сам готуватиму і допомагатиму, чим зможу.
Він поїхав автобусом додому. А наступного дня його привіз син із речами та сумкою з продуктами.
— Ну, Лідія Петрівна, слів немає. Дякую за батька, — сказав Сашко, — він втік на батьківщину. Мабуть, йому зовсім ніяк без цього не обійтися. Суто психологічно. Хоч і ненадовго. Ми віддячимо.
Він обійняв батька й поїхав, наказавши дзвонити, якщо щось трапиться.
Тиждень минув непомітно. Олексій Сергійович ожив, він немов помолодшав. Лідія Петрівна не давала йому братися за жодні справи, а для компанії він завжди був поруч.
І у дворі, і на городі. Навів лад у своїй майстерні, нагострив сокиру та косу. Уставив у вікно лазні нове скло замість старого тріснутого.
— Ось що значить господар у домі. Та я вас не відпущу.
— Я б ще паркан у палісаді полагодив, — з посмішкою сказав дід. — А то він трохи похилився. Непорядок. А ще замовлю Сашку фарби. Як привезе з міста — я пофарбую той палісад…
Коли Сашко приїхав за батьком, Лідія Петрівна покликала його до будинку, поки дід був у сараї. Вона вмовила Сашка поки що не забирати батька до міста.
— Нехай поживе зі мною тут. Ми добре ладнаємо. Мені боляче дивитися, як він чіпляється за справи, щоб бути корисним, розумієте?
І справи-то не термінові, але нехай копається, якщо йому під силу. За важкі й тяжкі я йому не дозволю братися. А так — нехай поживе.
Син опустив голову. Він обійняв Лідію Петрівну й поклав їй у кишеню халата купюри.
— Та що ви, Сашко, не треба, — спробувала відмовитися вона.
— Треба. Це вам з татом на цукерки та смаколики. У магазин щодня треба ходити. А я вам ще й багато продуктів привіз. Їжте. І нагадуйте йому вчасно пити ліки. Будь ласка.
Дід Олексій йшов від сараю. Він побачив сина, і по його обличчю промайнула тінь. Треба було б радіти, що син приїхав, а він, наче неслухняний хлопчисько, злякався, що його зараз заберуть.
— Привіт, тату. Ось Лідія Петрівна тебе не відпускає. Як ти? Залишишся чи поїдеш зі мною на відпочинок?
— Ні, ні… Я не втомився. Чесне слово. Ось і таблетки тепер вчасно п’ю. До сусідів щовечора ходжу на посиденьки. У мене тут компанія. Поки не поїду… Гаразд? — він дивився на Лідію Петрівну.
— Сашко, він тут на своєму ліжку і спить. На своєму. Усе буде добре, — сказала Лідія Петрівна.
Минуло літо, і село потроху почало вдягатися в золоту осінь. Для Олексія Сергійовича ці місяці стали справжнім дарунком долі. Тиск, хоч і стрибав інколи на зміну погоди, загалом тримався в нормі — Лідія Петрівна строго, наче сувора медсестра, стежила, щоб дід о дев’ятій ранку і о сьомій вечора випивав свої «вітаміни», як вона жартома називала ліки.
Палісадник дід Олексій все ж таки полагодив і пофарбував у яскраво-зелений колір. Сашко привіз не лише фарбу, а й нові саджанці яблунь, які батько разом із новою господинею з трепетом висадили за хатою.
Вулкан тепер не відходив від старого ні на крок, а кішка Муська знову облюбувала коліна Олексія Сергійовича, коли той вечорами сидів на ґанку.
Проте з першими жовтневими заморозками в село приїхав Сашко. Цього разу — з твердим наміром.
— Тату, ну подивися на градусник, — наполягав син, п’ючи гарячий чай на кухні. — Скоро листопад, підуть дощі, замете. Тут же дрова, грубка… Лідії Петрівні й самій важко буде, а тут ще й ти. Поїхали в місто, перезимуєш у теплі, а навесні — я сам тебе сюди привезу, слово честі!
Олексій Сергійович сумно подивився у вікно, де вітер крутив перше жовте листя. Йому до болю не хотілося повертатися в чотири стіни багатоповерхівки, але він розумів — син має рацію, вік бере своє, і бути тягарем для чужої, хоч і доброї жінки, він не мав права.
— Твоя правда, сину, — тихо мовив старий. — Зберу речі.
Лідія Петрівна, яка поралася біля плити, раптом зупинилася, витерла руки об фартух і повернулася до Сашка:
— Сашко, а навіщо його забирати? Грубку ми з Олексієм Сергійовичем уже перевірили, димохід він почистив. Дров ви мені он скільки привезли — на три зими вистачить. А вдвох нам і тепліше, і веселіше.
Олексій Сергійович мені за три місяці стільки допоміг, що я без нього як без рук. Не забирайте його на зиму. В місті він знову згасне від туги.
Сашко розгубився. Він подивився на батька — у того в очах спалахнула така надія, якої син не бачив уже кілька років.
Зрештою, вирішили спробувати. Сашко привіз батькові теплий одяг, великий запас ліків і телефон, щоб зв’язок був завжди.
Щосуботи, попри снігопади, син пробивався машиною до села, привозячи свіжі продукти, фрукти та міські новини.
Зима видалася сніжною та затишною. Життя в будинку текло своїм, особливим ритмом:
Ранок: Олексій Сергійович неспішно чистив доріжки від снігу, підгодовував Вулкана та синиць, які зліталися до зробленої ним годівниці.
Лідія Петрівна пекла пироги, а дід Олексій лагодив старі стільці в коридорі або читав уголос газети.
Вони довго пили чай із липовим цвітом, згадуючи молодість. Виявилося, що у них багато спільних знайомих із міста, і їм ніколи не бракувало тем для розмов.
Сусідка баба Зіна, заходячи в гості, тільки сплескувала руками:
— Ну, Олексію, ну хитрий! Будинок продав, а сам у ньому королем живе, ще й при такій господині! Молодець!
Старий лише посміювався у вуса. Його серце було на місці. Його не вигнали, його дім не став чужим.
Коли прийшов квітень, і сніг почав бурхливо танути, відкриваючи вологу землю, Олексій Сергійович зустрів свою вісімдесяту весну.
На ювілей з’їхалася вся родина: син з невісткою, онучка з правнучкою. Вони накрили великий стіл прямо в саду під квітучими вишнями.
Сашко підійшов до батька, який стояв біля паркану.
— Ну що, тату, — усміхнувся син, обіймаючи батька за плечі. — Дивлюся я на тебе… Ти ж розквітнув. Правий ти був тоді. Рух і рідна земля — це твої найкращі ліки. Вибач, що хотів як краще, а ледь усе не зіпсував.
— Нічого, синку, — лагідно відповів Олексій Сергійович. — Ти ж про мене дбав. Але бачиш як воно вийшло… Дім мене не відпустив. А Лідія Петрівна… вона ніби мені сестрою стала під старість. Чи ангелом-охоронцем.
Лідія Петрівна підійшла до них, тримаючи в руках тарілку з пиріжками:
— Про що гомоните, чоловіки? Давайте до столу, а то все охолоне! А після обіду, Олексію Сергійовичу, треба буде парник під помідори лаштувати, ви ж обіцяли.
— Обов’язково, Лідочко, обов’язково, — бадьоро відгукнувся дід.
Він ішов по своїй землі, міцно тримаючись на ногах. Попереду було літо, робота на городі, гавкіт Вулкана та тихі вечори на рідному ґанку. Старість більше не лякала його, бо він був удома.
