2 роки я просто мріяла про те, щоб дитина пішла в садочок. Ще коли донька була маленькою я думала, що не зможу віддати її до дитячого садка.
Але вже в півтора року зрозуміла, що без цього ну ніяк не обійтися. І ось настав час, коли я вдягла на свою принцесу красиву сукенку, зав’язала банти і відправила в садок.
На роботу виходжу через 4 місяці, якраз місце моє звільняється, що робити весь цей час, не розумію. Цілими днями я тільки тим і займаюсь, що готую, прибираю, перу.
Чоловік каже, пішла б провітрилася. А я не можу. Я зайву кружку кави не можу випити тому, що відчуваю себе винною. Я, значить, сиджу тут кавую, а моя дівчинка там, в садочку серед чужих людей і жорстоких дітей.
В мене просто почалася нав’язлива ідея того, що я – погана мама. Але як тільки дитина приходить додому, все добре. Вже 2 місяці ми ходимо до садка, ніяких болячок, дитина щаслива, багато чого навчилася серед дітей, стала більш комунікабельною.
Але кожен ранок, таке враження, що я її від серця відриваю, наче пуповину перерізаю, коли вона не біля мене. Я вже серйозно почала думати про те, щоб не виходити на роботу, а присвятити себе донечці.
Чоловік, правда, пальцем біля скроні крутить, каже що я – ненормальна. Йому цього не зрозуміти, він прийшов і пішов.
А я ладна навіть з її іграшкою спати, коли її поруч нема. Я боюсь що це може перерости в якийсь дефект, не хочу прив’язувати її до себе, але тимпаче не можу відпустити.
Якщо в когось таке було, порадьте, як боролися. Це не жарти, в мене реальна проблема, я боюсь залишити дитину без свого контролю.