Коли ростиш одну дитину, тим більше, донечку, намагаєшся всіма силами покращити якість її життя. Ми з чоловіком колись зрозуміли це практично одночасно.
Марина була пізня дитина і я добре знала, що більше дітей у мене вже не буде. Так що навіть лежачи в палаті, в досить нестабільному стані, я все одно, крізь сон повторювала те саме: купи дорогих пелюшок і сумішей, не заощаджуй, прошу тебе.
Звинувачувати свого чоловіка в жадібності я не буду. Тим більше, через стільки років після його відходу. Але була в нього одна така чоловіча риса. Дехто називає її ощадливістю, але вона теж потрібна, щоб хоч хтось стежив за сімейним бюджетом.
Він працював бухгалтером, тож кому як не йому треба було займатися підрахунками. Але сидяча робота і постійний стрес зробили своє.
У зв’язку з цією подією мені треба було вирішити, що робити далі. У мене вже була робота, але вона, як мені тоді здавалося, приносила замало грошей. За порадою друга з інституту, я вирішила полетіти працювати до Великобританії. Мову я знала добре та перспективи для мене там були більш ніж відчутні.
Дочка залишилася на бабусі. Але я щомісяця пересилала їм кошти для того, щоб вони обидві не відчували себе покинутими. Я хотіла, щоб Марина навчалася у найкращих, добре харчувалася, виглядала, і не відчувала жодного дискомфорту.
Тому мені особливо подобалося стежити за її успіхами, нехай і через монітор ноутбука. У її 15 років ми вже вільно спілкувалися англійською. А ще вона вже тоді ділилася зі мною думками, який ВНЗ буде для неї кращим і чому саме він.
Як ви розумієте, я сподівалася виростити з неї якщо і не бізнес-вумен, то вже стильну леді, яка знає собі ціну, точно. Сама я продовжувала працювати на тому ж місці і, повірте, гроші, зароблені для дочки та мами, давалися мені з великими труднощами. Однак, так, мабуть, і має бути, якщо ти сама любляча мати, яка бажає дати своїй дитині тільки найкраще.
Але саме життя внесло корективи до моїх планів. І все вийшло зовсім не так, як я того хотіла. Минали роки та дочка закохалася. Відносини переросли у щось серйозніше і вони з її парубком одружилися.
Максим мені, в принципі, подобався, приємний хлопець. Хоч звідки мені його знати? Пара розмов з відеозв’язку та особиста розмова, коли я приїхала на їхнє весілля, нічого до ладу не змінили.
Через рік після весілля я стала бабусею, чому була надзвичайно рада. Скинула доньці на картку грошей, щоби їхній загальний бюджет не сильно обмілів, дала всі поради щодо материнства, які тільки сама могла згадати.
Загалом поділилася з Мариною тим, чим сама вважала за потрібне поділитися. Вказувати щось дорослій людині було не в моїх звичках.
А на їхню річницю весілля я планувала приїхати назовсім. Усіх грошей не заробити, та й сенсу більше в цьому я не бачила. Квартира є, заощадження також. Що мені ще потрібне? Тільки щастя єдиної дочки та онука.
Але як витончений, останній реверанс, я вирішила зробити Марині подарунок: щось, що вона сама хоче. Не гроші, але річ корисна для сім’ї.
Пам’ятаю, вона тоді мені сказала практично відразу: машина. Автомобіль для жінки з дитиною, у якої немає прав. І я тоді задумалася, а чому вона вибрала саме її?
Незважаючи на всі мої зусилля зробити з дочки самостійну особу, якій не страшні жодні економічні негаразди, Марина обрала сім’ю. Вища освіта виявилася втратою часу, яка зовсім нічого не означала і не несла ніякої користі.
Добре, хоч із англійською у неї проблем не виникало. І то лише з моєї ініціативи продовжувати іноді спілкуватися з нею іншою мовою.
Після появи дитини дочка непогано так здала у плані зовнішності. Погрубішала і стала виглядати старше за свої роки. Зуби ще один привід для переживання.
А ось Максим, навпаки, дуже чудово себе почував. Записався до спортзалу, правильно харчувався. І це після того, як йому зменшили зарплату на роботі. Певне, його пріоритети зовсім інші.
І тоді я все зрозуміла. Машина потрібна не їй, а йому. У такий спосіб вона хоче його утримати біля себе, біля дитини. Чоловіка, з фальшивими м’язами та мізерною зарплатою. Звичайно ж, ні про який автомобіль не могло бути й мови. Що це за чоловік такий, щоб його треба було приманювати до своєї родини?
На річницю весілля я приїхала у найкращому вигляді, на який тільки була здатна. Гарний одяг, дорогий макіяж. Молоді заглядали мені до рота всю першу половину дня. Аж до самої церемонії вручення подарунків.
Я не випускала конверта з рук, який був досить тоненьким. Могло здатися, що там розмістилися невеликі ключі чи якийсь договір дарування.
Але в моєму конверті було щось інше. Сертифікат на рік у салон краси, річний же абонемент до спортзалу та моє улюблене: оплачені послуги стоматолога. Більше бачити цю криву посмішку з хворими зубами у мене не було жодної сили.
Молоді, побачивши такий подарунок, подякували, поклонялися та з кислими обличчями продовжили святкувати.
Через день Марина зателефонувала до мене і спитала, як я можу спати, коли в неї, моєї дочки, руйнується сім’я. А все тому, що я обдурила її з подарунком. На що я їй відповіла, що нехай вона не переживає. Це нехай її чоловік думає, де йому грошей на авто взяти, зі своєю скороченою зарплатою.
А захоче він раптом розійтися, то теж непогано. Аліменти платити йому. А їй, моїй дочці, доведеться цілий рік знову формувати себе як гарну жінку. Спорт, зовнішність, посмішка.
За онуком я особисто подивлюся, мені це буде на радість. Якщо Максим так вирішив, що опорою для його дружини стане не чоловік, а її мама. А там і подивимося, кому від цього полегшає: їй чи йому.
Після невеликої паузи я вперше за довгий час почула донін сміх. Вона погодилася і висловила повну підтримку моїм словам. А знаєте, як для матері важливо чути, що твоя дитина нарешті починає рухатися в правильному напрямку?
Що ж, тепер хід за зятем. Мені навіть цікаво, що він відповість на її слова. Ситуація ж у нього, за фактом, — не позаздриш.
