Я старша дочка в сім’ї. Коли мені було шість років, я вже допомагала матері з молодшою сестрою. Навчилася розігрівати молоко для немовляти, доглядала, хіба тільки пелюшки не міняла.
З віком проблеми змінилися, але їхня загальна кількість тільки збільшувалася. Так як у школі навчалася добре, підтягувати сестру, яка не встигала, теж було пунктом у переліку моїх зобов’язань.
Але я нормальна людина. Мені теж хотілося гуляти з подругами, цікавитись хлопчиками і все в такому дусі. Натомість я стала якщо не нянькою, то вже точно помічницею без будь-якої оплати. Хоча б і моральної.
І якби річ була в тому, що наша родина не справлялася з побутовими справами чи фінансами. Ні. Тато, звичайно, пропадав на роботі, але таку вже він вибрав професію.
А мама досить непогано почувалася, якщо мені не зраджує пам’ять. В її обов’язки входило керувати будинком, але чомусь пам’ятається мені, що не з власного бажання я дізналася купу кулінарних рецептів, випробувавши їх все при цьому на практиці.
Одне добре – мій чоловік зараз усім задоволений. Хвалить мене постійно, каже, у будинку у нас справжня господиня. Але це між нами зовсім не моє. Я люблю працювати в офісі, не дарма ж за фахом бухгалтер.
Так ось. Рік тому у нас у родині сталася фінансова катастрофа. Така, що довелося переїжджати з міста до мами. На той час у неї жила молодша сестра, яка була зовсім не проти таких змін.
Але мама навідріз відмовилася приймати нас усіх у себе вдома. Вона порадила нам із чоловіком і дитиною розміститися в бабусиному будинку, бо в неї мало місця, постійний шум, та й інші банальні відмовки.
Вибирати не доводилось, і ми переїхали туди. Щоб ви собі розуміли, куди нас завела доля: у будинку не було газу, гарячої води, а передпокій, якщо його так можна було назвати, був практично із земляною підлогою. Пощастило хоч, що надворі стояло літо і було тепло.
У бабусиному саду було безліч бур’янів, але також були і фруктові дерева: яблуні, вишні, груші. Були навіть горіхи, і ще ми знайшли пару грибниць.
Дитина розважала себе сама, а ми навіть не могли нормально користуватися мобільним зв’язком. Для цього доводилося виходити за 100 метрів від будинку, щоб зловити хоч якийсь сигнал.
Так минуло кілька місяців. За цей час ми як змогли впорядкували будинок, викосили траву і розчистили колодязь. Чоловік ризикнув і взяв чималий кредит, який за планом пішов у бізнес. Я ж старанно займалася господарством і молилася Богу, щоб він витягнув нас із цієї глушині. Розумію, що так говорити не можна, але романтика дрімучого села мені перестала подобатися з перших же секунд знаходження у ній.
І, знаєте, вийшло. Чоловік купив багато сезонного товару, провів супутниковий Інтернет і справа пішла. Ми знову були на коні та ще й з такою вигодою, що вистачило грошей на рік оренди в місті з перспективою досить непоганого зростання.
Ось що називається другий шанс. Ми розплатилися з кредитами, найняли рієлтора і вже чекали якнайшвидшого переїзду туди. В асфальтні джунглі.
Дзвінок від мами був раптовим. Я все ще була на неї ображена за те, що вона не захотіла дати притулок нашій родині в себе. Та й, поміркуйте самі, вона лише раз прийшла до нас, подивитися, як ми живемо в будинку бабусі. Хоча наші будинки знаходяться в одному селі. Хвилин 15 пішки, просто подумайте!
Мама сказала, що знає про успіхи чоловіка, привітала нас. Розповіла, що молодша сестра теж пройшла якісь там курси з манікюру і збирається в місто перебиратися. Ну і, очікувано, що я могла б, ні, зобов’язана їй допомогти. Ось так, адже старша завжди відповідає за молодшу.
Я не хотіла жодних сцен, адже розуміла, що від цього буде гірше моїй нервовій системі. Сказала, що так, я подумаю, треба ще переїхати і все в такому дусі. Але насправді мене справи молодшої сестри не дуже хвилювали. Тим більше, що вже в мами гроші на неї завжди знайдуться. Попрощалися, отже, та й годі.
Примітним був другий дзвінок. Молодша сестра набрала з незнайомого номера. І ось вона мене реально здивувала. Привіталася, вибачилася за себе і за маму. Поцікавилася, чи все у нас у родині нормально, і попросила не ображатись на них. Розповіла, що справді хоче перебратися до міста і справді знайшла там якусь зачіпку. Але грошей від мене їй не треба.
Сказала, що насамперед хоче з’їхати від мами, бо за весь цей час, що я була одружена, та не давала їй нормально жити. Все мене згадувала і розповідала, яка я працьовита, розумна, сильна. Не те, що вона. Сказала, що жити з матір’ю просто неможливо, щодня хочеться просто втекти. Але тепер зрештою з’явилася можливість це зробити.
Отак буває, коли людина живе не своїм життям. Виявляється, що жертвою насправді виявилася моя єдина сестра. Хоч у мене і не було щасливого дитинства, але дорослі роки живу як хочу. А ось у Оленки так не вийшло.
Я пообіцяла, що допоможу, чим зможу, спочатку, адже ми з нею обидві «сестри по нещастю». Але з недавніх пір я дійсно дивлюся на навколишній світ трохи інакше.
