У сусідньому селі біля самої річки, жила одна дівчина. Люба. Скромна така, непримітна. Знаєте, бувають такі люди — ніби й є людина, а ніби й немає її. Очі вічно в підлогу, коса ріденька, хусточка старенька. Працювала вона на пошті, сортувала листи та розносила пенсії.
І ніхто на Любу уваги не звертав. Наші хлопці, сільські, вони ж як півні — їм треба яскравість, дзвінкий сміх, щоб дівчина мала характер. А Люба…
А тієї весни до нас у колгосп прислали нового механіка. Миколу. Високий, плечистий, чуб чорний, як смола, очі з хитринкою. І ще й гармоніст. Як вийде ввечері до клубу, як розтягне гармонь — у всіх дівчат серце завмирає. І в Люби завмерло. Та так сильно, що, мабуть, розум у неї зовсім затуманило.
Тільки куди їй, сірій мишці, до такого сокола? Навколо нього кружляли найкрасивіші дівчата, а вона лише здалеку дивилася, та зітхала так, що в мене, дивлячись на неї, серце стискалося.
І ось, у селі почалося щось дивне.
Любі почали приходити листи. З міста. Конверти красиві, щільні, почерк на них — чоловічий, розмашистий, впевнений.
А оскільки Люба сама працювала на пошті, то першою ці листи й побачила, але шило в мішку не приховаєш — наша старша поштарка, тітка Зіна, балакуча жінка, одразу розтрубила:
— У нашої тихоні роман! Міський пише, та ще й часто! Мабуть, на весілля запросить!
Люба ходила загадковою, очі блищали. І, знаєте, вона навіть покращала. Випрямила спину, переплела косу. Йде вулицею з конвертом у руках, наче орден несе.
І Микола звернув на неї увагу. Ні-ні, та й погляне в її бік. Чоловіки, вони ж такі: якщо бачать, що жінка комусь потрібна, то їм одразу стає цікаво.
А Люба, бідна душа, все глибше занурювалася в цей вир. Сидить, бувало, на ґанку пошти, читає лист, посміхається своєму. А селяни шепочуться: «Пощастило ж дурненькій».
Розв’язка настала раптово, як гроза в ясний день. І настала страшно.
Було свято, біля клубу — натовп. Музика грає, молодь танцює. Люба теж прийшла, стояла осторонь, ошатна, у новій ситцевій сукні. І сумка у неї висіла через плече.
Тут до неї підбігли місцеві хулігани, брати Кольченки, які вже трохи були напідпитку. Вирішили пожартувати, смикнули за сумку. Ремінець був старенький і порвався. Сумка впала на землю, розкрилася, і з неї висипалося все дівоче добро. І пачка листів тих самих, перев’язана стрічкою.
Один із братів, схопив пачку й зареготав:
— Ну ж бо, народ, почитаємо, що там міський залицяльник нашій тихоні пише!
Люба кинулася до нього, бліда як полотно:
— Не смій! Віддай!
Та нізащо. Сенька був спритним, ухилився, витягнув аркуш із конверта й почав читати. Голосно, з інтонацією, на всю площу.
— «Моя мила Любо! Твої очі, як сині озера…»
Натовп замовк, слухає. Красиво написано. А потім Сенька запнувся. Покрутив аркуш, витягнув інший із стосика — пом’ятий, списаний вздовж і впоперек. Підніс його до ліхтаря, що висів над входом, примружився.
– Гей, народ! — раптом гаркнув він. — Нумо погляньте! Це ж просто сміх!
Він помахав аркушем над головою:
– Тут усе закреслено! Спочатку написано: «Вітаю, мила Любо», потім жирним шрифтом перекреслено, а нижче: «Привіт, моя кохана». І знову закреслено! Це ж чернетка, люди! Вона ж сиділа й підбирала, як красивіше написати! Сама собі пише, сама виправляє!
І такий регот пролунав, що, здавалося, листя з беріз посипалося.
— Сама з собою листується!
– Оце ж смішно! Нареченого вигадала!
Люба стояла посеред цього кола, прикривши обличчя руками. Її плечі тремтіли. Це був такий сором, що хоч у петлю лізь, хоч із села тікай. Я тоді була молода, розгубилася, не знала, як допомогти.
Микола, який до цього сидів на ґанку з гармошкою, відклав інструмент. Встав. Повільно спустився вниз. Натовп розступився — у його обличчі було щось таке, важке, кам’яне.
Він підійшов до Сеньки. Мовчки забрав листи з рук. Той навіть не пискнув, лише стер усмішку з обличчя.
Микола зібрав розсипані конверти з землі, обтрусив їх від пилу. Підійшов до Люби. Вона не відриває рук від обличчя, вся згорнулася.
А він бере її за лікоть — обережно, але міцно — і каже голосно, щоб усі чули:
— Чого регочете, жеребці? Людину ніколи не бачили?
Потім повернувся до Люби й тихо промовив:
— Ходімо, Любо. Проводжу тебе. А то вже темно.
І вони пішли. Крізь натовп, крізь тишу, яка раптом стала дзвінкою. Він ішов, високо піднявши голову, несучи в одній руці її сумку з цими нещасними листами, а іншою тримаючи її за лікоть.
З того вечора у них усе й закрутилося. Не відразу, звичайно. Довго Люба боялася дивитися людям в очі. Але Микола від неї не відступав. Ходив за нею, зустрічав з роботи. Через пів року вони зіграли весілля.
Вони жили душа в душу. Микола її обожнював, пилинки з неї здував. Люба розквітла, стала справжньою господинею, народила йому трьох синів. І ніколи, жодного разу, ніхто в селі більше не згадував той випадок. Микола вмів так поглянути, що язик у пліткарів до піднебіння прилипав.
Минуло багато років. Миколи не стало три роки тому — серце. Любов Петрівна, Люба, зовсім знесиліла без нього. Я часто заходжу до неї, тиск поміряти, чаю випити.
І ось якось ми сидимо у неї в хаті. Осінь, дощ барабанить по даху, у печі потріскують поліна. Люба перебирає речі в старому комоді. Дістає дерев’яну скриньку, різьблену — Микола її колись сам зробив.
Відкриває, а там… Ті самі листи. Пожовклі, у старих конвертах.
— Знаєте, Семенівно, — каже вона мені, і голос тремтить. — Я ж думала, він їх тоді викинув. Або спалив. Мені було соромно про них питати. Усе життя соромилася тієї брехні.
Вона бере верхній конверт, а під ним — аркуш у клітинку. Свіжий, не пожовклий. Видно, що написаний недавно, може, за місяць до сме.ті Миколи.
Люба надягла окуляри, читає, а у неї самої сльози котяться по зморшках.
Простягає мені: «Прочитай, Валя. Очі не бачать».
Я беру, розбираю нерозбірливий почерк:
«Моя Любо. Знайшов ось цю скриньку, переховав її. Пробач мене, старого дурня, що мовчав усі ці роки. Адже бачив, як ти соромишся тієї історії, і не хотів тебе бентежити, роз’ятрювати рану.
А тепер думаю — даремно мовчав. Треба було ще тоді сказати, щоб у тебе на душі не лежав камінь. Адже я того дня біля клубу відразу зрозумів, що це ти сама писала. Твій почерк я ще за квитанціями вивчив.
Знаєш, чому я тоді не посміявся? Тому що в мене серце розірвалося. Подумав: «Це ж як треба бути самотньою, щоб самій собі придумувати ласкаві слова? І як же ми, чоловіки, були сліпі, що таку душу не розгледіли.
Дякую тим листам, Любо. Якби не вони, я б, можливо, так і пройшов повз своє щастя. Ти для мене завжди була найкрасивішою з усіх. Твій Микола».
Пам’ятаю, ми сиділи з нею й голосно ридали. Пахло корвалолом, сушеними яблуками й такою гіркою, пронизливою любов’ю, якої зараз майже не зустрінеш.
Ось так буває. Вона брехала від відчаю, щоб її помітили. А він помітив не брехню, а той біль, що за нею ховався. І зігрів. Усе життя зігрівав.
Дивлюся я тепер на цю скриньку й думаю: не судіть суворо тих, хто робить дурниці. Хто знає, яка жага любові штовхає людину на це?
