Мені вже 60. Я й раніше не дуже любила, коди приходило багато гостей, а тепер і зовсім будь-який гість став небажаним. Я попередила всіх родичів та знайомих, що приходити до мене можна лише у виняткових випадках.
І то, перш ніж це зробити, слід зателефонувати та уточнити, чи зручно мені буде їх зустріти. У більшості моїх друзів вдома завжди повно народу, а от я живу одна.
Тому коли мова заходила про те, у кого б зібратися, приятельки завжди дивилися на мене. До певного часу я була ще більш-менш не проти. Мені навіть лестила часом така увага та відчуття власної значущості.
Але з віком я все більше почала помічати, як це витягає з мене енергію. Після того як гості йдуть я зазвичай почувала себе дуже пригнічено. Досі не розумію, з чим це було пов’язане.
Чи то від того, що кожен приносив свої проблеми, чи то від того, що прибирання, приготування та походи в магазин за частуванням для гостей забирали надто багато часу та сил, щоразу я відчувала гостру потребу хоча б на тиждень закритися вдома.
От просто нікого не хотіла не бачити і не чути. Відтепер я намагаюся зустрічатись із близькими на нейтральній території. Мені здається краще сходити в кафе чи прогулятися парком, ніж витрачати сили, час і гроші на те, щоб комусь прислужити.
Зараз достатньо місць, де можна чудово провести дозвілля у дружній компанії. Навіщо тягти людей до себе додому, коли можна навідатися до театру чи філармонії, а потім обговорити враження під час прогулянки?
Тепер мій дім – це місце мого душевного спокою, моя святиня. І відтепер нікому не дозволено вторгатися до нього зі своїми негараздами. Хоча може я не права? Може не можна так ставитися до людей?
