Нарада добігала кінця, коли до кабінету тихо увійшла секретарка і, сказавши «Це терміново», простягнула Миколі Михайловичу телефон. Він вибачився перед присутніми і про себе прочитав: «Коля! Твоя мама серйозно захворіла. Ми з дітьми вже виїхали до неї. Приїжджай, як тільки зможеш. Ірина».
Повідомлення від дружини сильно засмутило Миколу. Лише два дні тому він був у матері, і тоді все, здавалося б, було нормально, а зараз…
Мати ніколи ні на що не скаржилася, завжди намагалася бути бадьорою при зустрічі. Так було й минулого разу. Але роки, мабуть, беруть своє.
Микола Михайлович поспіхом закінчив нараду і швидко попрямував до виходу. Він вирішив не заїжджати додому, а відразу їхати на місце. Він дуже хвилювався, хоч і знав, що дружина вже там і значить все буде гаразд.
Ірина була людиною, на яку завжди і в усьому можна було покластися. По дорозі він зателефонував їй, і вона як могла заспокоїла чоловіка, повідомивши, що найстрашніше вже минуло, залишивши всі подробиці до зустрічі.
За вікном швидко миготіли дерева. Машина наповнилася шумом дороги і липкою літньою задухою. Голова розколювалася від болю, а серце болісно стискалося від поганих передчуттів.
Ніколи ще дорога додому до мами не була для Миколи такою важкою і такою довгою. Дві години шляху дозволили йому переглянути все життя заново…
Мама Колі пішла з життя, коли йому виповнилося всього вісім років. Він, незважаючи на маленький вік, добре її запам’ятав.
Звичайно, дещо з роками стерлося з пам’яті, але найголовніше залишилося. Микола добре пам’ятав, що його мати, яку звали Люба, була стрункою високою жінкою з довгою косою пшеничного кольору.
Вона вправно закручувала її на потилиці у величезний вузол. Маленькому Колі завжди подобалося дивитися, як мама розчісувала своє волосся, що переливалося на сонці. У такі хвилини вона завжди посміхалася своєму єдиному синові. І, взагалі, це була мила жінка з веселим відкритим характером.
Вона дзвінко сміялася і так само дзвінко співала народні пісні. Жодне свято не обходилося без маминого співу. Батько ж, навпаки, був людиною тихою , мовчазною, задумливою і навіть замкнутою.
Коля бачив його усміхненим лише тоді, коли той дивився на свою дружину. У такі хвилини його очі спалахували якимось внутрішнім, щасливим вогнем. І лише потім, ставши дорослим, Микола зрозумів, що батько шалено кохав дружину, він її боготворив, і цей вогонь був вогнем кохання.
Це були світлі спогади, але були й інші, про які не хочеться згадувати, хочеться викреслити їх із пам’яті назавжди. Але це життя, і воно саме диктує свої правила та пише свої сторінки одну за одною.
І якщо хоча б одну з них вирвати з цієї книги життя, то це буде вже зовсім інша історія.
Коля добре запам’ятав, як ховали маму. Був теплий осінній ранок. Сонце, немов на знак протесту проти того, що відбувалося, світило як божевільне .
У дитячій голові хлопчика ніяк не вкладалося, що тепер його завжди усміхнена мама ніколи більше не погладить його своєю теплою долонею по голові, ніколи не заспіває чарівним, огортаючим голосом протяжну українську пісню.
Йому здавалося, що дорослі все це вигадали — страшну історію про те, як на його матір перекинувся величезний віз, запряжений конем, і всі жахливі подробиці цієї моторошної історії.
Йому здавалося, що тільки він один знає, що це вигадки, і скоро його улюблена мама, ніби нічого не сталося, з’явиться перед усіма і засміється своїм чудовим сміхом.
Про те, що все, що відбувається, насправді є реальністю, Коля зрозумів лише тоді, коли тру.у з тілом матері опускали в мог.лу.
Жахливі крики, плач і воскове обличчя батька, що раптово постаріло, ― ось що залишилося в пам’яті маленького хлопчика. Хоча ні, залишилося ще дещо. Коли поверталися з клад.вища, він чітко розчув загадкову фразу «Двох поховали».
Тоді йому було не зрозуміти, що означають ці дивні слова, але через кілька років, ставши достатньо дорослим, він зрозумів ― його мати була при надії, такою довгоочікуваною дитиною, яку забрала на той світ разом із собою.
Так несподівано закінчилося щасливе дитинство Миколи. Батько, який і без того не був надто балакучим, взагалі замкнувся в собі. Він не міг змиритися з тим, що сталося, не зміг впоратися зі своїм горем і дуже скоро, намагаючись хоч якось заповнити порожнечу, що утворилася в душі, почав прикладатися до чарки.
Його не зупиняло навіть те, що поруч із ним був син, якому тепер удвічі більше потрібна була любов батька і який також важко, по-дитячому переживав втрату матері.
Батько все частіше приходив з роботи напідпитку. Хлопчик був залишений сам на сам. Бабусь ні з боку батька, ні з боку матері не було, і тому ніхто не опікувався восьмирічним хлопчиком.
І хоча добродушні старенькі сусідки, важко зітхаючи, підгодовували Колю, він все-таки часто ходив голодним і брудним, проводячи майже весь свій вільний час біля маленької річки.
Так минув рік. Хлопчик зовсім відбився від рук, а батько, який гасив вогонь горя …, все менше звертав на сина уваги.
Невідомо, скільки б це все тривало, якби одного разу маленький Коля ледь не потонув. Його врятував колгоспний пастух, який зовсім випадково опинився біля річки.
Це протверезило батька, змусило прокинутися з “сплячки”. Він переглянув своє життя і, зрозумівши, що син ― це єдине, що у нього залишилося, змусив себе кинути вживати.
Чоловік намагався надолужити згаяне, але в нього це погано виходило. Хлопчик вирвався з-під контролю. Батько не міг з ним впоратися.
У постійній боротьбі минуло ще кілька років.
Одного разу, після чергової сутички з некерованим дванадцятирічним Миколою, батько сидів на лавці у дворі. До нього підійшла сусідка, вісімдесятирічна баба Христина, присіла поруч, подивилася йому прямо в очі й, похитуючи головою, промовила скрипучим голосом:
― Тобі треба одружитися, Михайле. Одружитися. Твій хлопчисько зовсім від рук відбився. Незабаром накоїть біди. Йому потрібна мати, а тобі — дружина.
Баба Христина витерла зморшкуватою рукою беззубий рот і голосно заскрипіла, встаючи з лавки.
― Одружитися, кажеш? ― з тугою промовив Михайло. ― Як же можна одружитися. Не можу я забути свою Любу… Любив я її…
― Знаю, що любив. Усі знають. Хороша була жінка, царство їй небесне. ― Баба Христина куточком хустки витерла несподівану сльозу. ― Тільки її більше немає, твоєї Люби! Так Бог розпорядився!. А раз Бог залишив тебе і сина залишив, то значить треба далі жити!
― Не можу я жити! Поки вживав― легше було, а як кинув, так зовсім життя не стало. І вдень, і вночі серце болить.
― Ох-хо-хох,― протяжно зітхнула баба Христина, мружачись від яскравого серпневого сонця. ― Все це так, тільки адже твій хлопчик ги.е. Йому потрібна мати. Ти, Михайле, повинен про нього подумати. Він же виростає хуліганом. Хлопчику дванадцять років , а він вже палить! Незабаром почне прикладатися до чарки. Ти йому батько, у нього, крім тебе, нікого немає, отже, ти повинен про нього подбати. А якщо сам не справляєшся — то знайди йому матір.
Одружися з пристойною жінкою, можливо, це полегшить і тобі життя. І серце відпустить! Твоя Люба була б рада. Думаєш, вона там, ― старенька показала рукою на небо, ― не переживає? Не хвилюється за тебе і за Кольку?
Не спокійно їй там! Тому й ти тужиш. А як налагодиться у тебе життя, так вона, твоя Люба, заспокоїться і відпустить тебе.
Послухай мене, стару. Я багато чого бачила, багато чого пережила, тож знаю, про що говорю.
― Дякую, Христино Степанівно, за пораду, тільки я не можу. Та й кому я, такий непутящий, зі своїм Колькою потрібен?
― Не кажи так! На кожен товар є покупець.
Сказавши це, старенька, спираючись на палицю, попрямувала додому, але пройшовши кілька метрів, зробила різкий, наскільки це було можливо в її віці, поворот і знову підійшла до чоловіка.
― Михайле! І жінка для тебе є, ― промовила вона, витираючи піт, що виступив на лобі від швидкої ходьби. ― Хороша жінка! Зовсім недавно до нас у село приїхала жити.
Продавчинею в магазині працює. І за віком підходить. І самотня вона, я дізнавалася. Придивися.
У відповідь Михайло лише сумно посміхнувся і потер почервонілі очі.
І все-таки через кілька місяців Михайло привів додому нову дружину. Ту саму жінку, про яку говорила баба Христина.
Він покликав до себе сина і якимось абсолютно не забарвленим жодними емоціями голосом промовив:
― Миколо, знайомся ― це тітка Галя. Якщо захочеш, можеш називати мамою.
Потім розвернувся і вийшов із кімнати, надавши можливість синові та новій дружині самим у всьому розібратися.
Тітці Галі, маленькій тендітній жінці, на вигляд було років тридцять або трохи більше. Вона уважно подивилася на хлопчика сумними сірими очима, сумно посміхнулася і простягнула йому на знак привітання худеньку руку.
Коля дуже чітко запам’ятав той момент. Він повільно, з переляком всунув у руку цієї чужої жінки свою немиту долоню. І йому здалося, що при дотику його обпекло немов вогнем.
Хлопчик різко висмикнув руку, вискочив із кімнати й втік. Він не пам’ятав, скільки біг і куди біг. Пам’ятав лише, що голі гілки кущів боляче хльостали по обличчю, по ногах, а він все тікав і тікав подалі від дому, від свого дому, де тепер житиме й господарюватиме чужа жінка.
Потім Коля довго й гірко плакав. Він не міг повірити, що батько зрадив матір і дозволив чужій жінці зайняти її місце.
І тоді він, дванадцятирічний підліток, оголосив новій дружині батька справжню битву.
Битва була жорстокою! Коля робив усе, щоб вивести з себе цю тиху й майже непомітну жінку, але вона, немов кам’яна , мовчки терпіла всі його зухвальства й часом зовсім недитячі витівки.
А батько, як завжди замкнутий, зайняв позицію стороннього спостерігача і ніяк не реагував на витівки сина, даючи повну волю новій нелюбій дружині у вихованні хлопчика.
Чого тільки не витворяв Коля! Він усіма силами намагався робити вигляд, ніби не помічає присутності тітки Галі, не помічає її старань привести дім до ладу та створити атмосферу затишку.
Вона цілими днями щось мила, терла, а хлопчик міг спокійно лягти в білосніжне ліжко з брудними ногами або ж просто в черевиках. Хоч він і не доїдав, часто був голодним, а її страви демонстративно виливав навіть собаці, не спробувавши.
Тітка Галя нічого не говорила у відповідь на його відкриті виклики та гордовиті погляди. Вона тихо зітхала і, ніби нічого не сталося, продовжувала поратися по дому.
Одного разу, коли Коля вилив відро бруду на щойно випрану білизну, не витримав навіть батько. Він схопив ремінь, але той спритно ухилився і втік.
У такій безрадісній обстановці минуло не рік і не два. Батько, який так і не зміг полюбити нову дружину, знову почав прикладатися до чарки.
Миколі виповнилося п’ятнадцять років. Він подорослішав, перестав робити різні капості тітці Галі, але битва все одно тривала. Тільки вона тепер була не така відкрита, як раніше, а тиха і прихована, але від цього нікому не ставало легше. Коля часто дивувався, як ця жінка могла все це виносити. Він злився на неї за її ангельське терпіння і ненавидів ще більше.
Але все змінив випадок. Одного разу Коля заглянув у кімнату і побачив, як тітка Галя старанно витирає пил з маминого портрета, що висів на стіні. Це була остання мамина фотографія, на ній завжди усміхнена жінка виглядала якоюсь задумливою і сумною. Напевно, щось передчувала…
Тітка Галя акуратно протерла раму, а потім повільно опустилася на стілець і, дивлячись прямо в мамині сумні очі на портреті, промовила втомленим голосом:
― Пробач мене. Я не змогла стати Колі матір’ю, не змогла замінити тебе. Не змогла…
Вона не плакала. Ні, але в її словах було стільки відчаю, стільки туги, що дорослому Миколі стало не по собі. Він відчув, як сильно стиснулося серце, відчув, як величезний болючий клубок невиплаканих сліз застряг у горлі. Йому стало нестерпно соромно за себе, за свою огидну поведінку і за батька стало соромно, за його байдужість до цієї тихої жінки , яка ніколи і нікому не скаржачись, все терпіла , намагаючись стати для Колі матір’ю, а для Михайла дружиною.
Колі хотілося підійти до тітки Гали і все їй пояснити, все розповісти і попросити , ні, випросити, вимолити прощення. Але щось заважало йому і він, приховуючи сльози, пішов до себе в кімнату, так і не промовивши ні слова.
Але життя саме керує балом і все саме розставляє на свої місця.
Через кілька днів після того, що сталося, Коля впав з берези і зламав ногу. Травма була настільки серйозною, що довелося робити операцію. І ось коли Коля, нарешті, прийшов до тями після наркозу, він побачив, що лежить весь у бинтах і гіпсі.
Поруч з ним сиділа тітка Галя. Вона тихо плакала. У цей момент у її добрих сірих очах було стільки щирого страждання, стільки справжнього болю, що Микола не витримав і тихо прошепотів:
― Мамо, не плач. Все буде добре.
А потім він марив, і йому здавалося, що це його рідна мати, зійшовши з портрета, низько схиляється над ним, ніжно витираючи з чола піт.
Минуло тридцять років.
Після того випадку всі ці роки тітка Галя, яка стала для Миколи справжньою матір’ю, і Микола, який став для цієї тихої непомітної жінки справжнім сином, жили в любові та злагоді, ніколи не розкопуючи минуле і не згадуючи колишні образи.
Батько, так і не зумівши впоратися зі своїм горем, пішов з життя, коли Колі було двадцять років. З тих пір Микола став єдиним чоловіком у їхній маленькій родині. Він завжди допомагав матері, ніколи про неї не забував. Він виріс, здобув освіту і став великим начальником, залишаючись у душі тим самим хлопчиком, який зумів відкрити своє змучене серце жінці завдяки її доброті, ніжності та любові.
Микола під’їхав до маленького, акуратно побіленого будиночка, в якому жила його сімдесятишестирічна старенька мати. Він дуже хвилювався. Серце билося як божевільне. З будинку вийшла Ірина і попрямувала до чоловіка. Він намагався за виразом її обличчя зрозуміти, як справи у матері. Ірина не посміхалася, але була спокійна. Це вселяло надію.
― Ну що? Як справи? ― нетерпляче запитав Микола у дружини, швидко прямуючи до будинку.
— Не хвилюйся. Заспокойся. Уже все нормально.
— А що сталося? — продовжував питати чоловік, заходячи до кімнати матері.
— Був серцевий напад, але зараз уже все гаразд. Лікар зробив їй укол. Вона спить. Лікар запевнив, що все буде добре. Не хвилюйся так, Коля!
Микола підійшов до ліжка, на якому лежала його така маленька, худенька і сильно постаріла мати, і, не витримавши душевного напруження, голосно заплакав, зовсім не соромлячись сліз. Він знав — його сім’я зрозуміє.
― Тату! Не плач! ― тихим голоском промовила восьмирічна донька Марія. ― Лікар сказав, що бабуся обов’язково одужає. Лікарі ніколи не обманюють.
Микола посміхнувся крізь сльози і промовив:
― Не буду, донечко, не буду! Я знаю ― бабуся одужає. Обов’язково одужає.
До Миколи підійшов його дорослий дев’ятнадцятирічний син Михайло і, поплескавши батька по плечу, упевнено промовив:
― Все буде добре! Бабуся обіцяла мені на весілля спекти свої фірмові пироги, а ти знаєш, якщо вона щось обіцяє, то обов’язково виконує. Маріє, ― звернувся Михайло до молодшої сестри, ― ходімо на вулицю, подивимося, як там наші кошенята поживають.
Михайло взяв сестру за руку і повів на вулицю.
— Тату! — несподівано зупинившись біля самих дверей, запитала дівчинка. — А хто ця тітка на тій фотографії у великій кімнаті? Я питала у бабусі, а вона сказала, що ти сам мені все розповіси.
Микола, почувши запитання, поглянув на дружину. Ірина похитала головою і докірливо подивилася на чоловіка. Він зрозумів значення цього погляду. Дружина давно наполягала , щоб Микола все розповів доньці, яка, на відміну від сина, ще нічого не знала.
― Це моя мама. Моя справжня мама, яка мене народила. ― Після деякого збентеження відверто відповів Микола.
― Твоя мама? Як це так? А хто ж тоді бабуся Галя? Вона що, твоя не рідна мама?― схвильовано запитала Марія, сильно округливши й без того величезні очі.
― Так, не рідна.
― Значить вона твоя мачуха?
― Ні, донечко, бабуся Галя ― не мачуха. Вона найдорожча і найрідніша моя мама. Решту я тобі потім розповім.― Микола вклав у ці слова стільки щирої любові й сердечного тепла, що маленька Марія, яка спочатку злякалася того, що бабуся може бути не справжньою, повністю відкинула свої дитячі сумніви, посміхнулася й вийшла з братом на вулицю.
― Піду приготую тобі чай, ― втомлено сказала Ірина і теж пішла, розуміючи, що Миколі потрібно побути наодинці з матір’ю.
Микола тихо присів на ліжко поруч із матір’ю, взяв її маленьку, суцільно вкриту зморшками долоньку у свою руку. Він вдивлявся в обличчя цієї колись чужої жінки, яка зуміла своєю тихою вдачею, терпінням, любов’ю та душевним теплом розтопити замерзле від горя серце підлітка.
Саме вона, не злякавшись труднощів, допомогла йому стати тим, ким він був зараз. Саме вона завжди була для нього надійною опорою і підтримкою, саме вона стала для нього справжньою Матір’ю!
Несподівано, немов відчувши його присутність, старенька повільно розплющила очі. Її обличчя осяяло якесь внутрішнє світло, і вона, ця тиха, непомітна жінка, хоч і слабким голосом, але радісно й умиротворено прошепотіла:
―Синочку! Мій рідний! Ти приїхав!
