– Ігор, Ігорю, спиш? Спить він! Розвалився і спить. На тобі, на тобі, зараза, ось тобі, ах ти …ганьба яка! – мати б.ла нічого не розуміючого, сонного Ігоря мокрою ганчіркою.
– Мамо, ти чого, та мамо?
– А нічого, нічого. Ти подивися, який негідник, га? Ще й питає.
– Так, мамо… що сталося?
– Баба Люда, баба, – з кухні долинув голос дитини.
– Іду, іду, Оленко, іду, люба. Зараз ось, твого непутящого татка розбуджу. Вставай, негідник, йди дитиною займися, батько називається, тьху на тебе, – вдар.вши ще раз Ігоря, мати поспішно ретирувалася на кухню.
Баба, татусь, Оленка? У голові Ігоря проносилися ці дивні слова.
Стоп, який татусь, яка Оленка, він навіть не одружений… Або…
– Мам, мамоооо.
– Що тобі, вставай, йди дитиною займися, – лунає голос мами, – а що таке онучко, а що таке моя дівчинка, зараз, зараз ми тебе переодягнемо, зараз почекай, баба збігає до магазину, тобі суконьок накупить, хочеш нову сукню, ось так, ось так, моя золота.
Ігор, на тремтячих ногах встав і виглянув з кімнати, на кухні сиділа круглолиця дівчинка років трьох і наминала млинці, вмочуючи їх у сметану.
– Мамо, – пошепки покликав Ігор, – мамо, це хто?
– Де?
– Там, – він кивнув на кухню.
– Як, хто? Та твоя дочка!
– Мамо, яка дочка, виганяй цю самозванку на вулицю, це шахрайка, у мене немає ніякої дочки!
– Тю, ти що, дурень? Кого на вулицю гнати? Хто самозванка? Хто шахрайка? Це ж твоя дитина, ти, зовсім здурів?
А я тобі казала, я тобі казала, не доведуть до добра твої гульки з цим Генкою, ось-ось людську подобу втратите обоє, до.ився, рідну дитину не впізнає, батько називається!
Мати заплакала, витираючи фартухом очі.
– Нічого, нічого, онучко, нічого, моя золота дівчинко, бабуся в силі, бабуся виховає тебе, ну їх.
Одна привела і підкинула дитину, другий відмовляється від рідної кровинки, нічого- нічого, бабуся не кине, бабуся виховає, бабуся не кине.
Дівчинка згодна кивала головою і їла млинці, мружачись від задоволення, як березневий кіт.
– Ігор, Ігор, ти подивися, подивися, ви як дві краплі води, і млинці так само любить, Оленко, сонечко моє, – повернулася мати до дівчинки.
– Мамо! Вислухай мене, у мене немає ніякої дочки! Якби була, я б у першу чергу дізнався!
–Як немає? А це хто?
– А я звідки знаю, хто це? Сама звідкись притягла цю… пожирачку млинців…
– Та ну тебе, не його дочка, бачите.
– Не моя мама!
– Ну звичайно, подивися, та як дві краплі води!
– Та мамо! Подивися на мене! Я світлий і з блакитними очима, а вона ніби з орди втекла, обличчя, немов млинець, оченята – щілинки, вух через щоки не видно, ти що? Це точно не моя!
– Та як не твоя, як не твоя! Томка вчора на всю вулицю кричала, що її Марійка від тебе дитину чекає, що народить і дитину тобі принесуть. Все село чуло.
– І?
– Що і? Що і? Виходжу сьогодні, а вона сидить на лавочці, я кажу ти хто…
– Хто сидить, тітонька Тома?
– Та яка тітонька Тома, Оленка, сидить на лавочці, побачила мене, підбігла, в ноги втупилася, бабуся, кличе, бабуся, я кажу, їсти хочу.
– Мамо, – вкрадливо запитує Ігор, – тобто вчора тітка Тома кричала, що Марія від мене дитину чекає, а сьогодні вже онучка, Оленка, років так трьох, на лавочку прийшла, сама, так?
– Ну…
– Що, ну, мамо? Ти де дитину взяла? Тебе ж… ти що? Ти вкрала дитину, мамо!
– Ой, Ігор, ой, я нікого не крала, вона сама… Ой, оооой, – заголосила мати.
– Тихіше ти, не кричи, треба шукати, у кого дитина зникла, а потім непомітно підкинути, ну ти мати даєш.
– Ой, ой, – голосить мати,- ойойой, що ж робити.
– А нічого, йди в магазин, там всі новини.
– І то, точно, побіжу я.
– Баба, ти куди?
– Ой, ой, сиди сиди, Оленко, я в магазин, сиди з … з дядьком Ігорем, я зараз, я миттю.
– Цукерок купиш?
– Куплю, куплю, дитинко, куплю моя хороша.
У магазині було тихо, ніхто не пліткував про зникнення дитини, тільки зібралася додому йти, купивши цукерок і кілограм цвяхів навіщось, як зайшла Наталя Рябченко, мати того самого Генки.
Пройшла до прилавка і відразу попросила кілограм цукерок і показати які є сукні, на трирічну дівчинку.
Мати Ігоря побігла додому.
– Ой, Ігор, ой, Генки, дівчинка Генки, мабуть, ще не знають, що втекла.
– Генки?
– Ну, – мати швидко переказала, що бачила, як та купувала цукерки і цікавилася сукнями.
Швидко одягнувши дівчинку, напхавши їй повні кишені цукерок, мати з Ігорем тихенько провели дівчинку і підштовхнули до сусідів в огорожу.
– Бабуся, – щасливо закричала дівчинка.
– Фу, слава Богу, не встигли шум підняти, – сказала мати.
– Ага, а Генка, Генка-то, ні словом не обмовився.
Зробивши все тихо і благополучно, задоволені родичі сіли на лавку біля огорожі.
– Ах ти ж…! – лунає крик по всій вулиці, – ти що ж, га? Раніше боялися, що дівки в подолі принесуть, а тепер он і хлопці? Що ж це таке робиться? Як це так?
Мати з Ігорем нерозуміюче переглянулися.
– Мамо, – кричить Генка, – та не знаю я чия це дитина, звідки мені знати?
– Не знаєш? – кричить тітка Наталя, – не знаєш? А пам’ятаєш, як Вірка тріпала язиком, що від тебе ваг.тна, га? Чи забув?
– Мамо, та у Вірки хлопчик, і йому років сім, я тільки з армії тоді прийшов, вона ж за Генку Савенко заміж вийшла, ти що!
– І точно… а чия дівчинка тоді?
– А я звідки знаю, ти де її взяла?
– Так вона тут стояла.
– Де стояла?
– Ну тут, біля огорожі.
– Мамо, треба шукати чия це…
Людмила з Ігорем тихонько встали і пішли в будинок.
– Чия дівчинка, -гадає Людмила.
– Мамо, згадай, звідки вона взялася?
Ну так я вийшла, якраз в магазин хотіла піти, а вона сидить, на лавочці, баба, каже, їсти хочу, ну я і…
– Мамо! Ну як так можна, га? Що тепер робити? Ми ж теж причетні.
– Ой, Ігорю що робити, га? А навіщо Наталя сукні купувала і цукерки, знову ж таки… Ой, що тепер буде?
– Що, що… Це злочин, ось що…
– Іди, Ігор, до Генки.
– Навіщо це?
– Щоб дізнатися, що там у них.
– Ага, сама йди, ти заварила цю кашу, от ти й іди.
– Безсовісний.
– Я тут до чого ?
– Та при тому, одружився б, я б не тягала чужих дівчат додому.
– Та ти ж притягла мамо!
– Ну я, онуків хочеться, от і збираю… Не підеш?
– Ні.
– Гаразд, я піду. Іди додому, сховайся, ніби тебе шукати пішла.
– Привіт, Наталя!
– Привіт, Людо, давно не бачилися…
– Я завітала, мого немає у вас? Треба в район з’їздити… Генка де?
– Баба, млинців дай, дай млинців.
– Онучко.
– Онучка?
– Ага.
Дівчинка зіскочила зі стільця і підбігла до Людмили, взяла за руку:
– Іди, іди, млинців дай.
– Ееее, – Наталя стояла з відкритим ротом, – ти знаєш, чия дівчинка?
– А якщо ні, то що, не онучка?
– Та яка онучка, – Наталя розповіла, що дівчинка якимось чином з’явилася у них у дворі…
– Ой, Наталю, – сказала Людмила і розповіла про ранкові пригоди з цією дівчинкою.
– Ого…
– Я ж казав, що не моя, а мамка б’.ться, – каже Генка.
– Іди вже, – в один голос сказали жінки.
– А сукню ти кому купувала, Наталю?
– Так, Катя подзвонила, онучку привезе, взяли моду дітей однаково одягати, всі в штанцях, що хлопці, що дівчата. Привезе ці шорти, та штани, мені вийти з онукою ніяково. Вона ж дівчинка, ось я суконь і накупила, нехай хоч у бабусі себе дівчинкою відчує.
– Аааа.
– Нууу…
– Мамо, – хвіртка відчинилася і просунулася голова Ігоря, – вітаю, тітонько Наталю, – там це, Михалич, дільничний…
– Оой, – заголосила Наталя, – ойой, вже дізналися, ойойой, що буде?
– Та не плач ти, зараз щось придумаємо.
Михалич зліз з мотоцикла, зняв свій шолом і розгублено оглядався по сторонах:
– Вітаю, жіночки! – сказав улесливо.
– Вітаю, Михалич, – і замовкли всі троє.
– Ви це, тільки не смійтеся, дівчинку не бачили тут маленьку?
– Яку дівчинку, – суворо запитали жінки, – чия дівчинка?
– Та онучка моя, розумієте, я зранку її з собою взяв, в люльку посадив, вона така непосидюча…
У Сорочихи, соняшники покрутили, та гарбузи вкрали, ну стара приперлася зранку, заяву написала, а Наталка, дочка, Оленку на літо притягла, онучку мою.
– Ну, і що?
– Та те, моя в район поїхала, а мені ж на роботу, ну взяв з собою Оленку, і поїхав дізнання проводити у Сорочихи, їй велів у люльці сидіти, не вилазити.
Ну все, у Сорочихи подивився, сів і поїхав. Скільки ще в сільраді просидів, поїхав свою з автобуса зустрів, додому приїхали, вона мені з порога.
– А Оленка де?
– Яка Оленка , кажу.
– Та онука…
Ось… тільки тут міг загубити.
– А як вона виглядає? – суворо запитують жінки.
– Та як завжди, штани, кофта, хустка зверху, черевики рожеві, ну звичайна дівчинка трьох років.
– Ні, значить не знаємо, таких не бачили.
– Що значить таких? А яких знаєте?
– А ти, Михалич, часом не азіат?
– Я? Та ні, начебто. А до чого тут це?
– Та тут така справа, Михалич, ми знайшли дівчинку, а вона ніби як не слов’янської зовнішності…
– А ну, покажіть.
Жінки відкрили хвіртку.
– Діду! Діду! Діду, де ти був? Я млинці їла і цукерки.
– Які цукерки, Оленка! Мати нас приб’.!
– Смачні цукерки,а тебе я чекала ,чекала і пішла…
– Куди, пішла?
– Туди.
– Ах ти, дівчинка моя. Дідуся ледь приступ не схопив!
– Михалич, а чому вона у тебе така, це точно ваша онука?
– Так наша, наша, бджоли покусали, лізе всюди. У вулик залізла .
– Бджоли боляче кусають.
– Вона ж, нормально говорити може, її бджоли покусали, одна за язик цапнула, кричала так, що свиня у сусіда опоросилася раніше терміну від стресу.
Лікарка сказала, добре, що алергії немає на бджолині укуси, так вона пішла, собаку за хвіст вкусила.
– Собаку – то навіщо? – сміються жінки.
– Ну запитай ось у неї, з розуму зійдеш з цією дівчинкою, спасибі, жіночки, поїдемо ми. А то там моя, з розуму зійде.
Михайло посадив Оленку в люльку і повернувся до бабусі Сорочихи, яка бігла до нього, щоб дізнатися про свої соняшники, які скрутили хулігани.
– Такі соняшники були, такі, – стара повертається до жінок і розводить руки в різні боки.
Михайло попрощався, завів мотоцикл і поїхав, а жінки, повернувшись, побачили Оленку, яка спокійно сиділа на лавочці.
– Їдь, діду. Млинців, давай.
– Ну дає.
Всі сміються.
– Ось, – Ігор показує на задоволену Оленку, яка опинилася в центрі уваги, – ось Оленка виросте, на ній і одружуся.
–Тьху на тебе.
– А що? А поки гуляти можу спокійно, наречена – то маленька. Оленка, підеш за мене заміж?
– Піду. А цукерки даси?
– Звичайно.
– А літак купиш?
– Який літак?
– Оось такий, – задирає голівку і показує пальчиком в небо, – великий літак, купиш?
– Нууу..
– Оленка, та щоб тебе, – поруч загальмував Михалич, – ну що за дівчинка, на ланцюг посадити чи що!
Він посадив дівчинку в люльку, накрив її брезентом і, дивлячись одним оком на дорогу, а іншим на Оленку, поїхав додому.
– Ех, хороша дівчинка, я вже
повірила, що онука, – зітхнула Люда, – іди вже, – штовхнула сина в бік, – ніякого толку від нього…
– Та що я – то, мамо.
– Та нічого, відчепися…
І мати пішла займатися своїми справами, беззлобно бурчачи на непутящого, на її думку, сина.
А Ігор раптом замислився про те, що не відмовився б від такої дочки, що там у Марійки, сходити дізнатися треба…
Спеціально для сайту Stories
