Ми почали зустрічатись ще, будучи студентами, грошей тоді у нас було мало і в кафе кожен розплачувався сам за себе. Мені матеріально трохи допомагали батьки, і тому я наполягла на цьому сама, а він не заперечував.
Зараз ми вже обоє працюємо, але все так і залишилося, він, як і раніше, не поспішає платити за мене ні в кафе, ні в кіно. Тоді я не звертала на це уваги, як і на те, що він лише раз подарував мені квіти на день народження.
Він казав, що це викинуті на вітер гроші, завтра зав’януть, а краще купити щось корисне. Що в його розумінні здається корисним, не знаю, бо він мені так нічого й не подарував.
А останнім часом просить, щоб я позичила йому гроші, нібито йому затримують зарплатню. Так продовжується вже близько року, віддавати він мені, я так зрозуміла, не збирається. Усі відмовки, то завтра, то післязавтра.
Коли я вже стала з ним лаятися і вимагати повернути борг, він сказав, що поки що не може, і що в нього ще залишилися давні борги, з якими він повинен розплатитися насамперед.
Взяти грошей йому ніде, зарплата маленька, а батьки йому не допомагали навіть тоді, коли він навчався, а тепер чекають допомоги від нього, адже він працює. Те, що він має створювати сім’ю, і для цього потрібні гроші, вони не згадують.
Раніше ми планували, що після закінчення навчання відразу одружимося, але минуло вже достатньо часу, а він не те, що не робить мені пропозицію, а навіть не торкається цієї теми.
Та я й сама вже не впевнена, що хочу за нього заміж, ось тільки шкода витраченого часу. Може, якби все вирішилося раніше, я вже давно з кимось могла влаштувати своє життя, а так мені в цьому році вже 30. Кому я треба?
