Більшість свого життя ми з чоловіком пропрацювали на виробництві. Починали з самих низів, потім чоловік став начальником цеху. Коли країна розвалилася, було тяжко, але ми поставили на ноги двох дітей, не робили нічого кримінального або того, за що б нам було соромно.
Я пишаюся прожитим життям, і мені відверто не вистачає мого покійного чоловіка, єдиного чоловіка, з яким я почувалася щасливою. Тепер мені 71 рік. Я при здоровій пам’яті, мислю нормально. Я бачу, як мої однолітки впадають у якусь внутрішню кризу, змінюються і стають тими, про яких краще б не думати.
Бо від цього мені лише сумно і трохи страшно. Про однолітків і говорити нічого, чоловіки йдуть раніше за жінок, це факт. Хоча якби не шкідливі звички і важка праця, хто знає, як би воно було. Фізично в мене теж справи йдуть непогано. Точніше, так було до недавнього часу.
Руки-ноги цілі, нічого не болить, навіть зуби практично всі свої, але півроку тому в мене почалися якісь дрібні напади запаморочення. Кілька секунд, і знову все нормально. Я не надала цьому значення, але потім почалися вже мігрені, а ось до них я зовсім не звикла.
Доводилося подовгу лежати в ліжку і абсолютно нічого не робити. Як же це нудно і неприємно! Лікарі сказали, що мені потрібен звичайний догляд для мого віку, свіже повітря і мінімальна активність. Тоді мені стане легше, а головний біль, якщо не мине, то точно набагато зменшиться.
Здебільшого я здорова. Хороші новини, вірно? Але якщо розібратися, це не так. Річ у тім, що доглядати за мною нікому. Навіть банально сходити в магазин я зобов’язана сама. Хоча через дві вулиці від мого будинку живе син із сім’єю, а якщо проїхатися ще кілька кілометрів, можна й доньку відвідати.
І обидва вони відмовили мені в допомозі. Не напряму, звісно, але дали зрозуміти, що вони дорослі люди, зі своїми сім’ями, дітьми. І на мене в них просто немає часу. Можуть дати трохи грошей, це так, але не більше того. Повторюся, ми буквально в кроковій доступності один від одного.
Та й можливість приїхати на авто в них є. Немає лише бажання провідати хвору матір, адже голова забита особистими турботами. Я довго не могла прийняти цю думку, адже ми з чоловіком виховували своїх дітей із любов’ю та турботою. Хоча могли б махнути рукою, віддати у звичайну школу, а там – що хочете, те й робіть.
Але ні, ми просили вчителів залишатися з ними на додаткові заняття. Не безкоштовно, зрозуміло. Наймали репетиторів, аби діти вступили до гарного вишу й отримали шанс домогтися чогось у житті. Не сказати, що хтось із моїх дітей хапає зірки з неба, але й жебраками їх не назвеш.
Єдине, чого ми їх навчили на всі сто відсотків, це перестраховуватися. У всьому, починаючи з робочих моментів і закінчуючи побутовими проблемами, а оскільки нерухомість ми купували їм як весільні подарунки, кожна з їхніх квартир переписана на мене.
Щоб у разі розлучення не було жодних претензій. Розділити яке майно? Усе записано на мою маму, я й знати нічого не знаю, претензії виставляйте їй! Але з віком м’якість у моєму характері кудись випарувалася. Діти віддалилися від мене, а я від них. Вони стали зовсім дорослими, чужими.
Якщо раніше я чекала від них дзвінка, поговорити, як минув день, то тепер мені самій уже це в тягар. Навіть онуки, яких раніше я була готова цілодобово на руках носити, тепер перетворилися на дратівливих підлітків. І це не точка зору бабці, просто навчіться дивитися правді в очі! Все так і є.
З якого віку літня людина офіційно вважається старою? Мені здається, мій вік уже якраз той. Так от, діти подорослішали, пора б їм уже й борг віддавати. Раз на рідну матір у них немає часу, я можу просто виселити їхні сім’ї з квартир і на гроші прожити залишок життя так, як би мені хотілося.
Досить бути скромною, кого я хочу цим вразити? Може, стану подорожувати, а може, запишуся в який-небудь елітний пансіонат. Як я вже казала, однолітки мені не до душі, але хоча б догляд гідний. Адже як поїхати відпочивати в іншу країну, у дітей гроші швидко знаходяться.
Машини, дорогі речі, все що потрібно, а на рідну матір уже не вистачає. Син і дочка, почувши моє рішення, прямо шипіти на мене почали. Дуже вже їм це не сподобалося. А я що, боятися їх повинна? Усе за законом, крім того, це я своїм потом їх заробила. Разом із батьком. Тож просто заберу своє.
Навіть якщо вони почнуть вдавати, що знову згадали про моє існування, навіть якщо почнуть ходити в гості з обридлими мені тортиками, не думаю, що моя думка зміниться. Просто розчарувалася. Захочуть – знімуть собі інше житло.
А взагалі, думаю, у них і на купівлю гроші є, просто шкода діставати з-під подушки. І неважливо, що буде потім. Занадто довго я жила для когось іншого і нічого від цього не отримала. Пора цій старенькій трохи подумати і про себе саму.
