Мене виховувала бабуся. Мамі було не до мене. Після того як мій батько пішов, вона займалася особистим життям і не дуже успішно. Але мені до цього не було жодної справи, адже що може бути цікавіше за прогулянки з бабусею та її нескінченні історії.
Всі вихідні та канікули я поводила з бабусею. Як я тепер розумію, мамі це було лише на руку. Ну і добре, мене теж все влаштовувало. Від бабусі я навчилася рано прокидатися та планувати день. Вона допомогла мені з самооцінкою і переконала, що в мене буде найкрасивіший наречений.
Але час минав, і я ставала старшою. З’явилися свої підліткові турботи, підготовка до іспитів. З бабусею бачилася не так часто, але пару разів на місяць я до неї заходила. Вона хвалила мене, як я виросла, і обіцяла залишити квартиру, якщо знайду собі нареченого.
Мені вже тоді було ніяково від її слів. Здавалося так вона хоче, щоб я була довше з нею. Жаль було її до сліз. І ось мені 20 років. Святкуємо всією сім’єю, особливо я наполягла, щоб бабуся була присутня. Як зараз пам’ятаю, вона весела та жива. Танцювала танці та смішила всіх присутніх.
Ще один тост її був знову про квартиру. Мама тоді лише тільки знизувала плечима. У 23 роки я одружилася та чекала дитину. Ми з чоловіком кохаємо один одного, але спочатку було дуже важко. Квартира, яку ми винаймали, та маленька дитина.
Загалом, побут пригнічував, втім, як і брак грошей. Мама допомагати не дуже хотіла. Все радила брати няньку. Бабуся лише іноді сиділа з онукою, коли були сили. Коли наше з чоловіком фінансове становище трохи зміцнилося, ми навіть переїхали у більшу квартиру. Житло було невелике, але орендна плата була нам під силу.
За кілька місяців ми дізналися про поповнення. Син з’явився, коли дочці вже було 5 років. Мені було гірко усвідомлювати, що рідна мати не брала жодної участі у вихованні онуків, але що тут поробиш. Бабусю забрав час, як це й буває зазвичай.
Я чітко пам’ятала її про подарунок для мене: квартира, де я провела чи не все своє дитинство. Ось була лише одна проблема. Заповіт бабуся залишити не встигла. І тут рідна мати мене підвела. Вона просто заявила, що бабуся мені нічого не обіцяла і квартира її.
Немає заповіту, отже, немає і квартири. Мама її просто здавала в оренду. Звичайно, я ніяких грошей не бачила. Охочі знайшлися дуже швидко, і тепер місце, в якому мала б жити моя сім’я, радує інших. Усі мої спроби діалогу з мамою вона відкидала.
Мама наполягала, що вона єдина спадкоємиця, а бабуся говорила не всерйоз. Що безглуздо було б не скористатися нагодою і не здати її. Мовляв, у мене вже є де жити, то що ще треба? Прикро. Але більшість наших грошей йде за квартиру, а діти ростуть, і коштів нам потрібно більше.
Не впевнена, що ми з мамою залишимось у добрих стосунках. Я навіть не впевнена, що ми продовжимо спілкуватися. Чоловік мене заспокоює, а в мене на душі кішки шкребуть. Як можна так вчинити з єдиною дочкою?
