Незважаючи на неділю, Ліда прокинулася рано. Вмилася і поставила чайник на плиту. Поки він нагрівався, вона стояла біля вікна й дивилася на двір, звичкою вишукуючи машину чоловіка. «Досить уже, — стримала себе вона. — Його машина вже давно стоїть в іншому дворі».
Настрій відразу зіпсувався. Ліда відвернулася від вікна і вимкнула конфорку, перервавши істеричний свист чайника. Насипала в чашку ложку розчинної кави, залила окропом і з чашкою пішла в кімнату.
Коли вони з чоловіком придбали цю квартиру, вона відразу вирішила, що на кухню обов’язково купить круглий стіл. У цьому бачила щось символічне, що уособлює сімейний вогнище. Вечорами та у вихідні сім’я збиратиметься за круглим столом, обговорюватиме плани, ділитиметься новинами.
Стіл вона купила такий, як і хотіла — круглий. Але для двох він виявився завеликим. А тепер вона й зовсім залишилася сама. Тому пити каву вранці вона воліла в кімнаті, та й вечеряти теж, під монотонне бубоніння телевізора, що працював.
А раніше…
***
Лідія насипала в чашку кави й чекала, коли закипить чайник. Чутким вухом вловила кроки за спиною. І тут же теплі руки чоловіка ковзнули по її талії, зімкнулися у неї під грудьми.
Вона відкинула голову назад і блаженно заплющила очі. Підборіддя Віктора впиралося в її плече. Так вони й застигли на цілу мить.
Потім Віктор забрав руки й відсунувся. Його кроки завмерли в коридорі, клацнув вимикач у ванній… А Ліда спиною відчула холод. Коли чоловік знову увійшов до кухні, на столі вже стояла чашка з кавою й тарілка з бутербродами.
– Не затримаєшся сьогодні? Що на вечерю приготувати? – запитала Ліда.
Чоловік відкусив бутерброд і жував, тому відповів не відразу.
– Не знаю.
Ліда тихо зітхнула і пішла в кімнату одягатися. Щоранку чоловік підвозив її до офісу на машині і їхав далі, на свою роботу.
– Не забудь, у суботу обідаємо у батьків, – нагадав він, коли Ліда вийшла з машини. Вона посміхнулася йому і махнула рукою на прощання.
У суботу вони сиділи у просторій кухні батьків Віктора.
– Скільки ви вже одружені? – раптом запитав батько.
«Ну ось, зараз почнеться…» — Віктор з Лідою зречено обмінялися поглядами.
— Чого мовчите? Квартиру купили, машину. А діти? Коли ми з матір’ю дочекаємося онуків?
— Тату, не починай, — невдоволено відповів Віктор.
– А мені ось цікаво. Чого опустили очі? Досить, пожили для себе. Чи ви теж вирішили замість дітей собачку завести? – розпалювався батько, відклавши вбік виделку.
– Михайле, справді, дай дітям поїсти, – заступилася мама.
– А ти мені рота не затуляй.
– Тату, ми працюємо над цим, — сказав Віктор.
– Значить, погано працюєте. Якщо дружина не може народити, то навіщо вона взагалі потрібна. Чи народжувати вже не модно? З дитячого будинку дитину візьмете? Мені не потрібні чужі діти, незрозуміло, від кого. Я хочу рідних онуків, — батько розійшовся не на жарт.
– Все, досить. Скільки ще можна? Дякую, мамо, як завжди, все дуже смачно. Ми підемо, — Віктор встав із-за столу.
– Михайле, ти як завжди все псуєш… Вітю, Лідо, не ображайтеся на батька. Він просто переживає… — Мама вийшла за ними у передпокій.
– Нехай йдуть, краще нехай працюють, — крикнув із кімнати батько.
– Він правий. У мене не буде дітей. Може, справді візьмемо дитину з дитячого будинку? Або будинку маляти, зовсім маленьку? Чому мовчиш? — порушила мовчання Ліда дорогою додому.
– Не кажи дурниць. Не чула, що батько сказав? Йому потрібні власні рідні онуки, – мляво відмахнувся Віктор.
– Тоді давай розлучимося, – не дивлячись на чоловіка, тихо сказала Ліда.
Вони прожили разом п’ятнадцять років. Але за круглим столом вони завжди вечеряли й обідали удвох. Одного разу Ліда все ж зважилася і пішла до дитячого будинку.
– Ви одна, без чоловіка? Сподіваюся, ви прийняли спільне рішення? А то знаєте, як буває… – запитала директорка, літня жінка з втомленим, але приємним обличчям.
-Так, чоловік працює. Наступного разу ми обов’язково прийдемо разом, – сказала Ліда і посміхнулася.
– Ходімо. – Директорка вела Ліду коридором і давала вказівки.
Вони увійшли до великої ігрової кімнати, де на них дивилися два десятки пар дитячих очей. Лідія розгубилася. Її погляд зупинився на хлопчику років чотирьох, з блакитними очима та світлими кучерями. Саме таким вона й уявляла собі їхнього з Віктором малюка. Директорка перехопила її погляд.
— Це Дмитро Бойко, три роки й вісім місяців. Хочете з ним поговорити?
З дитячого будинку Ліда вийшла переповнена емоціями. Вона зробила кілька знімків хлопчика на телефон і тепер поспішала показати їх чоловікові. Його серце обов’язково розтане, коли він їх побачить.
— Ти вже вдома? — запитала Ліда, увійшовши до квартири. — Вибач, затрималася. Я зараз швидко приготую вечерю, тільки переодягнуся…
— Сядь, мені треба тобі дещо сказати, — зупинив її Віктор.
— Ти знаєш, у мене теж є для тебе новина, — не помічаючи похмурого погляду чоловіка, сказала Ліда, але все ж сіла на диван.
— У мене є інша жінка. Вона чекає від мене дитину. Вибач. Я знаю, що це підло, але я йду до неї. – Віктор стояв перед Лідою, засунувши руки в кишені штанів, і дивився на неї з-під лоба.
– Ти йдеш? Після стількох років… А як же я?
– Я залишаю тобі квартиру.
– Хочеш відкупитися? Ми тоді разом вирішили… А тепер у тебе буде дитина…
– Пробач, – повторив чоловік.
Лише зараз Ліда помітила біля стіни валізу. «Вже й речі зібрав», – посміхнулася вона.
Він пішов, навіть не запитавши, яку новину вона хотіла йому повідомити. Ліда довго сиділа, втупившись в одну точку, і згадувала…
***
– Ви кохаєте одне одного? Чудово. А на що збираєтеся жити? Чи ти вирішив кинути навчання? – погляд батька впився у Віктора. Ліда стояла поруч, вчепившись у його руку.
– Ні, звичайно, – поспішно сказав Віктор. – Я працюю в інтернеті, створюю сайти…
– Ви студенти, вам ще півтора року вчитися. Що за поспіх такий? Закінчіть навчання і живіть на здоров’я, після весілля, як усі нормальні люди. Я не можу схвалити це ваше співжиття. Не можете почекати?
– Тату, яка різниця, зараз чи потім. Ми все одно будемо разом, ми кохаємо одне одного, – запалювався Віктор. – Ви теж з мамою…
– Не порівнюй, – бушував батько. – Ми обоє були з села, дурні й зелені. Тому й кажу, що знаю, як було важко. Дорослий став? – не вгамовувався батько. – Так доведи, що ти дорослий і самостійний. Ні копійки не дам. Подивимося, на скільки вас вистачить. І не смій їм допомагати, я тебе знаю, — пригрозив він матері, що стояла поруч.
– Я ж казала, що вони будуть проти. Я їм не подобаюся, — сумно сказала Ліда, коли вони вийшли від батьків Віктора.
– Не переживай, все владнається. Головне, що ми разом. Мама обіцяла допомагати, — прошепотів Віктор, обійнявши кохану. Ліда довірливо притиснулася до нього.
Мама потайки від батька дала їм грошей, вони орендували маленьку обшарпану квартиру. Як же вони були щасливі тоді!
По ночах Віктор сидів за комп’ютером, створюючи сайти або налаштовуючи рекламу. Вони були обережними, але через три місяці Ліда все ж заваг..ніла. З винуватим виглядом вона розповіла про це Віктору.
– Я не знаю, як це сталося.
— Ти ж не збираєшся народжувати? Лідо, ми не можемо зараз мати дитину. Тим більше тут. — Віктор розвів руки в сторони і уперся долонею в шафу зі зламаними дверцятами.
— У нас немає грошей. Батько тільки й чекає, щоб я пішов до нього на поклон. Нам ще вчитися…
– Я розумію, — пригніченим голосом сказала Ліда. Вона чекала від нього не цих слів. Вона сама все розуміла. Сподівалася, що він підтримає її, скаже, що все обов’язково буде добре.
– Лідо, на дворі двадцять перше століття. Медицина зараз на такому рівні, що наслідки мінімальні.
Ліду пересмикнуло.
– У нас будуть діти, хлопчик і дівчинка, як ми хотіли. Але зараз ми не зможемо собі це дозволити. Ти згодна?
– Так. – Ліда опустила голову ще нижче, приховуючи сльози.
Вона зробила переривання. Після закінчення інституту вони з Віктором влаштувалися на роботу, зіграли весілля і купили в іпотеку квартиру. Свою! Ліда прискіпливо вибирала меблі.
Для кухні вона відразу пригледіла великий круглий стіл – символ сімейного вогнища і щастя, адже розмір кухні це дозволяв.
Поступово квартира наповнилася милими дрібничками, що надали їхній оселі неповторної індивідуальності та затишку.
У них все вийшло так, як вони мріяли. Ось тільки за великим круглим столом вони вечеряли й обідали удвох.
Після того втручання Ліда не могла мати дітей. Сучасні методи лікування й заплі.нення не допомогли. Вона ходила навіть до ворожок. З кожним роком надія згасала…
***
Позбутися дитини було їхнім спільним і єдино правильним рішенням, як їм обом тоді здавалося. Тепер у чоловіка буде дитина від молодої дружини. А Ліда залишиться одна. Одна! Назавжди! Вона буде жити в цій квартирі, засинати й прокидатися одна, старіти, звинувачувати себе й жаліти…
– Заведи кошеня чи собаку. А що? Багато хто так робить. Ти навіть не уявляєш, як іноді набридають діти, – сказала подруга. Вони сиділи в кафе під час обідньої перерви.
За сусіднім столиком дві дівчини щось обговорювали. Подруга пішла до туалету, і Ліда мимоволі прислухалася до їхньої розмови.
– Ну ти й даєш. Ти впевнена, що він розлучиться, що не обдурить тебе? Що одружиться з тобою? Дивися, залишишся з дитиною одна, — говорила одна з дівчат, помішуючи ложечкою в чашці.
– Нікуди він не дінеться, — сказала друга, найвродливіша з них. — Його дружина вже стара, не може мати дітей. А в мене буде дитина. Знаєш, як він зрадів! Дивися, що він мені подарував. — Вона простягнула руку з розчепіреними пальцями. На одному з них красувалася каблучка з досить великим діамантом.
– Тільки б розлучення не затягнулося. Не хочеться з величезним животом у РАЦС йти, — зітхнула дівчина.
– Ну не знаю. Я б зробила переривання. – Каблучка не переконала другу дівчину.
Лідія задихалася, їй бракувало повітря. Вона не стала чекати подругу, вибігла з кафе на свіже повітря. Їй здавалося, що вони говорили про неї. Адже це вона стара, це вона не може мати дітей!
– Ліда, куди ти? Я повернулася, а тебе немає. Добре, дівчата за сусіднім столиком сказали, що ти пішла. Що сталося? – Її наздогнала задихана подруга.
– Там душно. – Ліда намагалася приховати сльози, що навернулися на очі, проковтнути застряглий у горлі клубок образи на себе, на чоловіка.
Після роботи йшла додому пішки. Який сенс жити далі? Навіщо? Для кого? Чоловік пішов від неї, дітей немає, онуків ніколи не буде. Вона постаріє і по.ре на самоті, ніхто не триматиме її за руку. Та дівчина, в кафе… Її не хвилює, що буде з дружиною її коханця. Що буде з Лідою?
Чому все так несправедливо улаштовано? Чому за все повинні розплачуватися жінки? Якби Віктор тоді сказав: «Народи, ми впораємося…» Хіба вони не впоралися б? Їхньому синові чи доньці вже було б… Боже, він навчався б у дев’ятому чи десятому класі. Був би зовсім дорослим!
А може, у них уже було б двоє дітей…Вона згадала, як у магазині вибирала круглий стіл. Як мріяла про затишні вечори вчотирьох… Нічого з цього ніколи не буде. Навіщо жити?
Сльози заливали очі, Ліда нічого не бачила перед собою. Вона не зрозуміла, що сталося, коли поруч голосно заскрипіли гальма, як хтось закричав на неї… Ліда присіла навпочіпки, закривши голову руками.
— Куди побігла під машини? Жити набридло?
Ліда прибрала руки й підняла голову. Чоловік у шкіряній куртці стояв перед нею і кричав, розмахуючи руками.
— Так, я хочу по..рти… Мені нема чого жити. Я сама… Вас би виправдали… Я не хочу жити… — повторювала Ліда.
— Заспокойтеся. Це нервовий шок. Можете встати? Ми заважаємо руху. Ось так. Давайте відійдемо на тротуар, — вже спокійніше говорив чоловік у шкіряній куртці, відводячи її з дороги. — Вас відвезти додому?
— Не треба. Я сама… — Ліда озирнулася. — Я поруч живу. — Вона схлипнула і повільно пішла геть.
– Божевільна, – сказав їй услід чоловік.
Дома Ліда пройшла в кімнату, лягла на диван у брудних штанях і прикрила очі. Вона не хотіла кидатися під машину, так вийшло. Її все ще трясло від пережитого. Але поступово вона заспокоїлася. «Таблетки надійніші. Хоча б не так боляче…» — посміхнулася вона.
Перед її уявним поглядом раптом спливло обличчя хлопчика з дитячого будинку. Він дивився на неї з надією і осудом своїми блакитними очима. Він дуже хоче мати сім’ю, маму, а вона, Ліда, ледь не заги..ла під колесами машини.
Ліда різко сіла на диван. Бачення зникло. Вона знайшла свій телефон і зателефонувала до дитячого будинку, але їй ніхто не відповів. Вже пізно, завтра вона обов’язково дізнається про того хлопчика. А раптом його вже усиновили?
Боже, про що вона тільки думала? Скільки часу втратила…
Наступного дня вона взяла відгул на роботі і поїхала до дитячого будинку. Директорка її впізнала.
— Чому ви так довго не з’являлися? Ні, хлопчика не усиновили, але він сподобався одній подружній парі. Хоча вони ще обирають, бо хотіли дівчинку.
– А я можу його побачити?
Директорка зітхнула і вийшла з кабінету. Через десять хвилин вона повернулася з Дмитром. Він тримав директорку за руку, дивився на Ліду насторожено.
Вона підійшла, присіла перед ним.
– Вибач мене. Я хворіла, не могла прийти. Я більше не зникну.
Хлопчик мовчав і дивився на неї, а потім раптом обійняв її за шию. Ліда притиснула його до себе. У неї є заради кого жити! Заради цього самотнього, як і вона, хлопчика. Вона може подарувати йому сім’ю, зробити його щасливим. Сльози текли по щоках Ліди.
– Ось список документів, які ви повинні надати. У вас є чоловік? – запитала директорка після того, як відвела хлопчика.
– Ні. Ми розлучилися.
– Погано. У подружньої пари перевага. Дитині потрібна повна сім’я.
– Я обов’язково все зберу, я скоро знову прийду. Не віддавайте його нікому, – вмовляла Ліда перед тим, як піти.
Вона злякалася. Тільки-но у неї з’явилася надія, сенс життя, син… Так, вона вже вважала Дмитра своїм сином. Одразу з’явилася небезпека, що її випередять, заберуть його.
— Добре, тільки покваптеся, — сказала директорка.
Ліда йшла додому і посміхалася. Її не лякав довгий список документів для усиновлення. Аби тільки її ніхто не випередив.
Світлофор ніяк не хотів перемикатися. «Ну ж бо», — підганяла його Ліда. До зупинки на іншому боці вулиці під’їхав автобус.
Загорілося жовте світло, і Ліда ступила на проїжджу частину… У небезпечній від неї близькості різко загальмував позашляховик.
– Знову ви? — З машини вийшов чоловік у шкіряній куртці. — Ви що, спеціально кидаєтеся під колеса, побачивши мою машину? — накинувся він на неї.
– Вибачте, я поспішала… автобус… – Поруч голосно сигналили, заглушаючи її слова.
– Швидко сідайте в машину, – наказав чоловік.
І Ліда підкорилася.
– І куди ж ви так поспішали? – запитав чоловік.
– На автобус. Я хотіла встигнути купити машинку для сина, — додала вона.
– У вас є син?
– Майже. Скоро буде. Я, справді, не хотіла кидатися під вашу машину.
Чоловік поглянув на Ліду, його погляд ковзнув по її животу.
– Тим більше треба берегти себе.
– Ні, я не вагі.на. Я хочу взяти сина з дитячого будинку, – сказала Ліда.
– А… – протягнув чоловік. – Навряд чи його вам віддадуть. Він все ще не був упевнений у її адекватності.
– Чому?
– Ви не заміжня.
– Звідки ви?.. І що мені робити? Я обіцяла…
– Слухайте, звідки ви на мене звалилися? – Він пригальмував біля кафе. – Давайте вип’ємо кави й поговоримо спокійно.
Ліда плутано все йому розповіла.
– Думаю, я можу вам допомогти, – сказав чоловік, вислухавши її.
– Ви дивна. Спочатку я навіть подумав, що ви божевільна. Я не одружений, розлучений. У мене знайома працює в РАЦСі, може швидко нас розписати.
– Ви смієтеся з мене? Ви пропонуєте мені фіктивний шлюб? Навіщо вам це?
– Просто хочу допомогти. Або у вас на прикметі є інший претендент на роль чоловіка? Ви двічі ледь не опинилися під колесами моєї машини. Вам це не здається дивним? Чому саме під моєю? Таких збігів не буває. Це доля. То що? Ви хочете усиновити дитину?
– Тільки майте на увазі, у мене нічого немає, крім квартири. Вам потрібна моя квартира?
– Ти дурна, – сказав чоловік у шкіряній куртці.
Ліда віднесла до органів опіки та піклування всі необхідні документи, включаючи свідоцтво про шлюб.
– А коли я можу забрати Дмитра?
– Засідання ради відбудеться через дві-три тижні. Ми вас викличемо.
Через три тижні Ліда отримала дозвіл забрати Дмитра з дитячого будинку. Інша пара обрала дівчинку.
По дорозі до дитячого будинку Ліда
попросила Микиту зупинити машину біля магазину. Вона купила всі машинки, які їй сподобалися, і вже йшла до виходу з коробками, як її окликнув колишній чоловік.
– Привіт. Ти добре виглядаєш. Кому накупила стільки іграшок?
– Синові.
– Сину? А хіба…
– Так, у мене тепер є син, Дмитро. Вибач, я поспішаю, він чекає на мене.
Віктор вийшов за нею з магазину. Бачив, як чоловік у шкіряній куртці відчинив перед Лідою дверцята позашляховика, як взяв у неї коробки. Як Ліда проїхала повз нього, щасливо посміхаючись.
Вона поспішала до сина, до надії, до сенсу життя, до щастя!
«Коли ти нікому в цьому житті не потрібен і сам нікого не цінуєш, перейти межу між життям і сме.тю дуже легко…
Як же це прекрасно — знати, що ти комусь так сильно потрібен… У кожної дорослої людини, на відміну від дитини, є вибір. І цей вибір ніколи не буває легким, він завжди складний, болісний і сповнений сумнівів. Але зате він здатний дати надію».
