– Карепін! Карепін! Та що таке, га? Марш до завуча і без батьків завтра до школи не приходь, ясно?
Вчителька його ненавиділа.
Павло це знав, як не сподобався з першого класу, так і досі відіграється, швидше б уже перейти в середні класи, там діти ходять з портфелями по кабінетах, один урок в одному кабінеті, інший в іншому.
– Карепін, – надривається вчителька, – я кому сказала, га? Марш до завуча.
Опустивши голову, Павло пішов до завуча.
За що вона так його ненавидить, вічно чіпляється? І тепер теж, ні щоб просто в кут в класі поставити, або в крайньому випадку відправити до директора, вона до цієї злюки завуча послала.
Директор, Олександр Миколайович, він добрий, його всі діти люблять, а завуч сердита, як схопить своїми сухими і жорсткими пальцями за плече, як стисне і прямо в очі дивиться, не хочеш, а все розповіси, зі страху.
– Карепін? Що сталося? Чому ти не на уроці?
– завуч нахилилася над хлопчиком, довга, худа як спиця або знак оклику. – Що ти накоїв? Розповідай!
Павло і розповів, нікого не звинувачуючи, а все начистоту.
Як Сашко поставив Лілі підніжку, вона впала, а Павло побачив і заступився за дівчину. Сашко почав б.тися, а коли Павло переміг, побіг і наскаржився Лідії Петрівні, а та покарала Павла і відправила до завуча.
-Так значить, лицар ти у нас, Карепін, Дон Кіхот. Гаразд… А ну ходімо…
Завуч схопила за плече своїми тонкими сухими пальцями Павла і повела назад у спортзал, де у них проходив урок фізкультури.
Фізрук, Іван Аркадійович, щось захворів, тому урок вела Лідія Петрівна, вона закрилася в жіночій роздягальні зі своїми улюбленими ученицями Светкою і Людкою, і з підлизою Тетяною, а решті дала м’ячі і сказала грати.
Ось і грали, сильні ображали слабких, а не грали.
Хлопці би.ися посередині залу, дівчата сиділи, стиснувшись на лавочках.
-Так, – завуч кивнула Павлу, щоб він сів на лавочку, Павло сів поруч з дівчатами.
-Лаяла, Павле? – запитала Ліля, на коліні у дівчинки була почервоніння і з’являвся синець.
-Так, – Павло знизав плечима.
Роз’єднавши бійців, завуч озирнулася в пошуках вчительки, відчувши недобре, та вийшла з роздягальні, слідом виринули її улюбленці і підлиза Тетяна.
-Лідія Петрівна, попрошу після уроку зайти до мене, – завуч повернулася до Павла, – Павле, – сказала вона м’яко, що хлопець навіть рот відкрив від подиву, – Павле, не все вирішується кулаками, вчися розмовляти.
-А якщо не розуміють?- з викликом відповів хлопчина, піднявши голову.
-Значить погано пояснив, значить поясни ще раз!
-А якщо знову не зрозуміють, – вперто каже хлопчина.
-А якщо не зрозуміють, б.й в око, або в пах, може через біль в тупу голову дійде, – сказав хтось, – але це крайній випадок.
Павло озирнувся, у дверях стояв дорослий хлопець, напевно десятикласник.
-Ілля, ну не можна так, – м’яко сказала завуч, що дуже дивно.
-Можна, Наталя Кирилівна, якщо не розуміють, то можна. Так, це хто мою сестру образив?
Ліля, ледь стримуючи сльози, дивилася на старшого брата, а потім заревіла з полегшенням, дівчата, що з них взяти.
А Павло дізнався, що у завуча є ім’я, Наталія Кирилівна.
Він ще не раз потрапляв потім до неї в кабінет, за різні витівки, за зухвалість, за непослух і за те, що відстоював справедливість.
-Ну що, Лицар Сумного Образу? Знову убогих захищав, – дочекавшись, коли підуть скаржники, запитувала Наталія Кирилівна.
Павло сумно зітхав і опускав голову. Він відчував, що чомусь подобається цій суворій жінці.
Вона називала його лицарем, а Павлу це подобалося.
І в душі він поважав завуча, і навіть іноді спеціально доводив до того, щоб його відправили до неї, бо залишившись удвох у кабінеті, вони там зазвичай розмовляли, базікали про все.
Одного разу Наталія Кирилівна запитала, як вони живуть з батьками.
-З якими батьками – здивувався Павло, – у мене ж тільки мама.
-А батько?
-Ааа, це був вітчим, він вд.рив мене, а мама побачила і вигнала, з тих пір так і живемо самі.
-Ось як…
-Так.
Павло чистив картоплю, коли пролунав дзвінок у двері, дивно, гості до них не ходили, вітчим давно вже не ходить, може телеграма, спалахнуло в мозку у хлопчика.
Павло боявся телеграм.
Коли він був ще в дитячому садку, їм ось так ввечері принесли телеграму, термінову.
Мама тоді впала на підлогу і плакала, а потім вони зібралися і поїхали з мамою, на поїзді, на автобусі і на коні, Павло вперше в житті побачив коня.
Маму виростила мамина бабуся, ось вони з Павлом і їхали, проводжати її туди, звідки немає повернення.
Павло обережно відкрив двері, через ланцюжок, за дверима стояла Наталія Кирилівна.
-Ой, – сказав Павло і від несподіванки зачинив двері.
-Павле, відчини, будь ласка, – тихо промовила завуч.
Павло прочинив двері, дивився знизу вгору.
-Мами вдома немає.
-А я, може, до тебе.
Він впустив завуча в квартиру, та оглянула маленьку, чистеньку квартирку, бідненьку, але затишну.
-Що робиш?
-Борщ зібрався варити, мама пізно прийде.
-Вмієш?
-Ні, ще тільки перший раз буду пробувати.
-Давай допоможу?
-А ви вмієте?
-Ну, колись я варила знатні борщі… Просто тепер нема для кого…
-Чому?
-Я одна живу.
-Вибачте.
Одягнувши мамин фартух, який був їй короткий, засукавши рукава, Наталія Кирилівна почала вчити Павла готувати борщ.
Потім вони поїли, бо Павло не відпускав її, поки не поїсть, і Наталія Кирилівна зібралася додому.
Вони вирішили нікому не говорити про її візит.
-А чого прийшли? Мамі поскаржитися?
-Ні, ні, Павле. У нас така програма, розумієш, обходити всіх учнів, ось мені ти дістався.
Павло зрозумів, що завуч вигадує, але нічого не сказав.
Мама здивувалася, який борщ приготував Павло. Їла, та нахвалювала. А Павло хитро посміхався, адже у нього є таємниця.
А ще, Павла взявся опікувати Ілля, брат Лілі. Він вчить його би.ися, по-справжньому.
Наталія Кирилівна хитає головою і просить Павла бути обережнішим.
При цьому в школі вона також може бути суворою з ним, всі думали, що за зачиненими дверима завуч лає і мучить Павла.
Звичайно, вона лаяла його і обіцяла відірвати вуха, але якось… не по-справжньому.
Наталія Кирилівна приходила до Павла, вони разом готували їжу, а одного разу навіть спекли печиво, займалися, навчання у Павла налагодилося.
Павло і не замислювався, що це не дуже нормально, дружба дорослої людини і хлопчика, та ще й якої людини.
Наталія Кирилівна говорила собі, що це ненормально, що потрібно зав’язувати з цими візитами в гості, але не могла нічого з собою вдіяти, вона відігріла серце біля цього хлопчика.
Одного разу вона затрималася довше, ніж зазвичай, вони робили англійську, сперечалися над вимовою якогось слова і не чули, як увійшла мама.
Вона стояла в дверному отворі і дивилася на Наталю Кирилівну і Павла.
-Ой, мамо, привіт! Ми там суп і ось… уроки…
-Вітаю… Наталія Кирилівна, – сказала мама, дивлячись на завуча.
-Вітаю, Маріє…
Завуч повільно встала, подивилася на Павла, якось зацьковано, і почала збиратися.
-Я довго думала, як це Павло готує так добре, а потім печиво…Це ваше фірмове, – мама посміхнулася.
-Вибач, Маріє, я йду, вибач…він… просто…очі…
-Так, – мама втомлено опустилася на стілець, – ви йому сказали?
Наталія Кирилівна похитала головою.
-Вибач, Маріє… У мене нікого немає, нікого не залишилося… Вибач… я піду…
Павло нічого не розумів, він дивився на маму і на завуча.
-Павле, познайомся, це твоя бабуся. Мама твого тата…
Наталія Кирилівна стояла, опустивши руки, по щоках її бігли сльози, залишаючи сліди на щоках.
Павло не став ні про що питати, він просто мовчки підійшов і обійняв завуча, тобто бабусю. А потім вже і мама їх обійняла, жінки ридали, а Павло тримався, шморгав носом і намагався не заплакати.
Вони пили чай, їли суп.
-А де… мій… тато, – поставив головне питання Павло і втягнув голову в плечі.
-Ми поїдемо до нього, обов’язково, добре Маріє?
Мама кивнула.
Павло був найщасливіший на світі, у нього є бабуся! Справжня, жива бабуся! Це в школі вона сердита завуч, Наталія Кирилівна, а вдома улюблена бабуся.
-Наталія Кирилівна, ви його так розбестите, – зсуває брови мама…
-Маріє, – м’яко каже бабуся, – ну дозволь трохи надолужити, га?
-Гаразд, -махає мама.
Вона не погодилася переїхати до бабусі, як би та не вмовляла, але весь час Павло проводив у бабусі.
Вони їздили до тата. Бабуся, мама і Павло.
Павло схожий на тата, дуже…
Павло знає, що бабуся раніше була проти його мами, тато заг.нув в експедиції, мама тоді з ним не поїхала, бо чекала на Павла.
Бабуся замкнулася тоді у своєму горі, нікого не хотіла бачити, а маму Павла тим більше.
-Я в другому класі звернула увагу на Павла, довго думала, кого він мені нагадує…
Провела розслідування і мало не по.ерла від болю… Я тоді йшла, думала, що ти, Маріє, вдома… А коли побачила Павла, в домашньому одязі, я… мало не закричала… Не могла відмовити собі побачити його знову і знову.
У школі я трималася, а ось вдома…
Павло тільки Лілі розповів про свою таємницю. Вони вдома у бабусі разом грають, бабуся вчить їх готувати, бабусі подобається Ліля, і мамі подобається, а Павлу – то як подобається.
До тата вони їздять…
А ще, бабуся помирилася з дідусем, він тоді пішов, не витримав. Бабуся вирішила, що дідусь повинен знати про Павла.
Дідусь плакав і притискав до себе Павла.
Так у мами з Павлом утворилася велика родина.
А потім мама познайомилася з дядьком Колею, Павло сам сказав їй виходити вже за нього заміж, хороший він, дядько Коля.
І навіть коли народилася Вірочка, дядько Коля не розлюбив Павла, а навпаки, вони ще більше здружилися.
Бабуся стала бабусею і для Вірочки.
Павло виріс, вивчився на вчителя інформатики, одружився з Лілою, і працює тепер у школі директором.
-Потрібно розмовляти, розумієш? Кулаками нічого не досягнеш, – пояснює Павло Павлович, товстощокому, великоокому хлопчику, – потрібно розмовляти, Максиме, зрозумів?
-А якщо не розуміють слова, – дивиться хлопчик величезними очима.
-Значить погано пояснив! Ще раз поясни!
-Я пояснив, а він все одно не розуміє!
-Ну тоді, – Павло нахилився , -в око, а краще в пах, але тссс, це в крайньому випадку, зрозумів?
-Ага!
Спеціально для сайту Stories
