Мені 33 роки, працюю на гарній роботі, із гарною зарплатою. Живу зі своїм обранцем вже чотири роки. У мене дитина від першого шлюбу вісім років, хлопчик, який раніше жив з моїми батьками, а незабаром забираю до себе. Дружили ми не довго, майже одразу з’їхалися, живемо як співмешканці, не розписуючись.
Вся моя рідня була проти, бо він простий стоянковий охоронець, а я – перспективний юрист. Але, як кажуть, кохання не знало кордонів у соціальному статусі. Навіть спільні друзі були проти, казали, що ми різного поля ягоди. Відразу скажу, притиралися ми довго, я людина емоційна, але швидко відходжу.
Було всяке: і руки піднімав і пив, розходилися, сходилися багато разів, але, слава Богу, все минулося, якось мізки стали на місце. Більше руки не піднімає. Подруги мене не розуміли, казали, що ти знайшла в ньому? Про нас ходили моторошні плітки, як говорилося «місто нас не любило і не шанувало».
Ми страждали обоє через людей, які засуджували нас. Ми любили один одного, як мені здавалося на той момент. І ось, на диво, мені пропонують роботу в іншому місті з більшою зарплатою і з гарною перспективою, службову квартиру, соцпакет, загалом казка. Я йому запропонувала поїхати зі мною, він звичайно все покинув.
Ми поїхали разом будувати нове життя в новому місті. Дитина поки що залишилася з батьками моїми. Ми будували плани, що не буде більш низької зарплати, він знайде роботу в чужому місті, може, зберемо гроші на машину, квартиру – ну все як у людей, мої рідні будуть його приймати як зятя і все буде добре, як у всіх.
До речі, мій син дуже його любить, звик до нього. З моїм сином вони чудово ладнають, рідного батька у мого сина немає, але й мого коханого рідним батьком не вважає, він для нього як дядько. Я думала, що поїхавши і змінивши обстановку, друзів, знайомих, рідні будуть далеко – наше життя зміниться на краще.
По роботі я почала рухатися вгору, зарплата підвищується, посада теж, звичайно, я щаслива, встигла здобути другу вищу освіту, підвищила свій вчений ступінь – це за три роки перебування в новому місті. А з коханим справи інакше: за цей час він так ніде і не влаштувався, ніде не беруть, немає вищої освіти, досвід роботи мізер, і то продавцем, та охоронцем.
Йому, до речі, теж 33 роки. Я намагалася його влаштувати в коледж на дистанційне навчання, оплата — копійки, щоб хоч середньо-спеціальне отримав. Однак він документи відніс, я домовилася через знайомих – він вступив, але жодного дня не провчився, документи так і залишились лежати у коледжі, грошей нема платити за навчання.
Я сама не збиралася оплачувати його навчання, є рідні у нього, хай платять. За мене, наприклад, тато, брат платили, коли я вищу освіту здобувала. Потім я його хотіла влаштувати до себе на роботу – на виробництво, проте, прийшовши на співбесіду – він просто втік, злякався, що, працюючи на виробництві, він підірве своє здоров’я.
Загалом, зі скандалом ми пережили цей момент. Потім працював на друга, він його кинув із зарплатою, не виплатив за три місяці. Потім робив ремонт знайомим, але заплатили дуже мало, хоча домовлялися про іншу ціну. Намагалися оголошення давати по ремонтах, але, як він каже, він не має потрібних інструментів.
Потім він взагалі засів удома. Потім пішли щоденні гулянки. З моєї великої зарплати, я виявилася винна всім найближчим магазинам. І це ми пережили, коли я пригрозила, що ми розійдемося. Все ніби кинув. Потім перейшов на інтернет-ігри. Як засяде на весь вечір. Я вже втомилася щось говорити, мовчала, просто жили, як сусіди.
Навіть друзі його сміються з нас, що мій обранець добре пристроївся. Ми вже й розходилися, бо сім’ю одній тягнути, у мене сил немає, дитина ще до школи пішла. Щоразу, коли приїжджаю до батьків, чую одне й те саме: «Дочко, ну для чого ми тебе виховували, освіту дали – щоб на цього ледаря і, нероби ти життя і роки витрачала».
А що мені відповідати, кому я зараз потрібна у 33 роки з хвостом? Максимум коханкою до старого – але я нізащо не погоджуся на таке. Однак додам, що всі домашні справи він узяв на себе: прання, прибирання, готування, з дитиною посидіти тощо. Принаймні, я приходжу додому і не морочуся походами в магазин, хатніми справами – взагалі забула, що це.
У цьому тільки є плюс і толк від нього. Він не має грошей навіть на якісь дрібнички, я йому купую. Зуб заболить – я лікую, проблеми зі здоров’ям – за мною операція, одягнути його – теж мені доводиться, бо соромно ходити з мужиком вулицею з порваними штанами. При цьому його рідні навіть пальцем не ворухнуть, якось мені допомогти його утримувати.
Вони лише обурюються, чому я йому дитину не народжую, мовляв, мені вже за 30 років. А я боюся, звичайно, хочу другого малюка, але боюся з ним по світу піти. Щоразу чую те саме, ось-ось влаштуюся, ось-ось будуть гроші. Усі навколо беруть кредити, їздять за кордон, купують машини, квартири, а я нічого не можу зробити, зарплата йде за вітром.
Щоправда, я ще батькам своїм допомагаю, мамі на лікування даю, ремонт їм зробила, побутову техніку купила. Втомилася морально. Чи може змінитися така людина? Чи варто чекати на щось? Що мені робити? Якщо розійдемося, мені здається, я збожеволію одна з дитиною. Та й він, мабуть, пропаде без мене.
