-Якби ти знала, як я тебе кохаю, Ларочко! Більше за саме життя! — шепотів мені на вушко одружений Юрик.
-І я тебе дуже кохаю. Коли ж ти, нарешті, розлучишся, Юро? Постійно годуєш обіцянками… — я ображено надула губки.
…З Юрою ми познайомилися на роботі. Так би мовити, службовий роман. Юра, прийшовши до нашого інституту, одразу ж зачарував і полонив мене, та й не тільки мене.
Я беззастережно закохалася в нього. Дівчата з нашого відділу потайки підморгували Юрі, кидали «котячі» погляди, і це ще більше розпалювало мене.
Я вирішила, що цей чоловік і є моя доля. Здавалося, що щастя у мене в руках, і я його не випущу, не втрачу, не дам втекти.
Але дедалі частіше мене мучили сумніви, кружляли неясні здогадки. Виявилося, я перебувала в блаженному невіданні…
Одного разу подруга сказала:
— Ларисо, я днями бачила твого Юрку з миловидною жінкою та дівчинкою. Вони всі трималися за руки й весело щебетали.
— Ти помилилася, Юра не одружений. Ми скоро подамо заяву до РАЦСу, — безтурботно відповідаю подрузі, а темні думки вже рояться в голові.
— Можливо, я помилилася. Але його дзвінкий сміх не переплутаєш ні з чиїм… — не вгамовувалася уважна подруга.
А я одразу ж побігла до Юри, щоб розібратися, пред’явити докази.
— Дурненька, ось, поглянь у мій паспорт. Чистий, як свіже біле простирадло. Віриш кому завгодно, — Юра демонстративно розгорнув паспорт.
Штампа про шлюб, справді, не було.
— Гаразд. А хто ж та жінка з дівчинкою? — я й хочу, й не хочу почути правду.
— Сестра з племінницею. Задоволена? Що це за допити з упередженням? Ти мені поки що не дружина, Ларочка, — здавалося, що Юра сердився.
Я із задоволенням відчула себе винною. Поцілувала коханого й погрозила пальчиком. Так, для залякування…
— Привіт, Ларисо! Сто років тебе не бачив. Хоча, зачекай, я брешу. Нещодавно спостерігав за тобою в кафе. Ти була з чоловіком. Ви сиділи за столиком біля вікна.
Відразу видно, що ти закохана. Нікого й нічого навколо не помічала. Я вирішив вам не заважати, — мій давній знайомий відкрито й широко посміхався.
— Привіт, Толік! Мені ніхто не зможе завадити. Скоро виходжу заміж. А ти як поживаєш? Одружився-розлучився? — неохоче, заради пристойності, цікавлюся справами старого знайомого.
— Все нормально, Ларо. Ось тобі мої контакти. Хто знає… Може, знадоблюся. А той чоловік, з яким ти воркувала, — мій сусід. Неперевершений хвалько, базікало, крутихвіст.. Ну, бувай, Ларочко, поспішаю, — Толік якось тепло, подивився на мене, підморгнув, сунув у руку візитку й побіг.
Стою посеред вулиці, в руках тримаю візитку Толіка, не знаю, що й думати про почуте. У душі плутанина, якась каламуть. Жену чорні думки, змушую себе думати про хороше.
Продовжую шалено кохати Юру, сподіватися на швидке одруження. Будую грандіозні плани на сімейне життя. Юра, однак, не поспішає.
— Треба ж ретельно підготуватися до весілля, — серйозно каже мій наречений.
З часом мої надії тануть, як пластилін на батареї, як сніжинка на долоні.
Одного разу я побачила здалеку свого знайомого Толіка. Кричу йому щосили, боюся, що він загубиться в натовпі. Толік обертається і розпливається в усмішці. Ми так зраділи цій несподіваній зустрічі!
І таким Толік здався мені домашнім, простим, без зайвих клопотів, що захотілося довше поговорити зі старим другом, докладніше дізнатися про його життя.
— Я так рада тебе бачити! — щиро захлинаюся від своїх слів.
– Я теж! Може, вип’ємо кави у мене вдома? Поговоримо спокійно, не на ходу. Коли ще побачимося? — Толік взяв мене під руку й потягнув до автобусної зупинки, не чекаючи відповіді.
У Толіка вдома не було «жіночого запаху». Цей факт чомусь приємно мене здивував.
-Ти не одружений? — запитую я й дуже чекаю на ствердну відповідь.
Толік метушиться, варить каву, ставить пляшку на стіл, пригощає цукерками.
-Бачу, джентльменський набір у тебе завжди під рукою. Так? — запитую з ноткою ревнощів.
— Нууу… Іноді дозволяю собі трохи побешкетувати, — сором’язливо відповідає Толік.
Ми так заглибилися в душевну розмову, що й не помітили, як за вікном стемніло.
— Шкода, але мені час іти, — кажу з жалем.
— Я б запропонував тобі залишитися, але нареченій не личить починати з такого, — посміхнувся Толік.
Давній друг пішов мене проводжати. Ми вийшли з під’їзду. Нам назустріч йшов Юра. Я відразу кинулася до нього з обіймами. Юра, злякавшись, різко мене зупинив. Я завмерла, наче вкопана. Нічого не розумію.
— Тату, чому ти нас з мамою обігнав? Зачекай, мені страшно в темряві, — дівчинка років восьми міцно притиснулася до Юри.
Ах, ось у чому справа! Сімейна ідилія.
Толік обійняв мене, і ми поспішили, боячись запізнитися на останній автобус.
Я самотньо сиділа в автобусі й гірко плакала. Кому я повірила? Він обвів мене, дурепу, навколо пальця. А в нього самого є дружина, донька. Чого ж тобі, Юрику, не вистачає? Штампа в паспорті?
Наступного дня я взяла вихідний. Не хотіла бачитися з Юрою. Страшенно образилася на нього. Ближче до вечора Юра прийшов до мене з букетом червоних троянд і довгими вибаченнями.
— Пробач, Ларисо! Не хотів тобі казати, що в мене є сім’я. Але я ось-ось розлучуся. Повір. Я кохаю тебе і тільки тебе, — переминався з ноги на ногу Юра, не наважуючись, як зазвичай, зайти до мене в квартиру.
Я великодушно впустила його, поставила ароматні троянди у вазу, приготувалася до чергового покаяння залицяльника.
Юра ніжно поцілував мене в щічку. Я не відсахнулася. Мабуть, відчувши, що йому пробачили, Юрик набрався сміливості:
— Скажи, ти знайома з Толіком?
— Так, знаю його з дитинства. Хороший хлопець. Спокійний, щедрий, душевний, — намагаюся подражнити Юру.
— Хм… Я його погано знаю. Сусід і все, — Юра каже байдуже і не піддається на мої хитрощі.
А я забуваю про Толіка і віддаюся палаючій пристрасті, невгамовній любові. Юра — мій! Я відберу його у дружини, у доньки, у всіх на світі!
…Минуло пів року. Я залишалася все в тому ж статусі незаміжньої дівчини, що чекає на кохання.
Юра все обіцяв і обіцяв. Правда, дедалі частіше я зустрічалася за чашкою кави з Толею. Він мене заспокоював, знаходив потрібні слова, дарував милі дрібнички. У компанії Толі мені було затишно, безтурботно, приємно. Йому, як подрузі, я довіряла всі свої дівочі таємниці.
— Толік, як ти думаєш, Юра одружиться зі мною? — запитувала я у друга дитинства.
— Ні, Ларисо, не одружиться. Відомо, що на червону квітку завжди летить метелик. Покористується тобою і кине. Хоча, ні, не кине. Ти зручна. Завжди під рукою.
Він буде з тобою доти, доки ти йому дозволиш. Як то кажуть, ворон цілував курку до останньої пір’їнки, — Толя проголошував протверезну правду.
Але мені не хотілося це чути. Я ображалася й йшла від Толі, гучно грюкнувши дверима.
Через деякий час усе повторювалося: я знову приходила до Толіка, плакала у нього на плечі, радилася. Толя довго терпів, а потім випалив:
— Ларисо, виходь за мене заміж. Досить страждати через дурниці. Я тебе кохаю, — Толік вправно надів мені на палець обручку.
Я злякалася й швидко зняла подарунок:
— Забери, знадобиться. А я — не твоя наречена.
— Ларо, добре подумай. Адже ти можеш просидіти в ролі нареченої цього Юрика аж до пенсії. Навіщо тобі красти чужу любов, руйнувати сім’ю? Потім будеш кусати лікті.
Як то кажуть, на чужому нещасті… А я вмію чекати, з відповіддю не кваплю, — Толік поклав обручку в оксамитову коробочку й закрив її.
У ту мить мені здалося, що саме зараз вирішується моя доля, та й усе життя. Переді мною стоїть хлопець. Гарний, розуміючий, закоханий. Чого ж ще? Навіщо пручатися?
— Ти маєш рацію, мені треба добре подумати, — я зібралася йти.
Чекаю на зупинці на свій автобус. Толік, як завжди, стоїть поруч і розповідає щось смішне. Обертаюся — на лавці сидить… дружина Юри з спотвореним від страждання обличчям.
— Дівчино, будь ласка, викличте «Швидку», — звертається до мене страждальниця. Я миттю згадую, що Юра в цей час у відрядженні. Тобто допомоги його бідній дружині чекати нізвідки.
Толік одразу ж оцінив ситуацію й зупинив першу-ліпшу машину. Ми допомогли жінці сісти на заднє сидіння. Толік і я швидко заскочили в салон машини. Толік наказав ошелешеному водієві:
— Шеф, до найближчого пологового будинку! Негайно!
Нарешті ми приїхали. Передали жінку в руки лікарів.
Через годину з пологового залу вийшов лікар і підійшов до нас:
— Жінка питає, як вас звати, дівчино? Поро.ілля хоче назвати доньку ім’ям своєї рятівниці.
— Лариса, — машинально промовляю я, не в змозі оговтатися від подиву. Лікар киває головою й іде.
Толік сміється:
— Ну ось, Юрі пощастило! Тепер він на все життя буде пов’язаний з твоїм ім’ям.
— Толік, я приймаю пропозицію вийти за тебе заміж, — перепочивши після несподіваних клопотів, сказала я, ще не вийшовши з пологового будинку.
Толя дістав з кишені оксамитову коробочку з обручкою:
— Ось і знадобилася, — мій новий наречений знову й назавжди надів обручку мені на палець.
Ось ми й заручилися. На душі стало легко й радісно.
Я зателефонувала Юрі й привітала його з народженням доньки… Ларочки. Не чекаючи на відповідь, вимкнула телефон.
…Через рік із цього самого пологового будинку мій чоловік Толя забирав мене з новонародженим сином…
Такі несподівані повороти долі…
