Мій чоловік кинув мене з донькою. Я працювала як віл. Намагалася відкласти кожну копійку на майбутнє, щоб вона ні в чому не мала потреби. Виходило, звичайно, так собі, бо жили на орендованій квартирі, я не мала вищої освіти, а на роботі не мала жодних перспектив.
Мій колишній чоловік продав свою квартиру і переїхав до іншого міста, де жила його коханка. Мені як аліменти посилав лише жалюгідні копійки та навіть на день народження своїй дочці не спромігся зателефонувати.
Дочка виросла та закінчила школу. Мені вдалося добре виховати її, вона вступила до інституту. Тоді я й вирішила, що поки Таня житиме в гуртожитку, я могла б поїхати за кордон на заробітки.
Спочатку було важко. Через деякий час знайшла в Інтернеті групу співвітчизників і почала прислухатися до їхніх порад. З деякими познайомилася навіть особисто. Далі стало легше. Я навчилася заощаджувати та розібралася у всіх премудростях своєї роботи, Виділила для себе дні, коли в магазині по сусідству були найбільші знижки, а потім знайшла підробіток. За 5 років мені вдалося назбирати грошей на хорошу однокімнатну квартиру для мене та Тані.
Навчання в дочки добігало кінця, і я вирішила повертатися додому. Подруги навіть не хотіли мене відпускати: казали, що обов’язково повернуся, але тоді я не могла їх зрозуміти. Повернувшись до рідного міста, ми з дочкою довго спілкувалися про життя, роботу і той час, що ми не були разом. Я відпочивала, дочка поралася по дому, все було добре.
Після недовгих пошуків квартиру було придбано. Вистачило навіть на 2 кімнати, але з поганеньким ремонтом Я на це не звертала уваги, бо головне, що вона наша, без зайвих господарів, орендної плати та договорів.
Але через півроку я раптом почала розуміти, що для комфортного життя нам однієї квартири буде мало. Мене почали дратувати її нічні розмови телефоном за стіною. Я кілька разів бачила її залицяльника через вікно кухні. Загалом було зрозуміло, що так довго продовжуватися не може. Щось тягнуло мене назад працювати та придбати ще одну квартирку.
Дочка мене підтримала, тож я знову вирушила туди, звідки ще нещодавно з таким задоволенням поїхала. Перший місяць мені здався найлегшим. Знову зустрілася з дівчатами, які залишилися минулого разу, вони ще з мене жартували, казали, що знали, що я повернуся. Я навіть не сперечалася.
Але робота є робота і це далеко не курорт. Потрібно працювати, намагаючись не особливо відволікатися на втому та недосипання. Однак все це можна стерпіти, якщо перебувати в гарному гуморі. Просто працюючи, спілкуючись із донькою і думаючи про те, що для повного щастя мені залишається дедалі менше часу. Але не склалося
