Два дні Полінка просиділа у нетопленому будинку. Мати пішла в середу вдень і веліла дочці на вулицю не виходити. Коли Полінка лягала спати, піч була ще теплою, а вранці будинок уже вистиг. Матері не було, дівчинка вибралася з-під ковдри, сунула ноги у чоботи та побігла на кухню. Тут нічого не змінилося. На столі стояла закопчена каструля.
У ній – Полінка пам’ятала – лежали чотири картоплі, зварені у мундирі. Дві дівча з’їла вчора перед сном. На підлозі стояло майже відро води. Полінка почистила дві картошини і поснідала, мачаючи їх у сіль і запиваючи водою. З підлоги тягнуло холодом, і дівчинка знову залізла в ліжко. Вона лежала під ковдрою і прислухалася до звуків, що долинали з вулиці.
Полінка чекала, коли лясне хвіртка і прийде мати. Вона затопить піч, і в хаті стане тепло. Мама зварить картоплі, і висипе її на стіл, а Полінка кататиме її гарячу, щоб вона швидше охолола. Минулого разу мама принесла два пиріжки з капустою, і Полінка з’їла їх, запиваючи гарячим чаєм. Наразі немає ні пиріжків, ні чаю, а головне – за вікнами вже темніє, а мама не прийшла.
Поки зовсім не стемніло, дівчинка пробралася на кухню і доїла картоплю, що залишилася, зачерпнула кухоль води і поставила на стілець поруч із ліжком. Потім вона загорнулася в стару толстовку матері, натягла на голову капюшон і знову залізла під ковдру. За вікнами було темно, в хаті холодно. Поліна, маленька дівчинка шести років, лежала в ліжку під старою ковдрою.
Вона намагаючись зігрітися, і чекала, коли мати повернеться. Вранці нічого не змінилося, хіба що в хаті було ще холодніше і їсти не було чого. Полінка притягла з коридору п’ять полін – їй довелося для цього сходити туди двічі. Потім дівчинка підтягла до печі табурет, стала на неї і кочергою відкрила заслінку.
Вийшло це не з першого разу, і на дівчинку посипалися зверху пластівці сажі та якась труха. Полінка не раз бачила, як мати розтоплює піч, і вона намагалася робити все так само. Спочатку поклала в піч два поліна, потім відірвала від старої газети кілька листків, зім’яла і встромила їх між деревом, а зверху поклала суху бересту, а на неї ще поліно.
Потім підпалила папір та бересту, а коли зайнялися дерево, засунула в піч ще дві і зачинила дверцята. Після цього Полінка вимила з десяток сирих картоплин, поклала їх у казан, залила водою і, вставши на табуретку, засунула його до печі. Дівчинка втомилася, поки все це робила, але їй здалося, що в кімнаті стало тепліше.
Тепер треба було чекати, поки піч добре зігріє будинок і звариться картопля. Колись у Полінки був тато, але вона його не пам’ятала. Він зібрав свої речі і поїхав у місто, бо мама часто йшла в гості до своїх подруг і, як казала бабуся, «заливала очі». Поки була жива бабуся, Полінці жилося добре. У будинку завжди було чисто, тепло та пахло пирогами.
Бабуся часто пекла пироги з капустою, з морквою, з ягодами, а ще вона готувала в казані смачну пшоняну кашу – ставила перед Полінкою тарілку та поруч кухоль топленого молока. Тоді у будинку був телевізор. І Полінка дивилася мультики, а бабуся – кіно, яке називалося дивним словом – «серіали». Без бабусі стало зовсім погано.
Мама йшла вдень і поверталася вночі, коли Полінка вже спала. Вдома часто не було їжі, і дівчинка задовольнялася вареною картоплею та хлібом. Минулої весни мама не посадила город, тож цього року навіть картоплі було мало. Куди подівся телевізор, Полінка не знала. Так надовго, як цього разу, мама ще не йшла. У хаті стало тепло, картопля зварилася.
Полінка знайшла в шафі на кухні пляшку з олією. Олії було мало – всього столова ложка, але гаряча картопля з олією – набагато смачніше, ніж холодна без нічого. Заваривши в кухлі малиновий лист, Полінка напилась гарячого чаю, і їй стало спекотно. Вона зняла материну толстовку, лягла на ліжко і заснула. Прокинулася дівчинка від галасу.
У кімнаті розмовляли сусіди – баба Маша та дід Єгор та ще якась незнайома людина. Незнайомець попросив бабу Машу забрати Полінку до себе на кілька днів, а у неділю приїде за нею батько. Баба Маша пошукала, у що вдягнути Полінку, нічого не знайшовши, одягла на неї ту саму материну толстовку, а зверху замотала старою бабусиною хусткою.
Коли вони вийшли в коридор, Полінка побачила, що біля ліжка лежить щось, прикрите двома мішками. З-під одного стирчала нога, взута в материн черевик. Баба Маша привела Полінку до себе в будинок і наказала чоловікові затопити лазню. Вона вимила дівчинку, загорнула у великий рушник, посадила у передбаннику і наказала чекати.
За кілька хвилин повернулася з чистим одягом. Полінка сиділа за столом у байковій піжамі, вовняних шкарпетках. На голові її була пов’язана біла в голубеньку цяточку хустку. Перед дівчинкою стояла тарілка з борщем. У кімнату зайшла жінка, подивилася на Полінку, важко зітхнула. Вона простягла бабі Маші великий пакет з речами для Полінки.
Цього дня і наступного до Марії Захарівни приходило ще кілька жінок. З уривків розмов Полінка зрозуміла, що маму знайшли в заметі випадково, а ще – хтось подзвонив її татові, і він незабаром приїде. Полінці було шкода мами і вона сумувала за нею. Вночі вона тихенько, щоб ніхто не чув плакала, сховавшись із головою ковдрою.
Приїхав батько. Поліна з цікавістю дивилася на високого темноволосого чоловіка, якого вона зовсім не пам’ятала. Вона трохи побоювалася його і тому цуралася. Він теж дивився на дівчинку вивчаюче і тільки один раз, при знайомстві, якось незграбно погладив її по голові. Батько не міг надовго затриматися, тож вони поїхали наступного дня.
Перед від’їздом він зачинив віконниці, дошками хрест-навхрест забив вікна та двері і попросив сусідів наглядати за будинком. Баба Маша на прощання сказала Полінці, що в її батька є інша дружина і вона буде дівчинці за матір. Але Валентина Полінку так і не полюбила. Своїх дітей жінка не мала, і вона, напевно, не знала, як це – любити дітей. Дівчинку Валентина не ображала.
Стежила за тим, щоб Полінка завжди була акуратно одягнена, щоправда, нові речі купувала дуже рідко, задовольняючись тим, що віддавали їй для дівчинки колеги та знайомі. Одразу, як батько привіз Полінку, Валентина «поклопотала» і влаштувала дівчинку в садок. Зранку відводила, увечері після роботи забирала.
Вдома одразу починала займатися вечерею чи іншими господарськими справами, а Полінка сиділа у себе в кімнаті та дивилася у вікно чи малювала. Батько теж не часто розмовляв із дочкою, вважав, що все, що потрібно, він для неї робить: сита, одягнена, взута – що ще? Коли Полінка пішла до школи, вона теж не завдавала жодного клопоту ні батькові, ні Валентині.
Навчалася нормально, а здебільшого на четвірки, а з математики, фізики та хімії у неї були трійки, але вчителі казали, що дівчинка намагається, просто точні предмети їй не даються. Зате вона була першою на уроках праці, особливо коли дівчатка щось шили, в’язали чи вишивали. Навіть вчителька дивувалася, як спритно у Полінки все виходить.
Ольга Юріївна тільки покаже новий шов чи візерунок, Поліна за нею повторює, ніби вже давно все вміє та знає. Так і жила Поліна в родині батька: років із 10 сама прибирала квартиру, могла перепрасувати гору білизни, а з 13 років готувала на всю родину. З Валентиною вони спілкувалися лише у господарських справах, але Поліні, здавалося, більшого й не треба було.
Батько був задоволений, що вдома було спокійно, жодних криз підліткового віку, якими лякали його колеги з дочками, а мовчазність і нетовариські дочки він вважав рисою її характеру. Після дев’ятого класу Поліна сказала, що хоче вступити до коледжу та вивчитися на закрійника та кравця. Батько сходив із нею до коледжу, подали документи, і з вересня Поліна почала навчатися.
Вона так само виконувала багато роботи по дому, але зараз ще почала шити. Валентина мала стару швейну машинку, Поліна налагодила її, і тепер не було проблем, якщо треба було підрубати рушники, пошити нові штори або відремонтувати одяг. Дівчина все це робила сама. До неї почали звертатися сусіди – кому вкоротити штани, кому постільну білизну пошити.
Брала вона недорого, але ці гроші не витрачала – збирала. Три роки пролетіли непомітно. Закінчилося навчання, Поліні виповнилося 18 років. Несподівано для батька дівчина заявила, що хоче повернутися до рідного села. Свій дім Поліна ледь знайшла. Її село, на відміну від багатьох інших, не вмирало, а навпаки, росло.
Поряд кілька років тому проклали нову дорогу, з’явилися нові мешканці, збудували нові будинки. Будинок, який раніше здавався Поліні величезним, тепер виглядав як непоказна хатинка на тлі двоповерхових котеджів, що виросли. Щоправда, кілька сусідніх будинків залишилися незмінними. Ось з одного боку дім баби Маші, а з іншого – діда Єгора. Цікаво, чи вони живі?
Поліна відчинила хвіртку – та скрипіла так само, як у той час, коли маленька Полінки прислухаючись до цього скрипу, чекаючи на матір. Дівчина піднялася на ґанок. «Без інструментів у хату не потрапити», – подумала вона. Залишивши речі на ганку, вона пішла до будинку баби Маші. Поліна увійшла в хвіртку і побачила жінку похилого віку, яка полола клумбу з квітами.
Жінка випросталась і пильно подивилася на дівчину та в якийсь момент вона впізнала дівчинку. Поліна пояснила, що їй потрібно, і баба Маша крикнула в бік будинку: «Захар! Іди сюди!» На ґанок вийшов хлопець років 20. Вона наказала йому взяти інструменти та допомогти Полінці. За годину всі вікна та двері були відчинені.
Поліна увійшла до будинку, в якому не було 12 років. Ось тут, у коридорі лежала мати, коли вона востаннє бачила її, вірніше, її ноги, взуті в коричневі черевики зі збитими носами. Ось на ліжку стьобана ковдра, під якою вона намагалася зігрітися. Відро, чавунок, закопчена каструля. Поліна наче знову повернулася в дитинство.
Вона згадала наказ баби Маші: «Поводься добре, і тебе любитимуть. Жодного іншого будинку, крім батьківського, у тебе немає». «Як же немає? Ось він, старий, з ганком, що покосився, але такий рідний!» – подумала Поліна. – «Тут я буду щаслива!» Майже тиждень вона мила, чистила, прала, фарбувала.
Знайшла пічника в сусідньому селі – він прочистив трубу та налагодив піч, а Поліна її побілила. Викинула купу старого мотлоху з комори та з горища, повісила нові фіранки. Захар допоміг їй поправити ганок і паркан, що завалився в декількох місцях. І весь цей час до її будинку приходили мешканці села – ті, що пам’ятали її та її матір.
Вони дивувалися, що вона з міста вирішила переїхати сюди. Батько, мабуть, не впізнав би своєї мовчазної, нетовариської доньки – з обличчя Поліни не сходила посмішка. Вона була балакуча і доброзичлива. Місцевий тракторист зорав їй город, і хоч було вже пізно, але Поліна під керівництвом Марії Захарівни змогла дещо посадити та упорядкувати ягідні кущі.
Закінчивши з будинком, Поліна влаштувалася на роботу – поки що не за фахом. Не було в селі ательє, де б вона могла працювати, і швейної машинки в неї не було. Тож пішла вона працювати на пошту. І не за склом сидіти, а розвозити пошту сусідніми селами. Видали їй велосипед, і поїхала Поліна крутити педалі: до одного села – два кілометри, до іншого – три.
З першої зарплати купила собі швейну машинку, з другої оверлок. Почала шити – спочатку для дому, потім і замовники знайшлися. Небагато, звичайно, село – не місто, але потроху і в сусідніх селах про неї дізналися. Стали люди приходити. Через пару років пошту розвозив вже інший листоноша – Поліні городу і заробітку на шиття цілком вистачало.
Тим більше, що на велосипеді їй уже важко було їздити – вони із Захаром, за якого Поліна заміж вийшла, чекали на первістка. З батьком та Валентиною Поліна спілкувалася, вони на весілля приїжджали, звали молодих до міста. Але ті відмовилися, бо її справжній дім був в цьому селі…
