— Я б тобі не сказала, адже не можна, але справа в тому, що, можливо, тобі й справді варто знати правду, — Алла з ваганням поглянула на Ларису й знову завагалася.
— Алла, кажи вже, що хотіла сказати. Якщо почала, то не муч мене, — зітхнула Лариса.
Алла й Лариса колись були сусідками, тоді вони жили в старому будинку на околиці. Потім будинок знесли, а всім мешканцям дали нові квартири, розкидавши їх по всьому місту.
Після роз’їзду дівчата зустрілися вперше. Тільки особливої радості від цієї зустрічі у них не було. А все тому, що Алла знала про свою сусідку те, про що Лариса дуже хотіла забути, але їй це зовсім не вдавалося.
— Твоя дитина тоді не пішла з життя, — нарешті вичавила з себе Алла, а Лариса зблідла й завмерла.
У дівчини перехопило подих, і вона не відразу змогла щось сказати, але за ці секунди Лариса встигла згадати все, що сталося з нею кілька років тому…
Їй було шістнадцять. Симпатична дівчина, відмінниця, вона ніколи не ходила ні на які гуртки, ні на спортивні секції. Батьки змушували її цілий день сидіти за уроками, не даючи навіть щось робити по дому.
Взагалі-то, їй подобалося вчитися, до того ж у її повному розпорядженні був комп’ютер, щоб вона могла черпати з інтернету корисну інформацію.
Ось одного разу вона й познайомилася на одному з сайтів із молодим чоловіком.
Вони почали листуватися, потім зустрілися, і Лариса втратила голову. Сашку було близько двадцяти років, він був гарний, розумний і наполегливий.
Одного разу він запросив Ларису до себе, і вона не встояла перед його вмовляннями. До того ж він зізнався їй у коханні й запропонував вийти за нього заміж.
Лариса була ще занадто молода для шлюбу, але він заспокоїв її, пообіцявши, що почекає.
Додому вона повернулася під вечір. Збентежена, але щаслива.
Батькам сказала, що затрималася в школі, якщо хочуть — нехай дзвонять вчительці. Мама знизала плечима й повірила, а батько примружив очі, але все ж нічого не сказав.
Тієї ночі Лариса не спала, вона згадувала кожну секунду, проведену в квартирі Сашка, кожне його ласкаве слово, дотик, і посміхалася.
Але щастя закінчилося наступного дня, коли після школи дівчинка подзвонила у двері тієї самої квартири.
Їй ніхто не відчинив, вийшла сусідка і здивовано сказала школярці, що там ніхто не живе, а квартиру здають на добу. Лариса намагалася зв’язатися з Сашком через інтернет, адже свій номер телефону він їй чомусь не дав, але марно. Сашко просто зник.
Цілий тиждень Лариса не могла оговтатися, на уроках нічого не чула, ночами не могла заснути. Треба було готуватися до іспитів, але вона не могла думати ні про що, крім Сашка.
З великими зусиллями Лариса змогла взяти себе в руки й зосередитися на навчанні.
Вранці перед останнім іспитом її раптом знудило. Мама злякалася, що донька чимось отруїлася, і дала їй купу таблеток. Але наступного дня нудота повторилася. Коли батьки зрозуміли, у чому справа, вони були в жаху. Довго вимагали від доньки зізнання, хто батько дитини, але тут Лариса твердо стояла на своєму й нізащо не зізналася.
І не погодилася на переривання. Вона дуже хотіла цю дитину.
Коли настав термін, Ларисі, за призначенням лікаря, зробили кесарів розтин. Дівчина прокинулася вже в палаті. Поруч нікого не було. Вона хотіла покликати медсестру й запитати про дитину, але тут до неї зайшла лікарка.
Молода жінка в білому халаті присіла на ліжко дівчини, взяла її за руку і сумно сказала, дивлячись їй в очі:
— Ларисочко, ти занадто молода, до того ж слабка, тому й не зміг твій малюк вирости повноцінним. Ти ще народиш дитинку, ось вийдеш заміж і народиш.
А цього малюка треба залишити тут, він не зможе жити, занадто слабкий і неправильно розвинений. Тобі не треба на нього дивитися. Просто дай лікарям допомогти йому прожити ті кілька днів, що йому відведені, ми подбаємо про нього.
Думай, що він і не народжувався, так тобі буде легше. Напиши відмову, дівчинко. Так треба.
Лариса заплакала, закричала, що хоче побачити сина, але тут прийшла її мама і почала її заспокоювати, вмовляти, говорила, що любить її, що вони з батьком зроблять усе, аби вона стала колишньою і про все забула.
Ларисі дали заспокійливе, і вона покірно підписала відмову від дитини.
Минуло чотири роки. Лариса закінчила юридичний коледж і збиралася вступати до інституту. Впевнена, що сина вже давно немає серед живих, вона намагалася навіть не думати про нього.
Але сни не питали її дозволу й забирали її у щасливий світ, де гарненький хлопчик, схожий на Сашка, тримав її за руку, називав мамою й кликав кудись, куди Лариса дуже хотіла піти разом із ним, але не могла — щось її стримувало, відштовхувало.
Дівчина відчувала, як рука сина вислизає з її руки, кричала від відчаю й прокидалася. Завжди саме в цей момент.
Лариса потім довго не могла прийти до тями, але з часом сон забувався, і вона жила звичайним життям, аж до наступної зустрічі з сином у щасливому, але тривожному сні.
І ось одного разу, літнього дня, вона зустріла Аллу. Алла відразу впізнала Ларису, рішуче підійшла до неї і сказала, що їй потрібно повідомити щось дуже важливе.
— Я тоді працювала в тому самому пологовому відділенні, де ти народжувала, — хвилюючись, говорила вона. — Тільки на зміну я прийшла через тиждень після того, як тобі зробили кесарів розтин, у мене була відпустка.
Так ось, я чула розмову лікарів, вони говорили, що дівчина написала відмову, а дитину, до речі, здорову, одразу й усиновили — була одна пара, яка чекала на дитину, від якої відмовилися.
Отож, я впевнена, що твої батьки домовилися з лікарями, щоб малюка не забирати, ти сама ще була зовсім дитиною. Не сердься на мене, я не могла тобі раніше сказати, мене б одразу звільнили, та й ти тоді, здається, вже заспокоїлася.
Прізвище тих людей, які усиновили твою дитину, я запам’ятала — Жигайли, її звали Тетяною, його імені не пам’ятаю. Вони тоді казали, що в неї якісь проблеми і народити сама вона не може.
А тут, три місяці тому, у нас сталася надзвичайна ситуація в пологовому будинку. Породілля пішла з життя. Жигайло Тетяна. Уявляєш? А дитина, дівчинка, жива.
Виходить, що її чоловік тепер сам залишився з двома дітьми. Ось я й подумала, може, ти забереш свого сина у нього, йому ж все одно не впоратися з двома. Я тобі й адресу їхню дам, з картки списала.
Лариса дивилася на Аллу широко розплющеними очима. Про що вона говорить? Невже її хлопчик живий?! Невже він здоровий, бігає, розмовляє? Невже вона його побачить…
Дівчина вирвала з рук Алли листок з адресою й, не сказавши ні слова, пішла. Їй хотілося одразу ж побігти туди, міцно обійняти малюка, розповісти йому, як сильно вона його любить, але Лариса розуміла, що це неможливо.
Наступного дня дівчина зайшла у під’їзд будинку, де мешкав той самий Жигайло. Вона підійшла до потрібної квартири, навіть підняла руку, щоб подзвонити, але завмерла.
Що вона йому скаже? Що її обманом змусили написати відмову від дитини? Він же не повірить. І просто викличе поліцію. Поки Лариса думала, двері раптом відчинилися, і звідти вискочила літня жінка з перекошеним від гніву обличчям.
— Це ти змусив її народити! Знав, що їй не можна, і все одно вмовив! Я все одно заберу у тебе дівчинку, я буду писати в усі суди, зрозумів, зятю? Жодна няня у тебе не затримається, це я тобі обіцяю.
А сам ти не впораєшся, тож у мене всі шанси забрати онучку! А з цим прийомним вже розберешся, можеш віддати в дитячий будинок, не велика втрата, — жінка відштовхнула Ларису, яка стояла їй на заваді, і швидко пішла сходами вниз.
— Ось вам і відьма, — пробурмотів, з’явившись у дверях, засмучений чоловік із тримісячною дитинкою на руках; він хотів зачинити двері, але Лариса раптом зупинила його:
— Зачекайте, будь ласка, — вона різко зітхнула й запитала: — Може, я зможу вам допомогти? Я можу бути нянею. І не боятимуся вашої тещі, я не з тих, хто боїться.
— А ти не злодійка? — примружився чоловік.
— Ні, ні, — похитала головою Лариса. — Цього року я закінчила юридичний коледж, готуюся вступати до інституту на заочну форму навчання. Можете зателефонувати до коледжу, мене там усі знають. Мені просто шкода дітей, я хочу допомогти. Ну й заробити.
Чоловік хвилину дивився на Ларису, а потім махнув вільною рукою:
— Заходь, поговоримо.
Лариса забігла в коридор і завмерла, приголомшена биттям власного серця — ось-ось вона побачить сина. Але його не було видно.
— А та тітка сказала, що у вас ще є хлопчик, — невпевнено промовила вона.
— Він захворів, лежить з температурою, дав йому ліки, але поки що не допомагають, — сумно відповів чоловік. — Мене звати Вадим, а тебе?
— Лариса, — відповіла дівчина й увійшла до кімнати.
На дивані лежав чотирирічний хлопчик і з цікавістю дивився на незнайому тітку.
Лариса присіла поруч із ним і взяла його за руку:
— Тобі погано? Як тебе звати? — вона жадібно розглядала обличчя дитини, намагаючись розпізнати знайомі риси.
Малюк не був схожий на її сина зі снів. У нього було темне волосся, як і в Лариси, але на Сашка він не був схожий, скоріше на неї, і то, якщо добре придивитися. Але Лариса була щаслива, вона гладила руку хлопчика і зовсім забула про Вадима.
— Його звати Матвій, — відповів за сина чоловік. — Ми вчора гуляли в парку, я купив морозиво і не помітив, що він його дуже швидко з’їв. Таня б помітила, а я… — він важко зітхнув.
— Я їй мало допомагав, правда, і не зміг відрадити її від народження доньки. Їй дуже хотілося мати власну дитину, адже Матвій у нас прийомний. З її серцем не можна було, а вона вперта, вирішила, що зможе. Не змогла. А няньки, справді, тікають, не без допомоги тещі.
Лариса подивилася на Вадима:
— Треба купити ліки, горло обприскувати й полоскати. У вас є ромашка?
Вадим збігав до аптеки, Лариса заварила ромашку й показала хлопчику, як полоскати горло. До вечора температура у Матвія знизилася. Маленька Варюшка, сита й викупана, заснула в манежі, а Лариса й Вадим сіли пити чай на кухні.
Дівчина погодилася залишитися на ніч, щоб доглянути за хлопчиком. Вадим обіцяв їй добре заплатити — він мав хорошу роботу, і грошей йому вистачало. Але Лариса думала лише про те, щоб бути поруч із сином.
Вона вже жила окремо від батьків, тому нічого їм не розповіла — ні про те, що знайшла дитину, яку в неї відібрали, ні про те, що влаштувалася до нього нянею. Вона була надто ображена на них.
А ще вона була щаслива. Матвій швидко прив’язався до неї, сумував, коли вона йшла додому, і обіймав її, коли вона поверталася.
Він навіть допомагав їй спілкуватися з Варею. А одного разу, коли Галина Іванівна, теща Вадима, зустріла Ларису, яка гуляла з дітьми на вулиці, він навіть став на її захист.
Галина Іванівна накинулася на дівчину з докорами, що діти неправильно одягнені, голодні, що таким, як Лариса, не можна довірити навіть дворового собаку, і таких нянь треба віддавати під суд за знущання над дітьми.
Лариса хотіла піти, не вступаючи в суперечку зі скандалісткою, але Галина Іванівна схопила її за руку. Тоді Матвій поставив руки в боки й сердито подивився на бабусю:
— Лариса хороша, а ти — відьма!
Галина Іванівна почервоніла, почала хапати ротом повітря, але Лариса не стала чекати, що вона скаже, посміхнулася Матвію, міцно взяла його за руку й покотила візочок далі.
Того року Лариса не подала документи до інституту — вона боялася залишити дітей, раптом Вадим знайде для них іншу няню. За ці кілька місяців вона дуже прив’язалася не тільки до Матвія, а й до Варюшки.
Всі події — коли дівчинка вперше встала в ліжечку, потім почала повзати, а потім у неї з’явився перший зубчик — Лариса раділа, ніби це відбувалося з її рідною донькою.
Вадим це бачив, і було помітно, що йому це подобається. Як і сама Лариса. Вона дедалі частіше ловила на собі його задумливий погляд, дедалі частіше він, ніби випадково, торкався її руки, від чого по її спині бігали мурашки.
Лариса теж розуміла, що Вадим, як і діти, став для неї вже не чужим, а рідним і дуже близьким. Але ні він, ні вона не наважувалися заговорити про це. Поки Галина Іванівна дійсно не подала до суду.
— Ларисо, мені треба з тобою серйозно поговорити, — сказав одного вечора Вадим, повернувшись з роботи. — Я, напевно, ще довго мовчав би, такий я нерішучий, але зараз скажу. Виходь за мене заміж, — він подивився прямо в очі розгубленій від несподіванки Ларисі й продовжив:
— У нас можуть забрати Варюшку, реально забрати. У тещі є гроші й знайомі судді. Але якщо ми будемо однією сім’єю, ніхто нас не розлучить. Ти ж хочеш бути нашою сім’єю? Чи я помилився?
— Хочу, — прошепотіла Лариса й обережно запитала: — А ти хоч трішки мене кохаєш?
— Ні, — похитав головою Вадим. — Не трохи, я тебе дуже сильно люблю, як і наших малюків, — він обійняв Ларису й поцілував її, а Матвій підійшов і серйозно запитав:
— Ти тепер будеш нашою мамою?
Лариса кивнула, а хлопчик вискнув від щастя й почав стрибати по кімнаті. Варя не розуміла причини радості, вона сиділа на килимі й з важливим виглядом гризла свій кулачок.
Через кілька днів Лариса прийшла до батьків і все-таки розповіла їм про те, що знайшла свого сина, від якого вони вмовили її відмовитися.
Вона думала, що їм стане соромно за свій вчинок, але мама лише обійняла дочку і, зітхнувши, сказала, що її малюк пішов з життя через тиждень після народження.
А відмовилася від сина інша жінка, яку чоловік покинув, коли вона була при надії і мала вже четверо дітей. Вона розуміла, що не впорається, а малюкові в іншій, заможній родині буде краще.
Алла цього не знала, вона повернулася з відпустки пізніше, тому все переплутала.
Лариса заплакала, вона вже звикла вважати Матвія своїм сином, але раптом рішуче витерла сльози:
— Але ж він все одно буде моїм сином, правда, мамо? І Варюшка — моєю донькою. Ми будемо гарною родиною, я знаю.
Вадим і Лариса одружилися. Діти знали, що Лариса їм не рідна мама, але любили її по-справжньому. А той хлопчик, схожий на Сашка, більше не приходив до неї уві сні. Тепер Ларисі снилися Матвійка і Варя, ну і коханий чоловік Вадим.
Мабуть, іноді життя забирає у людини саме ту мрію, за якою вона готова йти на край світу, а потім тихо підсовує іншу — і лише з часом стає зрозуміло, що вона теж була про кохання.
