Попри те що я молодша дитина в сім’ї, та ще й донька, міф про якісь переваги свого становища вважаю повністю надуманим. Не вірите? Я можу з легкістю це довести, просто розповівши вам кілька фактів з моєї біографії. Ні, це не надумана історія, все так і було насправді.
Ми з сестрою і мамою жили в селищі міського типу. Хоча, як на мене, це було звичайне село. Зараз мені є з чим порівнювати. Так от, мама виховувала нас одна. У неї було своє господарство: корова, дві свині, кури й іноді качки. Крім цього, звісно, невеликий город і садок.
Звичайне життя в селі, де кожна хвилина життя пов’язана з працею до мозолів. А як інакше, якщо роботи навколо не знайти? Мамин план був такий: вивчити старшу сестру на хорошу професію, влаштувати її в місті, а потім і мене туди відправити. Разом веселіше і легше кудись пробитися.
Тож, поки сестра зубрила уроки, зарившись у книжки і зошити, я допомагала мамі в усьому. Прибирала за тваринами, допомагала з городом. І ще мені треба було встигнути хоча б наполовину робити уроки щодня. Я й сама не хотіла виявитися дурною.
Тож тверді “трійки” і рідкісні “четвірки” в моєму щоденнику з’являлися цілком заслужено. Моя єдина подруга навіть якось хотіла мені допомогти з домашніми завданнями, але до кінця дня вона сказала, що її мама працює по дому менше. І це був 10-й клас. Ех, навіть згадувати не хочеться.
Це було моє дитинство… Загалом, сестра дійсно вивчилася і вступила до інституту. Навіть знайшла роботу. І начебто я мала теж їхати в місто, знімати з нею спільне житло і все в такому дусі, але на ділі все пішло не за планом. Раптово здоров’я мами погіршилося, і мені довелося якось за нею доглядати.
Додатково до всієї роботи по дому. Щодня вона розповідала мені, як у неї з’являються все нові й нові болячки. То різкий біль у боці, то коліки в животі. Потім щось трапилося з вухами – вони були постійно закладені. Серце. Іноді билося занадто повільно, а іноді вже занадто швидко.
Загалом, ні про який переїзд я і думати не могла, але все ж раз на тиждень мені вдавалося приїжджати до сестри в місто. Просто відпочити, побачити інших людей, подивитися на красиві будівлі. Та й мамі треба було привезти чогось смачного. Так минули ще три роки моєї молодості.
І загалом усе мало йти по накатаній, якби не одна випадковість. Якось мама поверталася з дня народження подруги і була трохи напідпитку. Я ж, як зазвичай, займалася домашньою роботою. Прийшовши додому, мама постійно підморгувала мені, і було видно, що їй хочеться щось мені сказати.
Зрештою вона не витримала і зізналася. Розповіла мені про те, що я, як наймолодша донька, муситиму залишитися з нею. Не їхати, а лише доглядати за нею до самого кінця. Така її воля. Потім вона, звичайно, це все забула, а я ні. Мені стало просто страшно і дуже, дуже сумно.
Якщо раніше хоч і примарні, але перспективи маячили перед очима, тепер це був би справжній самообман. Усе життя в селищі. Який жах. Сестра, почувши від мене ці новини, тільки закотила очі. Сказала, що це була просто п’яна розмова. Нічого такого.
Іноді люди можуть базікати всякі дурниці, а я вже розхвилювалася. І взагалі, у неї наречений з’явився, тож їй не до цього всього. Ось такі родичі мене тоді оточували. Що ж, батьків не обирають, як і сестер. Ну й добре. Головне, що мені в житті пощастило в іншому.
Моя подруга, та сама, яка намагалася мені колись допомогти з домашньою рутиною, на той момент поїхала за кордон. Я знала, як із нею зв’язатися, і просто написала про допомогу. Особливого вибору не було, а я ніколи не вирізнялася гордістю, хай буде що буде. І вона відповіла!
Після кількох бесід мені вислали досить велику суму грошей. На квитки і швидке оформлення всіх потрібних документів. І якщо раніше я б ще подумала, чи можна залишати маму саму, то тепер від невпевненості не залишилося й сліду. Я слідувала своїй мрії і навіть нікому нічого не говорила.
Тепер я за кордоном. Тут тепло, милі люди і смачна їжа. Уже встигла побувати в кількох країнах, але можна сказати, проїздом. Чесно кажучи, я в повному захваті. У мене є нормальна робота, в ресторані, яка для мене як вічний відпочинок. Розносити їжу відвідувачам. Що може бути простіше?
Перед моїм від’їздом я сказала мамі й сестрі, що тепер мене з ними не буде. І, звісно, відповіддю були крики й осуд, але мене це не дуже збентежило. Не бентежить і тепер. Нехай тепер старша сестра займається будинком у селі, замість того щоб насолоджуватися своїм міським життям.
Подивимося, до чого це призведе, а я тут. Навчилася розбиратися в гарному одязі, косметиці. Майже забула, як пахне худоба. Загалом, мене все влаштовує!
