Начебто очевидна ідея – п’ятирічний хлопчик не може виступати перед людьми на рівні політика або лектора в університеті. Навіщо взагалі маленькій дитині виступати на публіці?
Але річ у тім, що начальство нашого дитячого садка вирішило провести «огляд талантів», де кожна дитина мала в обов’язковому порядку виступити – прочитати віршик, заспівати пісеньку, станцювати, наприклад.
Мені – Яні, і чоловікові – Вадиму, здавалося, що в нашого Петрика не повинно бути проблем – він знає багато віршів, уміє співати й узагалі комунікабельний.
Але «огляд талантів» обернувся повною катастрофою. Діти один за одним виходили на сцену перед натовпом батьків і, затинаючись і плутаючись, читали вірші або голосами, якого б посоромилася б і ворона, що страждає на хронічний бронхіт, викрикували слова якоїсь пісеньки.
А нещасні дорослі, смертельно нудьгуючи, мусили висловлювати бурхливий захват і вітати кожен виступ бурхливими оплесками.
Нарешті черга дійшла до нашого Петрика. Він мав прочитати вірш «З ангелом на плечі». Його він знав добре і часто із задоволенням читав (викликаючи похвалу всіх родичів-сусідів). Однак перед натовпом незнайомих людей, що сидить на лавках, він розгубився і застиг мовчки, немов він не дитина, а воскова фігура.
Я спробувала підказати з місця «Хтось бреде собі самотньо /Із янголом на плечі», але Петрик почервонів, як рак, і раптом заревів на три струмки. Довелося нещасну дитину з ганьбою відводити зі сцени.
На виході з дитячого садка нас перехопила вихователька – вона якраз і була головним натхненником усього цього дійства. Провал Петрика владна дама, схоже, сприйняла як особисту образу.
– Це неподобство – кип’ятилася вона, – у дитини публічні виступи викликають жах. Але ж вам через два роки йти до школи. Як вона вийде до дошки, якщо вивчений віршик розповісти соромиться! Через вас сьогодні весь захід зіпсовано!
І так далі в тому ж дусі.
У результаті ми цілий день готували нещасного Петрика, щоб наступного дня він успішно виступив перед настирливою вихователькою. Однак наступного дня, коли ми з’явилися в дитячий садок забирати чадо, дитина була знову в сльозах. Декламацію віршів вона знову провалила, що тільки посилило гнів упертої виховательки.
У результаті дитина почала боятися чужих людей, почала боятися дитячого садка, почала боятися батьків, які її змушували до дитячого садка ходити!
Ми не знали, що робити. На щастя, якраз починався святковий тиждень, коли дитячий садок був закритий, а нам не треба було йти на роботу. Але свята мали закінчитися, і майбутнє видавалося похмурим. На свята ми, як завжди, відправили Петрику відвідати бабусю.
Та жила в передмісті та була головою садівничого кооперативу – тому знала все і вся. Коли до неї приїхав онук, це трохи вгасило її запал, і вона стала рідше виходити з дому. Проте до бабусі постійно приходили люди – залагодити якісь справи по садівництву (або просто сусіди).
Спочатку Петрик боявся такої кількості народу, а потім звик, тим паче, що ті, хто приходив, здебільшого були людьми похилого віку й від душі захоплювалися дитиною.
Потім він потихеньку подружився і з сусідськими дітьми. Здебільшого це були ті діти, яких батьки залишили бабусям і дідусям на свята. Загалом, Петрик і вони разом грали у дворі, ліпили сніговиків тощо.
Син прочитав дітям усі вивчені ним вірші і розповів узагалі все, що знав. Переконавшись, що інші люди вже не викликають у нього колишнього жаху, ми настільки осміліли, що навіть влаштували для дітей «званий вечір». Оскільки Петрика ніхто ні до чого не примушував, він успішно прочитав віршик (так-так, той самий «З ангелом на плечі») і навіть заспівав пісеньку «Мальви».
У нас відлягло від серця – дитина подолала свій страх. Незабаром Петрик знову благополучно пішов до дитячого садка, а від непомірних вимог деспотичної виховательки ми дитину захистили, поговоривши із завідувачкою. Кризу було подолано!
