Я, як і мій чоловік, родом із районного центру. Ми зустрілися на вулиці і закохалися з першого погляду. Рішучості коханому було не позичати: він одразу підійшов до мене, щоб познайомитися.
Я відповіла йому взаємністю, і вже через три місяці ми зіграли весілля. Після сімейної урочистості ми почали жити разом. Я працювала в місцевій школі техпрацівницею, а коханий їздив заробляти гроші за кордон.
Ми жили не тужили, та ось тільки діти все не з’являлися. Йшли роки, і ми розуміли, що потрібно звертатися до лікарів. Напевно проблема криється в чомусь серйознішому, ніж удача і випадок.
Фахівці з’ясували, що у мене є проблеми зі здоров’ям. Їх довелося вирішувати, проте на таку довгоочікувану вагітність це ніяк не вплинуло. Ми уже змирилися з тим, що батьками нам стати просто не судилося.
Разом із моїми батьками ми купили великий будинок для всієї родини. З’їжджати від рідні не збиралися. Навпаки, хотіли наглядати за ними. Також у будинку часто гостюють наші родичі разом зі своїми дітьми.
Ми любимо няньчитися з племінниками, яких у нас дуже багато. На диво ми не сподівалося, а коли почалася проблеми в країні, їхати навіть не думали. Ми не сподівалися стати батьками. Та й вік уже не той.
Проте сталося диво, і я побачила ті самі заповітні дві смужки на тесті. Першому повідомила, звичайно ж, чоловікові. Потім дізналися батьки та інші родичі. Усі стрибали від щастя! На той момент мені було 42 роки.
Перша вагітність в такому віці не могла пройти без пригод, але поруч завжди був вірний чоловік. Він буквально пилинки здував з мене. Робив усе, щоб мені було комфортно. Коханий розчинився в дитячій метушні.
Від сина не відходить ні на хвилину. Він навчився міняти підгузки. Він же прокидається ночами, щоб заспокоїти малюка, який плакав. Без чоловіка я б не впоралася, але поруч із таким чоловіком мені нічого не страшно.
