— Та ваша квартира ще коли буде! А тут відразу дають, — вирвалося у Аріни.
Мати замовкла, а Аріна, поспіхом попрощавшись, завершила телефонну розмову.
— Ну і що я такого сказала? — промовила Аріна до себе, знизавши плечима. — Нічого особливого. А взагалі — це правда. А на правду не ображаються.
Мати Аріни, Алла Михайлівна, в цей самий час сиділа у себе вдома й плакала. Їй було дуже прикро.
— Ні, Ніно, ну не розумію я, як можна було таке сказати? — ділилася Алла Михайлівна зі своєю подругою наступного дня.
— Ви її розпестили, — махнула рукою Ніна.
— Та вона ж була нормальною. Поки не вийшла заміж.
Алла Михайлівна замовкла й відвернулася до вікна. Їй було дуже сумно й прикро.
А Ніна теж замовкла, не стала сперечатися. Але вона все-таки була впевнена, що подруга з чоловіком занадто розпестили Аріну, а тепер пожинають плоди свого виховання.
— А хто там батьки у чоловіка Аріни? — після довгої паузи, нарешті, запитала Ніна.
— Круті, такі зарозумілі, — зі зітханням відповіла Алла Михайлівна. — Так і не зрозуміла до кінця, чим вони займаються. Начебто у батька Єгора бізнес, а дружина там у нього теж працює. Але не щодня.
Частіше сидить вдома. Або, не знаю, може, дистанційно. Будинок у них — двоповерховий котедж, у межах міста. Ділянка біля будинку крихітна, зате поруч магазини, торгові центри, усе, що потрібно.
— А твої молоді де живуть? Там же, з батьками?
— Ні. Квартиру орендують, — відповіла Алла Михайлівна. — До весілля Єгор жив з батьками, а потім почали орендувати.
— Дивно… Такі, всі з себе, а синові житла не купили, — здивувалася Ніна.
— Я не знаю, що там у них, я в їхні справи не лізу, — знизала плечима Алла Михайлівна. — Ми з ними спілкувалися за ці два роки, від сили чотири рази. Вони запрошували нас у гості на свята. Ми сидимо з чоловіком, не знаємо, як поводитися, що сказати.
Між нами прірва. Немає нічого спільного. У наші магазини вони не ходять, у поліклініку теж, лікуються тільки в платних центрах.
Сваха почала розповідати про свою відпустку на морі, а мені й сказати нічого, я не їздила, сиділа на дачі. Два рази на рік, до речі, на море їздять відпочивати, а то й частіше. Мабуть, сильно втомлюються…
Подруги засміялися, а потім Ніна запитала:
— Чому тобі нема що сказати? Ти ж казала, що у них теж є дача. Ось і спільна тема!
— Ну ти порівняла, — посміхнулася Алла Михайлівна. — Там дача на двадцять соток, газони, клумби, альтанка з зоною для барбекю, гойдалки, басейн, фонтан, кам’яні доріжки, клумби… А моя — шість соток, щитовий будиночок, грядки з морквою, іржава бочка та душ.
— Ммм так…
— Коротше кажучи, нам з ними нема про що розмовляти.
— А вони як поводяться, носа задирають? — запитала Ніна.
— Ні. Нормальні люди. Не підкреслюють різницю між нами. Привітні, гостинні. Арішка перед свекрухою підлещується, називає її «мамочкою». Я спочатку здригалася, думала, дочка звертається до мене, а ні, виявилося, до неї.
— Ревнуєш? — прямо запитала Ніна.
— Ні. Нехай. Адже це ж добре, коли в родині злагода. Не сваряться, живуть дружно.
— Ну а чого ти тоді незадоволена, не розумію? — посміхнулася Ніна.
— Аріша змінилася, — стиснула губи Алла Михайлівна. — Почала забувати про батьків…
Одного разу чоловік Алли Михайлівни, Василь, вирушив у тривалий рейс на місяць — він працював далекобійником. І, як на зло, в Алли Михайлівни сталося загострення давньої хвороби. Вона звернулася до лікаря і була терміново госпіталізована.
— Лежу на лікарняному ліжку, хвилююся, місця собі не знаходжу. Ставлять мені крапельниці, одну за одною. Лікар призначив операцію, все погано, а мені й поговорити ні з ким. Написала Василю повідомлення, але він за кермом, напевно, ще не бачив, мовчить, не відповідає.
А мене аж трясе. Дзвоню Аріні, а вона… — Алла Михайлівна схлипнула й замовкла. — Вона поспіхом мене вислухала, а потім заявила, що дуже зайнята, вони з свекрухою приїхали в магазин, обирають шпалери. Незручно говорити, сказала Арішка, і кинула трубку.
— Оце так… — промовила Ніна.
— І навіть не передзвонила, уявляєш?! Ні того дня, ні наступного. Я образилася, вирішила, що теж дзвонити не буду.
Через два тижні, коли операція пройшла успішно, а післяопераційний період також минув, Аллу Михайлівну мали виписати. Так і не дочекавшись дзвінка від дочки, жінка переступила через свою гордість і зателефонувала Аріні сама.
Вона хотіла, щоб дочка забрала її з лікарні та трохи допомогла по дому.
— Я тоді ще дуже погано ходила, здебільшого лежала. Василь зовсім знервувався, хвилювався за мене, як я себе почуватиму, писав, дзвонив, але, звісно, нічим не міг допомогти. А от Аріна! — обурювалася Алла.
— Що? Знову виявилася зайнята?
— Розумієш, — почала пояснювати Алла Михайлівна. — Я сама зранку не знала, що мене випишуть. Лікар так вирішив після ранкового обходу. А Аріна мені заявила, що не зможе мене забрати з лікарні. Некрасиво, каже, вийде.
Вона, мовляв, домовилася зі свекрухою, що поїде з нею за продуктами в гіпермаркет. У Арішки вихідний, ось вони й вирішили. А я мала її заздалегідь попередити.
— Так вона сказала?
— Ага. Я їй кажу: «Я сама щойно дізналася». І взагалі, де ти весь цей час пропадала?! Навіть не подзвонила, хоча знала, що я в лікарні, а батько в рейсі. А вона вибачилася і сказала, що зовсім закрутилася, була зайнята по самі вуха і забула про мене, — сказала Алла Михайлівна і розвела руками.
— У голові не вкладається…
— Сказала мені, щоб я викликала таксі, — продовжила Алла Михайлівна. — А вона, мовляв, заплатить. Не треба мені її подачок! Я сама заплатила, слава Богу, не зовсім за межею бідності живемо. Але, Боже мій! Некрасиво їй з свекрухою вийде! А зі мною красиво?!
Алла Михайлівна не переставала дивуватися неприємним змінам, що відбувалися з дочкою.
— Коли Арінка закінчила інститут і знайшла роботу, то нікуди від нас переїжджати не збиралася, — згадувала Алла Михайлівна у розмові з Ніною. — Грошей ми з Василем у неї не просили. Що ж ми, рідну дочку не прогодуємо? А молодим це потрібніше. Їй то одне треба, то інше.
Сама собі все купувала й свої потреби забезпечувала. Зате по дому завжди мені допомагала. Прибирання — на її плечах.
Підлоги помиє — просто чудо! І готувала теж, але в основному — я. Вона тоді пізно поверталася з роботи. І на дачі, до речі, нам з Василем допомагала. Хоча я бачила, що їй це не до вподоби, але треба — значить, треба.
Копала, полола, розпушувала землю. А як тільки вийшла заміж, так і почалася ця метушня. Не дзвонить, не пише. Допомоги не дочекатися.
Одного разу Василь попросив зятя допомогти йому на дачі. Аріна з чоловіком спочатку пообіцяли приїхати найближчими вихідними. Потім не змогли. Потім ще щось сталося. Так минув місяць.
— Василь плюнув і найняв чоловіка. З ним і зробили. До чого ж дійшло! — з образою промовила Алла Михайлівна. — Зате в соцмережі на сторінці Аріни суцільно фото з дачі свекрухи.
Там вона перебуває з великим задоволенням. Правда, там не прополювання моркви, судячи з фото, вони з свекрухою доглядають за клумбами. Там ростуть ягідні кущі, плодові дерева. Збирає смородину, вишню. А коли я попросила приїхати, їй знову ні на що не вистачило часу…
Коли одного дня Аріна все-таки знайшла пару годин, щоб завітати до батьків, між нею та матір’ю відбулася серйозна розмова. Василь знову був у рейсі, і вони були вдома самі.
Мати висловила дочці всі свої образи. А Аріна заявила, що свекрусі приємно допомагати, вона вдячна, на відміну від матері з батьком.
— Вдячна?! — лише запитала мати. Вона була неприємно здивована.
— Так! Ви завжди сприймаєте мою допомогу як належне. Я весь час старалася, з самого дитинства вам допомагала. А від вас навіть спасибі не дочекаєшся, ніби так і має бути.
І за мої п’ятірки в школі та університеті мене ніколи не хвалили. А вони мені, між іншим, давалися не просто так.
А мама Єгора хвалить мене щохвилини, посміхається, каже добрі, теплі слова, то й діло дарує подарунки. Так, як виявилося, це дуже приємно. Ось така я погана, продалася за солодощі та дорогу косметику.
— Невже тільки за це ти перед нею підлабузнюєшся?! — здивувалася Алла Михайлівна.
— Вона нам обіцяла квартиру! Так! Квартиру! — раптом сердито вигукнула Аріна. — Ось за неї я й підлабузнююсь, як ти кажеш.
— Квартиру?! — перепитала здивована Алла Михайлівна.
— Нам ніде жити, розумієш?! По орендованих однокімнатних квартирах тиняємося. Ось свекруха й пообіцяла, що купить нам квартиру. Якщо все буде нормально.
— Що нормально? — Алла Михайлівна вже перестала щось розуміти.
— Якщо я їй сподобаюся, і ми з Єгором не розійдемося через рік.
— Ну-ну… Ми тобі квартиру, звичайно, подарувати не можемо. Хіба що, коли нас не стане, зробимо тебе щасливою, — пробурмотіла Алла Михайлівна.
— Це коли ще буде! — махнула рукою Аріна. — А там трикімнатна! У новому будинку. Вона її вже купила. Тільки будинок ще будують. Треба почекати.
***
— І вона прямо в обличчя сказала тобі такі речі?! — здивувалася Ніна, коли Алла Михайлівна розповіла їй про візит дочки. — Кажу ж, ви її розпестили!
— Василь вчора повернувся з рейсу, — витерши сльози, промовила Алла Михайлівна. — І заявив, що Аріну більше в наш дім не пустить. Нехай там зі своєю новою родиною цілується.
— І правильно, — підтримала чоловіка Алли Ніна. — Батьки їй ще нескоро квартиру залишать, а ця панночка — прямо зараз!
Минуло кілька місяців. Аріна навіть не збиралася приїжджати до батьків у гості й майже не дзвонила. Іноді писала матері повідомлення про те, що в неї все добре, без подробиць.
А за її профілем у соціальній мережі Алла Михайлівна продовжувала стежити. З болем і образою вона розглядала красиві фотографії доньки: то на чудовій дачі свекрів, то в їхньому котеджі, то на морському березі. Потім там з’явилися новини про новосілля.
— Пройшла перевірку, — сердито пробурмотіла Алла Михайлівна, поправляючи окуляри й збільшуючи зображення на екрані телефону. Там була усміхнена Аріна, що стояла посеред новенької кухні.
— Нам вона так і не похвалилася, що переїхала, — з образою сказала Алла Михайлівна Ніні.
— Ну і як там обстановка, багата? — поцікавилася Ніна.
— Жах… У хорошому сенсі, — сумно посміхнулася Алла Михайлівна. — Кухня шикарна, дуже велика, кухонний гарнітур… навіть боюся припустити, скільки він коштує.
Посередині стоїть овальний стіл, стільці дерев’яні. У вітальні теж усе чудово. Меблі дорогі, це відразу помітно. Спальня розкішна. Ванна — просто нема слів. Передпокій величезний.
— Ну то чого ти сумуєш? — раптом запитала Ніна. — У неї все добре, от і живи своїм життям. Звісно, твоя дочка вчинила некрасиво, не заперечую, але що тепер робити? Навіщо ти собі нерви псуєш і стежиш за її життям?
— Ось і Василь мені те саме каже, — зітхнула Алла Михайлівна й витерла сльози.
***
— Мамо, вона сказала мені, що я нікчемна, бракована, — плакала Аріна, сховавшись обличчям у плечі матері через вісім місяців після новосілля. — Що Єгору треба зі мною розлучитися. І що я можу йти куди завгодно, бо така невістка їм не потрібна.
— Нічого не розумію, поясни як слід, — сказала Алла Михайлівна, трохи відсунувши плачучу дочку від свого плеча й намагаючись зазирнути їй в очі.
Ця розмова відбувалася в коридорі батьківської квартири, куди Аріна прийшла з великою сумкою. Василь знову був у рейсі.
— Ходімо, заваримо чай і поговоримо нормально, — зі зітханням промовила Алла Михайлівна. — Хоча, після тих слів, що ти мені наговорила, якось навіть не хочеться.
Аріна мовчала й витирала сльози, що котилися по щоках. Так само мовчки вона пройшла на кухню й сіла на табурет.
— Як тут добре, — посміхнулася вона, оглядаючи звичне оточення й перебираючи рукою бахрому на покривалі, що лежало на кухонному диванчику.
— Ти весь час заплітала ці пасма в косички, а тато якось за це на тебе накричав, пам’ятаєш? — запитала Алла Михайлівна доньку.
Чайник давно закипів, і вона дістала чашки, щоб налити чаю.
— Пам’ятаю, — сказала Аріна й витерла сльози. — Я тоді сказала татові, що вчуся заплітати коси, щоб робити собі зачіски.
— Тільки в тебе самої весь час була коротка стрижка, — засміялася мати. — Втім, як і зараз.
— Ага…
— То що там у вас сталося? — нарешті запитала Алла Михайлівна доньку.
— Ми заселилися в цю шикарну квартиру. Обстановку та техніку батьки Єгора купили за свої гроші.
— Тобто перевірку ти пройшла? — трохи єхидно поцікавилася мати.
— Пройшла, — зітхнула Аріна. — Мама Єгора заявила, що нам час подумати про дітей.
— Прямо так і заявила? — підняла брову Алла Михайлівна.
— У їхній родині вона головна. Вона все вирішує, — сказала Аріна. — Знаєш. Спочатку вона мені здалася доброю й душевною. Вона була дуже приємною у спілкуванні. І я їй теж подобалася. Вона постійно повторювала, що Єгору пощастило зі мною. А потім…
— Що потім? — напружилася мати.
— Потім ми стали… Ну, словом, я… Загалом, з’ясувалося, що завагі.ніти мені не вдається, — тихо сказала Аріна.
— Чому це у тебе?! — злетіла, наче коршун, Алла Михайлівна. — Може, Єгор…
— Ні, — тихо промовила Аріна, перебивши матір. — Ні. Ми обстежувалися в найкращих клініках. У Єгора все гаразд. А в мене проблема. Але її можна вирішити. Треба лише пройти лікування.
А мама Єгора заявила, що так не піде. Що я бракована, напевно, через те розгульне життя, яке я вела до зустрічі з її сином. І що навіть після лікування навряд чи зможу нормально виносити і народити.
А якщо народити, то дитина напевно матиме відхилення. Бо все це не проходить без наслідків. Таблетки — це хімія. Вони шкодять здоров’ю майбутньої матері, а гормони можуть зіпсувати мою зовнішність, і їй стане соромно, що в неї така невістка. Словом, я не підходжу на цю роль.
Алла Михайлівна мовчала, вражена розповіддю доньки.
— А Єгор? — нарешті запитала вона. — Єгор теж так вважає?
— Я не знаю. Ми посварилися. Він ніби й на боці матері, адже звик їй підкорятися, але… Ми кохаємо одне одного. Кохали…
А тепер я не знаю. Мати пообіцяла залишити його «без штанів», якщо він її не послухає. Сказала, що квартира записана на неї, нашого там нічого немає. Єгор може користуватися всім цим лише тоді, коли буде їй підкорятися.
— Господи … — промовила Алла Михайлівна. — І що ви вирішили?
— Я образилася, зібрала свої речі й пішла, — знизала плечима Аріна. — Єгор хотів кинутися за мною, але мати йому заборонила. Ось так.
— І ти прийшла до невдячної матері, так? — не упустила нагоди уколоти дочку Алла Михайлівна.
Аріна мовчала й продовжувала витирати сльози. Їй не було що сказати.
***
Єгор не наважився піти проти волі матері. Він давно звик до забезпеченого життя. І якби він обрав Аріну, йому довелося б починати все з нуля. Він, як і мати, працював у фірмі батька, і той натякнув синові, що йому доведеться шукати іншу роботу.
— Забезпечене спокійне життя переважило кохання, — сумно посміхнулася Алла Михайлівна, розповідаючи Ніні.
— А твоя Аріна хоч вибачилася?
— Просила вибачення, — кивнула Алла Михайлівна. — Тільки, знаєш, все одно неприємно. Осад залишився. Ну як можна було так легко продатися за ласкаві слова й подарунки?
— Тільки ціна за ці подарунки виявилася чималою. Що Бог не робить, те й на краще, — сказала Ніна. — Якби вони зараз не розлучилися, то згодом все одно б посварилися. Неможливо все життя, наче циркова собачка, прислужувати цій свекрусі.
— Вибач, каже, мамо, некрасиво вийшло, — сумно промовила Алла Михайлівна.
— Ну-ну, некрасиво, — посміхнулася Ніна.
І подумала про те, що мати — це завжди мати. Вона прийме й пробачить. Хоча, можливо, й не така багатослівна та красномовна, як ця розкішна свекруха, перед якою Аріна вислуговувалася, і ласкаві слова якої виявилися фальшивими…
