-Артеме, не лізь туди, впадеш, – говорила миловидна жінка, схоплюючись з лавки, що стояла збоку від дитячого майданчика, і підбігаючи до розписного дитячого будиночка, на дах якого примудрився видертися п’ятирічний онук. Жвавий хлопчик скрізь встигав, змушуючи бабусю скакати, не даючи їй довго сидіти на лавці.
Добре хоч Ксенія спокійна дівчинка, сидить собі в пісочниці, задумливо ліпить паски, іноді чомусь усміхаючись. Тут Марина була спокійна, хоча все одно з дівчинки очей не зводила. Те, що Марина бабуся цих діток на майданчику знали, вона гуляла з ними щодня. Хоча спочатку, звичайно ж, сприймали її за маму. Добре жінка виглядала, надто добре для бабусі.
Худенька, рухлива, з блискучим волоссям, збоку вона здавалася майже дівчинкою. Мало хто з матусь, що гуляли з дітьми, скакав так біля своїх, як скакала ця бабуся. Артем у неї такий непосида, а Марина навіть голосу не підвищить. Усміхається завжди на позитиві. Жінка у дворі багатоповерхівки всім подобалася.
Дивувалися іноді, що з дітьми гуляє тільки вона, а маму Артема та Ксенії ніхто навіть не знав. Хоча точно було відомо, що мама дітей не працює. Марина зняла з даху будиночка Артема, направила його ігри у мирне русло, повернулася на лавочку. Дивилася на онуків, що грали, згадувала своє минуле і добродушний вираз її обличчя змінювався на сумний.
Це зараз вона зразкова бабуся. Гуляє з онуками. А в сімнадцять років, коли вона народила, невідомо від когось, якими тільки епітетами дівчину не обзивали! Для своїх батьків вона народжувала незрозуміло від кого, а сама Марина батька дитину кохала без пам’яті. Гарний однокурсник їй голову закрутив, а дізнавшись про “цікаве становище”, послав куди подалі.
Сказав, що до дитини жодного стосунку не матиме. Нехай вона навіть не згадує його як батька, все одно він відмовиться. Ось Марина не згадувала. Батьки крили її останніми словами, а дівчина мовчала і тільки плакала. Вона навмисне зізналася батькам, що при надії, коли позбуватися дитини вже було пізно. Хотіла Марина цієї дитини, все ще кохаючи однокурсника.
Ось де він зараз? Сидячи на лавці, Марина задумливо хитнула головою. Вона навіть і не уявляє. Зник батько її доньки давно. Можливо, поїхав із міста. Тепер уже не має значення. Вона Оленку народила і дочка з дитинства засвоїла, що тата в неї немає. Скільки довелося пережити, як донька була маленька! Батьки Марини брати участь у долі онуки категорично не хотіли. Можна сказати, що вигнали її із дому. Зняли квартиру, заплативши за рік.
-Живи як хочеш, – сказала Марині мама. – Якщо ти така дурна, викручуйся сама. Я не збиралася ставати молодою бабусею. Ти виросла і ми з батьком хочемо пожити для себе.
Як Марина виживала з немовлям на руках, згадати страшно. Дівчина сама на “тріску” перетворилася, бо намагалася на їжі заощаджувати. У ясла доньку віддала, як тільки з’явилася можливість працювати! Професії не було, тож мила під’їзди, підмітала двори. За все хапалася, навіть собак вигулювала. Це вже потім, коли Олена трохи підросла, з’явилася можливість здійснити давню мрію.
Марина все життя хотіла стати медсестрою. Колись батьки не дозволили вступити їй до медичної, вибрали професію на власний розсуд. Тепер Марині ніхто не був указ. Вона і вчилася, і працювала, засинаючи на ходу, іноді навіть на парах. Батьки не те, щоб зовсім від Марини відмовилися, з’являлися в її житті, іноді продукти давали, іноді гроші, але з онукою няньчитися не хотіли.
Марина закінчувала медичний, коли отримала просто царський подарунок – однокімнатну квартиру, що дісталася у спадок від бабусі. Батьки так вирішили. Їм квартира була не потрібна, та й позначили вони цим вчинком, що щось для доньки зробили. Марина ніколи і ні в чому їх не звинувачувала. Важко, мабуть, стати бабусею та дідусем, коли доньці всього сімнадцять.
Вони такі як є, і Бог їм суддя. Викрутилася ж. Ще як викрутилась! Коли Олена виросла, Марина була цілком впевненою у собі жінкою, яка працює медсестрою у стоматології. Більше не треба було недосипати ночами, мити під’їзди та думати, чим платити за квартиру. Квартира своя та дочка самостійна. На жаль, ця самостійна дочка майже повторила долю мами.
В сімнадцять заявила, що хоче заміж. Кохання в неї було, з першого класу разом. Марина спочатку чинила опір, але здалася, коли Олена бойкот оголосила. Заміж так заміж! Зараз розлучиш молодих, а потім дорікне тобі донька, що життя зламала. Нехай сама собі шишки набиває, на своїх помилках вчиться. Нині Марина про своє рішення не шкодувала.
Шлюбу Олени вже шість років, і стосунки у сім’ї цілком нормальні. Чоловік доньки працює, вона вдома сидить. Каже, щоб із дітьми займатися. Внуку Марини, Артему, вже п’ять, а Ксенії три. Он вони які, жваві та щасливі. Марина стежила з лави за онуками, знову посміхнувшись до своїх думок. Думки добрі в голову полізли про те, що зараз відбувається.
Днями їй виповнюється сорок років. Молода бабуся, що скажеш. Олена тільки сьогодні згадувала день народження мами, питала, що подарувати. Значить, пам’ятає дочка, можливо, сюрприз влаштує. Марина любила сюрпризи. Вона любила весь світ – доньку, онуків. Її життя, попри всі труднощі, вдало склалося, так вона вважала.
Коли Олена вийшла заміж і народила Артемку в однокімнатній квартирі чоловіка, то їм нормально жилося, але, коли Ксенія з’явилася на світ, то тісно стало. Марина часто була з донькою. Зітхала, доки не прийняла рішення і не запропонувала його доньці.
-Олено, можливо, ви цю квартиру продасте, я свою продам. У новому мікрорайоні на ці гроші можна трикімнатну взяти.
-Не зрозуміла, мам, якщо ти свою продаси, де ж ти житимеш? – дивилася на мати Олена.
-У Вас і буду, якщо твій чоловік не проти. Я компактна, мені з дітьми в одній кімнаті буде нормально. Другу спальню ви з чоловіком займете, і вільна зала буде. Як ти думаєш, твій чоловік не заперечуватиме?
-Заперечувати, мамо, заперечувати? – скрикнула Олена. – Звичайно, він не заперечуватиме. Ми вже забули, що таке усамітнення, в однокімнатній квартирі з двома дітьми. До того ж, ти весь час поряд будеш. Ти мені допоможеш, бо я зашиваюсь. Артем просто шалений росте.
Звісно, мама допоможе, як не допомогти? Навіщо ж бабусі потрібні, як не для того, щоб з онуками няньчитися? Марина працювала, на відміну своєї дочки. У квартиру увійти не встигала, як Олена штовхала до неї повністю одягнених онуків.
-Мам, ну ти чого так довго? Іди погуляй із ними, у мене вже голова розколюється.
Голова “розколювалася” у Олени досить часто, щоправда, недовго. Після того, як Марина забирала онуків на себе, Олена, пахнучи духами і моргаючи нафарбованими віями, їхала з чоловіком кудись розвіятися, або йшла зустрітися з подругами. Марина доньку не звинувачувала. Тяжко цілий день з дітьми справлятися. Відпочивати також треба.
Марина для цього з родиною доньки жити і погодилася. Щоб допомагати, щоб почуватися потрібним, приносити користь. А чим їй було займатися? Соромно сказати, крім батька Олени у Марини чоловіків більше не було. Взагалі ніколи! За всі ці роки жодного! Перший час, коли Олена була маленькою, ясна річ, не до стосунків було.
Марина була худа, смикана і вічно хотіла спати. На загравання молодих людей із медичного училища вона відповідала усмішкою. Погуляти увечері, сходити у кіно? Дуже смішно. Марина знала, що замість кінотеатру ввечері на неї чекають запльовані під’їзди та мітла двірника. Можливо, варто було подумати про особисте життя, коли Олена підросла, і в Марини з’явилася можливість видихнути.
Але саме тоді вона, начитавшись розповідей про злих вітчимів та про страшні історії, що трапляються з падчерицями, знову не хотіла дивитися на чоловіків. У неї росте дівчинка, тож не можна. Був би хлопчик, тоді інша річ. Отак і сталося, що до сорока років Марина нікого не мала. Розкажеш кому, не повірять, ще й сміятимуться. Марина нікому розповідати не збиралася.
Як не збиралася говорити і те, що сидить зараз на лавці і посміхається не лише у передчутті свого дня народження. Вона посміхалася, думаючи про чоловіка. Його звуть Євген. Йому сорок три. Знайомі вони довго – тиждень. Він прийшов у стоматологію вилікувати зуб і відразу кинувся в очі Марині, яка снувала туди-сюди.
Привабливий чоловік, добре одягнений, але дуже блідий. І очі бігають, як у дитини перед кабінетом зубного лікаря. Страх відчувався у всьому, у нервовому посмикуванні рук, у очах, що бігають. Як потім Марина дізналася у Євгена цей страх із дитинства, не логічний, незрозумілий, який чоловік за все життя не зміг подолати.
Налякав його колись лікар, величезними щипцями висмикнув у нього молочний зуб. Женя боявся, сидячи біля кабінету, і чомусь зачепився за Марину. Він зачепився і більше не міг погляду відвести. У кабінеті лікаря вона теж сиділа, доки чоловікові лікували зуби. Заповнювала картки, стерилізувала інструменти. Медсестра має багато обов’язків.
Євген, сидячи у кріслі з відкритим ротом, увесь час стежив за нею очима. Марина помітила це і, підбадьорюючи, посміхалась до нього. Навіть трохи засмутилася, коли пацієнт пішов мовчки, не сказавши ні слова. Спочатку засмутилася, а потім зніяковіла, виходячи в кінці робочого дня зі стоматології і побачивши того самого пацієнта.
Нині він виглядав зовсім інакше. У руках чоловіка був розкішний букет троянд, а очі його дивилися спокійно, виглядаючи когось, хто виходить із будівлі. Марина зрозуміла, кого він видивлявся, коли чоловік впевнено рушив до неї і вручив букет.
-Це вам. Пам’ятаєте мене? Я той пацієнт, який дивився на вас під час лікування. Ви моя рятівниця. Мені здається, якби не було вас, я б втік звідти, прямо з крісла. Так я боюся лікувати зуби.
Марина збентежилася і букет приймати не поспішала.
-А може, я одружена, – сказала вона. -Що я чоловікові скажу, повернувшись додому з квітами?
-Можете викинути букет за рогом, але, знаєте, я дуже засмутюся, дізнавшись, що ви одружена. Цілий день я про вас думав і хотів запросити кудись. Як щодо ресторану?
-Ну, гаразд, давайте, – простягла руки Марина, – я справді незаміжня, але в ресторан не піду. Я там жодного разу не була. Якщо лише у кафе.
-Ну, у кафе так у кафе. Кажіть, у яке. Моя машина за рогом. Можемо поїхати до будь-якого кафе міста.
Так добре і легко, як із ним, Марині не було ніколи, з жодним чоловіком. Втім, їй не було з чим порівнювати, вона просто раділа і насолоджувалася проведеним разом часом. Женя виявився вдівцем, його дорослий син навчався далеко. Працював чоловік директором у мережевому магазині побутової техніки.
Машина в нього непогана, квартира трикімнатна і одягався добре. Знаходячись поряд з ним, Марині вперше захотілося змінити свій гардероб. Вона ще не стара. Чому вона одягається у ці безформні речі, куплені у дешевому магазині? Може, їй теж варто придбати собі щось модне? День народження, що наближається – хороший привід зробити собі подарунок.
Марина доньці про Женю не розповідала. Казала, що затримується на роботі. Олені це вже не подобалося. Цікаво, як вона відреагує на появу чоловіка у житті мами? За два тижні, на своєму дні народження Марина це дізналася. Олена відреагувала вкрай негативно. Марина до свята довго готувалася і наважилася таки відвідати ресторан.
Забронювала стіл на чотирьох – на себе, доньку із зятем та Євгена. Тож вона вирішила познайомити свою сім’ю зі своїм чоловіком, а те, що він її чоловік, Марина була вже певна. Близько місяця вони зустрічалися щодня і не могли наговоритись. Олена була вкрай незадоволена, коли мати представила їй Євгена. Фиркала всю вечерю, а потім потягла мати в туалет і зашипіла на неї.
-Мам, ти що, з глузду з’їхала? Які мужики? Подивися на нього, він весь такий випещений, доглянутий. Навіщо ти йому?
-А що, я, на твою думку, зовсім погано виглядаю? – Марина подивилася на себе у дзеркало. – Може, мені треба почати доглядати себе? У салон краси сходити.
-Який салон, мамо? Прокинься, ти бабуся! Тобі треба про онуків думати, а не про мужиків. Я скажу тобі заздалегідь. Ці вихідні ми з чоловіком збираємося поїхати на дачу до друзів, з ночівлею. Май на увазі.
-Олено, у ці вихідні ніяк не вийде. Я вже з Женею домовилася.
-Ми теж домовилися, – шипіла Олена. – Ми маємо право відпочивати. Мамо, не біси мене, будь ласка. Що я скажу чоловікові, що моїй матері на старості років дещо там в голову вдарило? Сиди вдома і не ганьби нас.
-Дочко, у мене все-таки день народження, ти не забула? Не треба псувати мені настрій. Давай не зараз про це говоритимемо.
Марина знітилася, але знову розцвіла, повернувшись за столик. Євген зробив їй шикарний подарунок – гарний золотий браслет, прикрашений камінчиками, у коробочці гарного ювелірного магазину. Олена позеленіла, побачивши це. Постільний комплект, що вона подарувала мамі, вони залишили вдома, не в ресторан же його тягти. А тут браслет!
Олена почала активно штовхати матір ногою під столом, роблячи страшні очі та закликаючи не приймати такий подарунок. Марина від дочки відсунулась і надягла браслет на руку. Вдома вибухнув скандал. Олена кричала “з піною біля рота”:
-Ти навіщо його взяла? Такий подарунок зобов’язує. Ти поводишся як легковажна.
-Ну і нехай зобов’язує, – стояла Марина. – А я, може, вже хочу обов’язків.
У вихідні плани Марини побачитися з Євгеном мало не зірвалися. Олена поїхала із чоловіком до друзів, залишивши дітей на маму і не слухаючи жодних заперечень. Марина сумно зателефонувала Євгенові та сказала, що зустрітися у них не вийде. Тоді чоловік приїхав до нихх, посадив у машину Марину та її онуків та поїхав до парку розваг. Це було чудово.
Щоправда, не вдалося жінці побувати в гостях у Євгена у ці два дні. Нічого страшного, це сталося пізніше. Перший раз, коли Марина не повернулася додому ночувати, Олена вирувала, як мегера.
-Ти що витворюєш? Тобі що, двадцять років? – репетувала вона на матір. – Я вчора весь вечір удома просиділа через тебе. Ти бабуся, а не якась жінка, що гуляє. Ти маєш сидіти з онуками і давати мені можливість відпочити. Я домовлялася зустрітися з подругами, а ти тягаєшся невідомо де!
-Не говори зі мною в такому тоні, – відрізала Марина. – Я твоя мати і не давала тобі права так поводитися. Я все життя тобі присвятила, з сімнадцяти років справлялася з тобою сама без грошей та власного житла. Тобі зараз двадцять три, у тебе є хороша квартира, чоловік і ніяких обов’язків, окрім дітей. Дай мені нарешті пожити своїм життям. Я ще не стара, мені лише сорок.
-Сорок, мамо, сорок! Не “тільки” сорок, а “вже” сорок. До того ж, ти бабуся, маєш двох онуків. Я не хочу нічого чути, сьогодні ти залишишся з Артемом та Ксюшею. Неважливо мені, про що ти там домовилася зі своїм мужиком. Якщо ти не хочеш припинити всю цю дурню, я припиню його сама.
Що і як хотіла припинити донька Марина дізналася потім, від Євгена. Виявляється, Олена знайшла його, прийшла до нього на роботу і закотила скандал. Вона кричала, як ненормальна, щоб він відстав від її матері і забув дорогу до них. Євген розповідав усе це з сум’яттям на обличчі.
-Марино, я не розумію, ти що, не хочеш бути зі мною? Я думав, що нам було добре.
-Нам було добре і ще буде, – кивнула Марина. – Олена біситься, бо в неї поменшало вільного часу. Раніше, коли я приходила з роботи, онуків брала на себе, а у вихідні була з ними. Тепер же Олена психує, називає мене старою, каже, що моє життя має бути присвячене онукам. Напевно, я сама винна, тільки заради неї жила, розпестила її. Олена сприймає все як належне. Я дуже обурена її вчинком, вона не мала права приходити до тебе на роботу.
-Безглуздя, – відмахнувся Євген. – Зате тепер я знаю, що це не від тебе. Марино, ми з тобою не підлітки. Дорослі люди, які давно розуміють, чого хочемо від життя. Ось я певен, що хочу бути з тобою. Переїдь до мене. Я роблю тобі офіційну пропозицію. Виходь за мене заміж. Давай подамо заяву. А поки що ти можеш жити в мене, навіть не будучи дружиною. Нам нема перед ким звітувати.
-Я згодна, – засяяла жінка. – Зроблю це прямо зараз. Поїхали, я заберу свої речі. Я настільки зла на доньку, що боюся наговорити їй зайвого.
Зайвого наговорити все ж таки довелося. Коли Марина почала збирати свої речі, Олена просто шаленіла.
-Ти що твориш, мамо! Не божеволій! Ти не можеш ось так піти. У мене були плани, ми з чоловіком мали намір поїхати відпочити. Я навіть хотіла просити тебе взяти відгули. Я не можу, не можу щовечора сидіти з дітьми, я просто збожеволію!
-Дорослішай, Олено, дорослішай, – сказала Марина. – Це твої діти та твоя відповідальність. Я тобі допомагатиму, але не треба повністю перекладати їх на мене. І вашу поїздку доведеться скасувати. Скоро ми з Євгеном станемо молодятами і це ми поїдемо у весільну подорож.
